— Буде нелегко. Але зроблю все, що зможу, — сказав Штальман. — Можна запитати, для чого це вам?

— Цей Упир не новачок у своїй справі. Очевидно, він і раніше вбивав. Професор Тофіль стверджує, що стикався з ним під час своєї віденської практики, — пояснив комісар.

— Он як. Цікаво... Сьогодні дам телеграму до Відня і завтра, сподіваюся, матиму відповідь. А хто ваш підозрюваний? — поцікавився Штальман.

— Віденець, прибув сюди напередодні убивства... Решта деталей також сходяться.

— Щось не бачу радості на вашому обличчі.

— Я сумніватимусь до останнього, пане шеф-інспекторе, — відказав Вістович, — така вже професія.

— Що ж, це правильно. Так чи інак, бажаю вам... ні, нам, успіху.

Чоловіки поговорили ще заледве декілька хвилин, після чого попрощались і розійшлися.

Задовго до визначеного часу Вістович і Самковський прийшли до кав'ярні «Атляс» і вмостились за найдальшим столиком у кутку, звідки, проте, добре було видно всю залу. Обидва були вбрані в найкращі свої гарнітури, щоб не вирізнятися серед тутешнього товариства. «Атляс» був відомий своєю добірною публікою: тут збиралися політики, діячі науки та мистецтва. Уся львівська «сметанка».

Невдовзі до кав'ярні зайшов доктор Фройд. Було видно, що він помітив поліціянтів, проте жодним чином цього не виказав. Кельнер запропонував йому столик біля вікна, і той, роззирнувшись, погодився. За десять хвилин доктор замовив каву з вершками і штрудель. Минуло ще десять хвилин, потім квадранс, а потім і півгодини, проте доктор Фройд залишався сам. І він, і поліціянти потроху починали нервувати.

— Невже той скурвисин запідозрив, що доктор прийде сюди не сам? — з дошкульністю в голосі проказав Самковський і сердито зім'яв серветку.

Вістович промовчав. Вони перезирнулися з Фройдом, але той виглядав спокійно. «Віденець, чорт забирай, — подумав комісар, — вони там з такою витримкою народжуються...» Він уже хотів звестися й підійти до нього, коли ж Фройд різко відвів погляд і глянув на двері. До кав'ярні зайшов молодий чоловік, вбраний у короткий зимовий плащ. Прибулий був худорлявої статури і, очевидно, мав досить високий зріст, але звичка сутулитись його вкорочувала. Роззирнувшись, чоловік попрямував до Фройда і, щойно опинився біля нього, заговорив емоційно, додаючи до слів дрібні метушливі жести. Очевидно, Німанд просив вибачення за своє спізнення і намагався пояснити причину. Поліцейським навіть вдалося розчути декілька його фраз на кшталт «дідько б узяв цей Лемберг...» та «клята провінція...».

Врешті, доктору Фройду вдалося його заспокоїти, і той вмостився навпроти нього. Чоловіки покликали кельнера і зробили замовлення, очевидно налаштувавшись на тривалу бесіду. Так воно, зрештою, й сталося.

Вістович і Самковський, хоча й знудились до краю, все ж використали цей час, аби уважніше пригледітись до цього суб'єкта. Коли Німанд і Фройд завершили розмову і підвелися, щоб попрощатись, ад'юнкт запитально глянув на шефа, а тоді пошепки мовив:

— Будемо брати його?

— Чекайте, — відповів комісар.

Самковський, безперечно, мав рацію. Німанда потрібно заарештувати. Надто багато все-таки вказує на те, що перед ними Упир. Втім Вістовичу подумалось, як це все виглядатиме в присутності доктора Фройда Цілком можливо, що той запротестує, захищаючи пацієнта, і зчинить скандал.

— Простежте за ним, Самковський, — сказав комісар, коли Німанд був уже біля дверей. — З'ясуйте, де він живе. Беремо сьогодні...

Той кивнув і, хутко одягнувшись, подався виконувати наказ. Вістович підвівся з-за свого столика і підсів до доктора. Той не звернув на нього жодної уваги. Фройд курив сигару, задумливо дивлячись у вікно, мовби в панорамі засніженої львівської вулиці, освітленої скупим світлом ліхтарів, було щось надзвичайно привабливе. Комісар вирішив не переривати його роздуми і дочекатися, поки той сам заговорить.

— Не вірю, що він убивця, — озвався нарешті Фройд. — Ви ж підозрюєте, що Німанд і є тим міфічним Упирем. Чи не так, комісаре?

— У нас є певні підозри, — відказав Вістович.

— Які базуються на моїх словах.

— Не лише.

— Однак рушієм у цій справі став мій учорашній візит до вас, зізнайтесь.

— Тепер, щиро кажучи, не розумію, для чого ви прийшли в поліцію.

— Це мій громадянський обов'язок, чорт забирай!

— А поліція Лемберга виконує свій...

Суперечка ставала дедалі гарячішою, тому обидва вирішили знову помовчати.

— Безперечно, мені видалося дивним те, що хтось описує картини вбивств у найменших деталях, — першим заговорив Фройд. — Іще дивнішим було те, що Німанд ці убивства передбачає. Я гадав, — це психологічний феномен, який допоможе правосуддю. Однак мені й на думку не спадало, що цей чоловік сам стане підозрюваним...

— Чи звернули ви увагу на його правицю? — запитав комісар.

— Так, навмисне вгледівся, пам'ятаючи ваші вчорашні питання, — мовив доктор. — Усі пальці там цілі й відмінно функціонують.

— Гаразд, — Вістович тепер і сам відвів погляд до вікна і вгледівся у сірі непривітні будівлі навпроти «Атлясу». — Про що у вас була розмова?

— Я не все можу вам розповісти.

— Чорт забирай, докторе, ви згадували про громадянський обов'язок! — не витримав Вістович.

— Він скаржився мені як лікарю, — безапеляційно сказав той.

— Невже йому знову наснився сон? — єхидно зауважив комісар.

Не зводячи зі співрозмовника очей, доктор Фройд підніс до рота сигару, і за мить довкола його обличчя скупчилася тютюнова хмара.

— Наснився чи ні? — трохи знервовано перепитав комісар.

Фройд кивнув.

— І що цього разу?

Вістовича охопило незрозуміле хвилювання.

— Цього разу він бачив уві сні замкнуте приміщення. Воно було брудне й тісне, наче в'язниця... — мовив доктор. — Раніше в таких снах Німанду вдавалося хоч недовго тікати, а тут виявилось нікуди. Таке от психологічне загострення... Схоже, переїзд нічим йому не допоміг, а радше навпаки.

Комісар згадав про своє доручення Самковському і вирішив закінчувати розмову.

— Гарного вечора, докторе Фройде, — побажав він, встаючи з-за столу.

— Ви заарештуєте його? — не відповівши на побажання, запитав доктор.

— Вочевидь.

Комісар насадив на голову капелюха. Він подумав про мерзенний лютневий холод, який панував назовні, і про те, що сьогодні ще доведеться чимало часу провести на вулиці.

Від «Атлясу» комісар швидкими кроками перейшов до будинку Дирекції і, щойно зайшовши, гукнув черговому:

— Хто є?

— Двоє капралів.

— Скажи, щоб чекали мого наказу.

— Слухаюсь.

Сам він піднявся до кабінету і, діставши з кишені свого браунінга, перевірив у ньому набої. Потім дістав з шухляди запасні і закинув їх в іншу кишеню. За кілька хвилин він знову спускався донизу. Біля чергового вже дзеленчав телефон, і Вістович знаком показав, що сам прийме дзвінок.

— Поліція, — коротко сказав він у слухавку.

На зв'язку був Самковський:

— Поклич комісара Вістовича. Хутко!

— Це я, Самковський.

— Комісаре, той скурвисин тікає з міста! — заволав ад'юнкт.

— Як це тікає?

— Щойно придбав квитка на потяг. Я телефоную з двірця... — пояснив Самковський.

— О котрій і куди відправлення?

— За годину до Бродів[20].

— За кордон тікає.

— Не інакше, комісаре, — погодився ад'юнкт.

— Гаразд, стежте за ним. Я повідомлю залізничну поліцію і за півгодини приєднаюсь до вас.

Вістович, не кладучи слухавки, натиснув телефонну рогачку і набрав номер телефоністки. Щойно вона озвалася, попросив з'єднати його з двірцевою поліцією. Офіцер на іншому кінці дроту, на щастя, виявився тямущим, і комісару не довелося довго йому пояснювати, в чім річ. Вже за кілька хвилин Вістович у супроводі двох поліційних капралів вирушили в напрямку вокзалу. Опинившись на місці, комісар наказав їм триматися осторонь і чекати сигналу. Сам він попрямував уздовж перону, шукаючи Самковського. Той курив біля кіоску з прецлями і навіть перемовлявся про щось із миловидною продавчинею. Вдавати із себе звичайного роззяву ад'юнктові вдавалось пречудово. Вони з Вістовичем радісно привіталися, мов давні кумплі, проте розмову вели упівголоса і геть про інше: