— Де він, знаєте? — запитав комісар.

— Вагон одразу за нами... Четверте купе, — відповів підлеглий.

— Вже там?

— Ще ні. Он він біля кіоску з газетами...

Вістович вдавано недбало озирнувся.

— Хто ж читає у вечірньому поїзді? — промовив комісар.

— А він пресу і не купує, — сказав Самковський. — Здається, чекає на когось...

Тим часом на пероні з'явився офіцер двірцевої поліції і неквапно попрямував до них.

Могло здатися, що він просто робить огляд, і Вістович вдруге за вечір подумки подякував йому за тямущість. Ставши поруч, офіцер закурив.

— Доброго вечора, майоре, — стишено привітався з ним Вістович.

— Вітаю, панове, — відповів той, дивлячись у протилежний від них бік. — За двадцять хвилин потяг вирушить, тож розраховуйте час. Не хотілося б затримувати...

— Не турбуйтесь, не доведеться, — пообіцяв комісар.

— Чудово. Я попередив поліцію на кордоні, — вів далі офіцер. — Без вашого розпорядження поїзд не вирушить за межі імперії.

— Дякую.

— Хай щастить.

Сказавши це, майор покрокував далі, а тим часом на Вістовича і Самковського чекала наступна несподіванка: до Німанда, який усе ще стояв біля газетного кіоску, підійшов інший чоловік.

— Курва, це Фройд, — не втримався ад'юнкт.

І собі озирнувшись, Вістович також упізнав віденського психіатра. Доктор мав при собі валізу, очевидно також збираючись в дорогу. І найімовірніше, планував вирушити тим самим потягом, що й Німанд.

— Здається, ці віденці просто змовились між собою, — знову мовив Самковський.

— Так, але схоже, у Фройда інший вагон, — сказав комісар. — Тож у нас буде час про все дізнатися.

— Отже, Німанда ми зараз не заарештуємо? — трохи розчаровано перепитав ад'юнкт.

— Потяг не зупиняється до самих Бродів, — відповів комісар. — Куди нам поспішати?

І помітивши, як підлеглий скис із виду, додав:

— Завтра отримаєте вихідний...

— Річ не в тому, — пробурмотів Самковський.

Вістович і сам розумів, що справа в іншому. Його підлеглий ніяк не міг збагнути, чому комісар тягне з цим арештом. Адже Німанда вони могли схопити ще в «Атлясі»... Проте Вістович не розумів цього й сам. Щось всередині стримувало його і водночас не давало йому спокою. Здавалось, він і сам перебував у якомусь сні, де марно намагався розчути слова невидимого співрозмовника, як би сильно при цьому не напружував слух.

Комісар відпустив капралів і простежив, як до своїх вагонів зайшли доктор Фройд і Німанд. За хвилину до відправлення вони з Самковським також зайшли досередини. Дорога мала тривати не більше двох годин, після чого цей потяг ще повинен був простояти на кордоні, де тамтешня поліція чекатиме його дозволу. Все, здавалося, складалось якнайкраще для поліцейських.

Вістович зайшов до вагона першого класу, де майже одразу відшукав потрібне купе, в якому сидів лише один пасажир. Це був доктор Фройд. Комісар, легенько постукавши, зайшов досередини. Той без жодного здивування глянув на гостя.

— Доброго вечора, пане докторе, — привітався поліцейський, хоч вони бачились якусь годину тому.

— Вітаю, — сухо відказав той.

— Далі ми поїдемо разом. Сподіваюсь, не заперечуєте?

— Аж ніяк.

За вікном вагона почувся голос вокзального дзвону і якісь нерозбірливі команди залізничників.

— Зізнаюсь чесно, я розраховував на більшу відвертість з вашого боку, — промовив комісар, щойно потяг рушив.

— Не розумію, про що ви, — відповів доктор.

— Ви могли б і повідомити про плани Німанда виїхати з Лемберга, — зазначив Вістович. — Адже ви про них знали.

— Але ж і ви про них дізналися, пане Вістовичу. Таке не приховати від фахових поліцейських.

— А як щодо вас? Чому ви раптом також вирушили до Бродів, пане Фройде?

— Цю поїздку я запланував давно, — дещо різко відповів той. — У мене свої, даруйте, особисті причини.

— Зважаючи на обставини, вам доведеться ними поділитися, — в тон йому сказав поліцейський. — Надто вже дивний збіг. Ми стежили за Німандом і раптом вистежили ще й вас.

— З Бродів родом моя мати, — вже спокійніше відповів доктор. — Ніколи не був у цьому містечку... Тому це справді збіг, комісаре. Яких би потаємних причин ви б зараз не дошукувалися.

Перечекавши візит кондуктора, який пропонував пасажирам чай, Вістович сказав:

— Користуючись правом поліційного комісара, пане докторе, прошу вас не виходити за межі цього купе аж до станції в Бродах.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів Фройд.

Вістовича його тон, в якому було заховано відверте знущання, починав дратувати. Звівшись на ноги, поліцейський рвучко вийшов з купе, промовивши вже за дверима: «Сучий син».

Перейшовши два вагони, комісар зустрівся з Самковським.

— Як наш клієнт? — запитав він у нього.

— Все гаразд, — відповів той, кивнувши на зачинене купе.

— Хто з ним там?

— Нікого, він сам.

— Чудово. Візьмемо в Бродах на пероні.

Підлеглий кивнув. Робота звична, не вперше.

Коли потяг зупинився, поліціянти першими вийшли на перон. Тепер слід було підстерегти Німанда і акуратно, бажано без зайвого галасу, його заарештувати. Втім з вагона вийшли всі пасажири, а Німанда не було. Перезирнувшись, поліціянти кинулись досередини. В купе їх чекало несподіване і страшне видовище: головою донизу там звисав закривавлений труп Німанда. Крізь розірвану сорочку виднілися жахливі ножові рани, з яких на підлогу щедро сочилася кров.

— От падлюка... — видавив із себе Самковський.

Комісар кинувся до кондуктора:

— Хто сторонній заходив у це купе?

— Я нікого не помітив... — розгублено пробелькотів той.

— Добре згадайте, чорт забирай! Той чоловік не сам зарізався...

— Я... я... треба подумати...

Вістович махнув на нього рукою і вискочив з вагона. Пасажири потяга з перону прямували на двірцеву площу, де на них чекали брички візників. Інші, хто не мав надто важкого багажу, або хотіли заощадити, йшли в місто пішки. Цілком можливо, що серед них — убивця, який щойно жорстоко розправився з Німандом. Ця думка доводила Вістовича до шалу. Він приглядався до кожного обличчя, до кожних рук. Чорт забирай, не можна було вчинити таку масакру і не забруднитися. «Високого зросту, схожий на клерка, пошкоджений вказівний палець», — вертілося в нього в голові. Людські постаті мерехтіли перед ним, як у калейдоскопі, від чого до горла підкочувалась нудота.

Врешті, серед цього людського мурашника Вістович запримітив високу чоловічу постать у зимовому плащі з високо піднятим коміром. Чоловік стояв напроти брички і дещо незграбно намагався дістати з гаманця гроші, щоб заплатити візникові наперед. Очевидно, той відмовлявся везти без попередньої оплати. Комісар рушив до нього, поступово пришвидшуючи крок. Запримітивши Вістовича, чоловік звів на нього холодний погляд і сердито промовив:

— Прошу вибачення, добродію, але ця бричка вже зайнята. Нею поїду я...

— Якщо заплатите, пане Віргоффе, — буркнув візник.

— Зараз, зараз, бісова твоя душа, — відповів той і знову почав возитися з гаманцем.

Як виявилось, чоловік тримав його лише однією рукою і, притискаючи до грудей, намагався дістати звідти монету. Ускладнювалося все тим, що це була ліва рука.

— Дозвольте допоможу, — хижо поглянувши на гаманець, мовив візник.

— Я тобі не вірю, скурвисину, — відрубав той і, схоже, мав рацію.

— Де інша рука? — запитав Вістович.

І візник, і невдаха пасажир одночасно звели погляд на комісара і від душі реготнули.

— Підтер смерті сраку, — хриплуватим голосом відповів той, кого назвали Віргоффом, — під Садовою[21]... А вам яке діло?

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав комісар у візника.

— Чи знаю я його? — випалив той. — Чи знаю я пана Віргоффа? Авжеж знаю! Я знаю кожного, хто мені заборгує...

— Стули пельку! — перебив його Віргофф. — Зараз заплачу і за минулий раз... Я не лишаю боргів.