— Може, так і не пишуть, але ця деталь, як на мене, вельми цікава.

Самковський знову сів за стіл і, знявши окуляри, витер спітніле обличчя.

— Пан пояснить, що має на увазі? — запитав він.

— Продавець в крамниці, а потім і наш філер дещо перекрутили слова незнайомця, — пояснив комісар. — Вийшло щось на кшталт дитячої гри «Передай далі», коли хтось один говорить фразу, а далі дітлахи пошепки переказують її один одному. Потім останній у цьому ланцюжкові вголос говорить те, що почув від сусіда. Звісно, виходить каламбур, і всі дружно регочуть. Те саме сталося й тут.

— Це зрозуміло, — кивнув ад'юнкт. — Але чим тут цікаві навіть первинні слова?

— Згадайте ситуацію. З рук покупця на підлогу впали дрібні монети. Очевидно, той, заради жарту, порівняв їх із золотим дощем.

— І що?

— А те, що таке явище згадується в античних міфах. Зевс перетворився на золотий дощ, щоб злягтися з Данаєю.

— То це про її перси йшлося далі? — реготнув Самковський.

— Йшлося не про перси, — заперечив комісар, — а про Персея, якого вона народила після цього... Ось тут і відбулося перекручення. Як на мене, той незнайомець зацитував Софокла чи якусь іншу давню п'єсу за цим мотивом. Погодьтеся, це демонструє його інтелект. Як часто в крамницях можна почути античні цитати?

— Нечасто, — погодився ад'юнкт.

— Отож-бо. Можливо, я помиляюся, але це, як на мене, непоганий доказ того, що незнайомцем був Упир... Крім того, пригадайте, що в нього пошкоджений палець на правій руці. Саме це й пояснює його незграбність. А тепер найголовніше, Самковський.

— Адреса крамниці? — перепитав той.

Вістович кивнув.

— Гадаю, він купив ті аркуші в найближчій до свого помешкання. Принаймні можемо й це припустити.

Самковський знову взяв до рук відкладений папірець.

— Крамниця знаходиться на вулиці 3 Травня, біля готелю «Імперіал», — сказав він.

— Отже, слід перевірити всі помешкання на найближчих вулицях, які були здані в оренду за останні три доби, — промовив Вістович. — Перевірити також список постояльців «Імперіала». Раптом нам пощастить.

Від передчуття нудної рутини Самковський зовсім скис. Але подітись було нікуди. Допивши каву, він розгорнув мапу міста і почав досліджувати околиці вулиці З Травня.

Після обіду поліцейські нарешті отримати дозвіл відвідати в'язня-смертника, професора Тофіля, і квапливо вирушили з Академічної на Баторія. Увесь час Вістовича не залишало якесь важке передчуття, і вже перед самими воротами в'язниці воно посилилось.

«Що за чортівня, — подумав комісар, витираючи спітніле чоло і дослухаючись до пришвидшених ударів серця. — Невже нерви так сильно зіпсувались за останній час?..»

Він глянув на Самковського. Той виглядав спокійним, проте навіть найменша частинка цього спокою не передалась Вістовичу. Він раптом пригадав, що такі самі відчуття пережив нещодавно у Бродах. І навіть біль у потилиці виявився той самий.

— До в'язня не можна, — зупинив їх молодий офіцер.

— Як це не можна? — здивовано запитав комісар. — Годину тому ми отримали дозвіл.

— Дещо сталося годину тому, — сказав офіцер, і поліціянти помітили, що він зблід як смерть.

— Що сталося?

Офіцер промовчав.

— Що сталося, я вас питаю? — гаркнув Вістович.

Чоловік сіпнувся так, мовби голос комісара справді вивів його із заціпеніння.

— В'язень помер.

— Що, курва?!

Вістович вже не стримувався.

— Хтось убив його.

— Убив? Отут, під вартою?

— Так.

— Негайно покажіть тіло й камеру, де це сталося.

— Не маю права. В мене наказ...

— Плювати мені на ваш наказ! Проведіть туди зараз же!..

І не чекаючи на наступну відповідь, комісар сам відштовхнув офіцера і рушив далі похмурим смердючим коридором.

— Поліція! — промовив він наступній варті, що загородила дорогу. — Де камера з покійником?

Вартові розступилися і вказали на наступні двері. За ними знову тягнувся коридор, в кінці якого й була камера Тофіля. Мертвий професор лежав просто на підлозі, широко розкинувши руки. В очах його виднівся іще не схололий жах.

Поруч з Вістовичем опинився офіцер, який спинив його перший.

— Як це могло статися? — запитав його комісар. — Як сюди міг потрапити хтось сторонній?

Той розгублено стенув плечима.

— Думайте, чорт забирай! Думайте! — нетямився з люті комісар. — Кого стороннього ви сюди впускали сьогодні?

— Нікого.

— Ви впевнені?

— Так, цілком.

— Негайно закличте сюди всіх, хто охороняв цю камеру!

— Слухаюсь...

Офіцер повернувся і кинув коротку чітку команду в коридорний простір. За хвилину перед ними вишикувалось троє охоронців.

— Це всі? — перепитав комісар.

Чоловіки перезирнулись.

— Немає того, новенького, — мовив хтось із них.

— І справді, — погодився офіцер, — вас було четверо...

Всі кинулись шукати четвертого, проте марно. Новенький мов крізь землю провалився.

— Гаразд, досить, — зупинив цей вертеп комісар. — Як він виглядав, той ваш фантом?

— Поляк або жид, — задумливо відповів офіцер, — високого зросту. Не дурним здавався...

Вістович раптом завмер:

— Що іще ви помітили?

Офіцер вдруге стенув плечима.

— Більше нічого особливого...

— А руки? Звернули увагу на його руки?

— А-а-а... Так, так... Він мав перебитий палець, вказівний, здається... Сказав, що в армії прищемив, а лікар був п'яний в сра...

— Ви ідіот! — відчайдушно вигукнув комісар. — У вас під носом був Упир!

Офіцер розгублено закліпав очима.

— Хто, даруйте?..

— Ви не читаєте газет?

— Ні, вони брешуть.

— Все зрозуміло...

Вістович опанував себе і повільним кроком рушив у бік розпластаного покійника.

— Подзвоніть в Дирекцію поліції, — стомлено промовив він, — попросіть прибути сюди доктора Фельнера...

— Слухаюсь.

Комісар нахилився над трупом. Тюремна роба на ньому була розірвана, а на тілі виднілося безліч ножових ран... Почерк Упиря впізнавався одразу. Вістовичу пригадалась підказка вбивці — шахова тура, яка справді означала в'язницю. А ще останній сон Німанда, в якому смерть сталася в тісному замкнутому приміщенні. Авжеж, усе вказувало на наступний злочин...

Звісно, Вістович не шкодував за загиблим. Але йому несамовито жаль було втраченого свідка. Адже Тофіль, цілком імовірно, стикався з Упирем у Відні.

Та раптом комісар відчув, що підлога захиталася в нього під ногами. В руці покійника лежав складений папірець, і, розгорнувши його, Вістович побачив шматок мапи міста. Комісар упізнав обриси Стрийського парку і продовгуваті стрічки довколишніх вулиць. На одній з них убивця вивів чорнилом хрест. Це була вулиця Понінського, на якій жила Бейла...

Не кажучи ні слова, Вістович вибіг з в'язниці і вскочив у перший-ліпший фіакр.

— Жени! — крикнув він, мов не своїм голосом, візникові, назвавши адресу. — Зажени свою клячу, але будь там так швидко, як тільки можливо!..

Біля будинку Бейли комісар вискочив з фіакра й, опинившись біля дверей, тремтячою рукою натиснув на дзвінок. На щастя, служниця відчинила швидко.

— Господиня вдома? — випалив комісар замість привітання.

— Так, — відповіла жінка.

Вістович зітхнув з полегшенням і витер хустиною спітніле чоло.

— Прошу заходити, — знову мовила служниця. — Я повідомлю про ваш візит.

— Не поспішайте, — усміхаючись сказав комісар. — Знаю, що прийшов без попередження... Тож чекатиму скільки завгодно.

У вітальні задзвонив телефон. Вістович сіпнувся, як від уколу голкою, і потягнувся за слухавкою. За цю коротку мить, доки його рука сягнула апарата, він подумав, що Упир свого досяг. Уже третій день комісар боявся вийти з цього будинку і залишити Бейлу саму. Тільки звідки, чорт забирай, цей скурвисин знає про неї?

— Mówię Samkowski[22], — почув він у слухавці голос підлеглого.