Вістович раптом урвав одну з його розповідей про те, як перемитники навіть додумалися передавати горілку на австрійський бік з допомогою повітряної кулі, і попросив того задзвонити до Львова.

— Прошу дуже, — відповів штабс-капітан і потягнувся до телефонного апарата, — з ким просити з'єднати пана?

— З Дирекцією поліції, — відповів комісар.

— Як накажете...

За кілька хвилин відбулась комутація, і Козуб простягнув йому слухавку.

— Говорить комісар Вістович, — промовив той, — маю термінову справу... Курва, мене не обходить, що пан зайнятий... Слухати уважно! Перевірте, чи ув'язненого доктора Тадеуша Тофіля вже переведено до «криміналу» на Баторія... Так, прохання було подано... Дякую! Прошу задзвонити і доповісти. Саме так... Броди, начальнику прикордонної поліції...

З цими словами комісар поклав слухавку і, зловивши на собі здивований погляд Самковського, зробив тому знак вкотре вийти «на перекур». Лишивши доктора Фройда наодинці з балакучим штабс-капітаном, поліціянти подалися на вулицю.

— Не дивуйтесь, — першим промовив комісар, справді запалюючи цигарку. — Я маю певний здогад, який, мабуть, здасться вам дивним, однак я переконаний, що він має право на існування.

— Після сьогоднішнього вбивства мене вже ніщо не здивує, — відповів Самковський. — Бідолаха Німанд.

— А якщо я скажу, що схожа доля може чекати й Тофіля? — запитав Вістович.

— Того психопата? Але до чого тут він? — не зрозумів ад'юнкт.

— А до чого був Німанд?.. Цей Упир — гравець. Азартний гравець... Він обводить поліцію довкола пальця і лишає підказки, які вказують на його подальші кроки. Точніше, подальші злочини. На тілі гувернантки він лишив записку. А тепер-от шахову фігуру.

— І що означає ця фігура?

— В тому й річ. На що схожа тура, Самковський?

— На... вежу?

— Правильно. А вежа — це в'язниця. Вважайте мене ідіотом, але я певен, що Тофілю також загрожує передчасна смерть. Оскільки він, як виявилось, може бути одним зі свідків.

— Іронія в тому, що вбивця десь тут, — задумливо сказав Самковський. — І найпевніше буде повертатися з нами до Львова тим самим потягом. І доки потяг не прибуде на лемберзький двірець, Тофілю нічого не загрожує.

— Не загрожує, якщо він досі живий. Ось тому я й чекаю на дзвінок з Дирекції, — відповів комісар, — аби в цьому переконатись.

Вони трохи помовчали, і кожен зосередився на курінні. З будинку, видно не витримавши довгого товариства штабс-капітана, вийшов доктор Фройд.

— Дозволите долучитися до вашого товариства, панове? — запитав він, дістаючи з кишені сигару.

— Звісно, пане докторе, — без жодних радощів у голосі відповів комісар.

— Бачу, ви не в захваті від моєї присутності. Давайте щиро, — несподівано сказав віденець.

— Що ж, коли вже ми говоримо відверто, — Вістович різко видихнув з легенів дим, — то просив би вас більше не перешкоджати слідству. А тим більше, не заважати арештам.

— Чим же я вам завадив, дозвольте запитати? — з іронією в голосі поцікавився Фройд.

— Своєю появою на пероні у Львові, — втрутився Самковський, якому це також накипіло. — Через це арешт не відбувся...

— Гадаю, тепер ми зрозуміли один одного, — перебив підлеглого комісар, щоб припинити цю розмову.

Знову запала мовчанка.

— Що ж, якщо таке справді сталося з моєї вини, — раптом мовив доктор, — то гадаю, що зможу дечим і прислужитися поліції.

Вістович і Самковський з цікавістю глянули на нього.

— Цей убивця, Упир, як його назвали у Відні, надзвичайно марнославний суб'єкт. Здається, йому надзвичайно подобається обсервувати вашу безпорадність, — сказав Фройд.

— Приблизно те саме сказав і професор Тофіль, — тихо зауважив Вістович.

— Що, даруйте?

— Я вже чув думку психіатра з цього приводу, — голосніше сказав комісар. — Вона була схожою на вашу.

— Он як? Що ж, це зайве ствердження моєї рації.

— Не сумніваюсь.

— Я б ще додав, що такі люди надзвичайно чутливі до довколишнього простору, — продовжив Фройд.

— Що це означає?

— Що їм патологічно важливий, наприклад, інтер'єр власної кімнати... Або речі, якими вони користуються щодня, — пояснив доктор.

— А як пояснити його дурнувату гру в підказки? — Вістович дістав з кишені шахову туру.

— Дуже просто, комісаре... — Фройд раптом уважно подивився йому просто увічі: — Цей сучий син запрошує вас у свій світ. У свою гру, як ви зазначили.

— Не уявляю, як це нам знадобиться, — скривив усмішку Самковський.

Проте Вістович і далі дивився на співрозмовника.

— І що б ви порадили? — запитав комісар.

— Просто прийміть його правила, — відповів доктор, — зрозумійте їх і спробуйте обіграти його самого.

— Пане Вістовичу! — раптом почувся голос штабс-капітана.

Комісар озирнувся. Козуб стирчав з дверей, тримаючись руками за дерев'яну лутку.

— Що сталося? — запитав Вістович.

— Вам телефонують зі Львова, як ви й наказали, пане комісаре.

— Чудово.

Вістович загасив недопалок і рушив до нього. Як виявилось, доктора Тофіля перевели у в'язницю на вулиці Баторія. З ним усе було гаразд. Щоправда, в'язень поводився зухвало і вимагав гарячої ванни та свіжих газет. Виконано було тільки друге прохання.

Вістович поклав слухавку і глянув на годинник. За півгодини мав бути потяг до Лемберга.

Наступного дня комісар прийшов на службу раніше, ніж завжди. Не було ще навіть Самковського. Вістович кілька хвилин курив, дивлячись у вікно, а потім, сівши за стіл, написав щось у своєму блокноті. Далі закреслив і переписав текст і вже виправляв тільки окремі слова.

Коли за півгодини прийшов його підлеглий, комісар був у відмінному гуморі, чого з Вістовичем не траплялося вже досить давно, особливо вранці. Щойно Самковський спустився донизу і приніс від чергового дві металеві чашки з кавою, шеф поклав перед ним листок, на якому було написано: «Дня 27 лютого цього року в лісі, поруч Цитаделі, знайдено було гарної роботи складаного ножа німецької фірми «Schrainer». Просимо зголоситися власника за телефонним номером 471. Питати Германа Каліша».

— Дайте це оголошення в завтрашній «Kurjer Lwowski», — сказав комісар.

— Ви таки вірите цьому Фройду? — єхидно усміхнувся ад'юнкт.

— Просто робіть, що кажу...

— Гаразд. А хто такий цей Герман Каліш? — поцікавився Самковський.

— Мій колишній тесть, — сказав Вістович. — Але я міг там написати хоч ваше ім'я, хоч ім'я німецького кайзера. Однаково замість нього буде наш капрал Шельонг.

— Гадаєте, Упир поведеться на таке?

— Хтозна. Але варто спробувати.

Самковський замовк і, як завжди, опустивши голову, поринув у роботу, проте вже за кілька хвилин озвався бадьорим голосом:

— А ось і рапорт! — вигукнув він.

— Що за рапорт? — Вістович і собі відірвався від паперів.

— Одного з наших філерів, якому я доручив перевірити крамниці, пригадуєте?

— Які крамниці? — не зрозумів комісар.

— Ті, в яких Упир міг купити папір для своєї першої записки. Пригадуєте, ви з'ясували, що папір було куплено у Львові?

— А, так-так... — комісар відкинувся на спинку крісла. — І що там?

— Один з продавців начебто говорить, що продав невелику кількість саме таких паперових аркушів високому чоловікові, який говорив польською з легким німецьким акцентом...

— Цього мало, — розчаровано сказав комісар.

— Згоден, але продавець також зазначив, що цей чоловік украй незграбно поводився з дрібними монетами. Декотрі впали, і він їх не підняв, сказавши щось про золотий дощ і жіночі перса... Що за дурня?..

Самковський обурено відкинув рапорт.

— Треба знайти розумника, який це писав, — додав ад'юнкт, підводячись з місця.

— Стривайте, — зупинив його Вістович. — Повторіть, про що сказав незнайомець?

— Про золотий дощ і жіночі перси...

— Справді знайдіть того, хто це написав.

— Якраз збираюся.

— І подякуйте йому.

— Що? — оторопів підлеглий. — Подякувати за цю маячню?! Та хто так пише службовий рапорт!