— І будьте ласкаві, — додав Вістович, — попросіть пана Фройда не зволікати з цим.

— Гаразд.

Самковський одягся і знову вийшов з кабінету.

— О шостій вечора, не пізніше, прошу бути тут, — гукнув шеф йому вслід.

Вістович, зрештою, також не затримався надовго в кабінеті. За чверть години, вийшовши з будинку Дирекції поліції, він подався до площі Бернардинів, де в аптеці «Під Угорською Короною» придбав собі нарешті мазь від болю в голові. Помастивши одразу ж нею скроні, Вістович посидів з півгодини в аптечній почекальні, доки біль не почав стихати, а потім і зовсім ущух. Господар аптеки приніс йому склянку з м'ятною настоянкою, після якої комісару полегшало остаточно і навіть втома почала зникати.

Від аптеки Вістович подався на вулицю Карла Людвіга, де зайшов до кнайпи «Мельпомена», в якій збиралися тутешні театрали. Тут, як завжди, було весело й гамірно. Здавалось, тутешній світ існує сам по собі, незалежно від зовнішнього. І навіть якби за вікном настав Апокаліпсис, тут однаково звучали б фортеп'янні акорди, цигарковий дим так само ліниво тягнувся б кудись у напрямку стелі, а захмеліла публіка невтомно б обговорювала театральні плітки і новини. Цих яскравих і талановитих людей цікавили тільки вони самі.

Вістович неквапно підійшов до шинквасу. Господар, лисуватий усміхнений бородань, приязно з ним привітався і запитав, як ся має пан комісар. Вістович знав його ще відтоді, як у «Мельпомені» часто бувала його колишня дружина-актриса. І навіть якщо її не було серед відвідувачів, цей чоловік усе одно міг сказати комісару, де вона. А найголовніше — з ким.

— Дякую, Сташку, все в мене непогано, — відповів Вістович, а тоді замовив собі келишок горілки і м'ясних кнедлів.

Після пережитого за сьогодні все це здалося йому божественним нектаром, і він повторив замовлення.

— Пан комісар часом не у справі якій? — обережно поцікавився господар.

— Сучий ти сину, Сташку, — реготнув Вістович: — В мене що, на чолі це написано?

— Я надто давно знаю пана комісара, — з усмішкою відповів той, вочевидь анітрохи не образившись на «сучого сина».

— Твоя правда. Давно...

Вістович перехилив чарку.

— Про дружину панську дещо знаю... — почав той.

— Курва твоя мати! Чи я запитував щось про неї?..

Навіть Сташко не сподівався від свого частого гостя такої раптової люті.

— Прошу вибачення... Я думав, як завжди...

— Налий ще.

— Звісно. З приємністю, пане комісаре. Панові, як звичайно, кожна третя чарка задарма...

Вістович криво усміхнувся і подумав, що якби тут був Самковський, то вже б сяяв від щастя. В його підлеглого ще ніколи не було достатньо грошей на випивку.

— То як там вона?.. — врешті запитав комісар, якраз після третьої, дармової, чарки.

— Хто, прошу пана? — уточнив про всяк випадок Сташко.

— Анна...

— А-а-а, панська дружина, — господар відклав убік рахівницю, за якою вже заходився працювати, і сперся ліктями на шинквас. — Кажуть, незле, незле... Отримала гарну роль в Берліні.

— Он як, — хмикнув Вістович, — тепер уже Берлін... А що за роль?

— Кажуть, Медеї...

— Це ж треба... Зрештою, Анну завжди вабила античність...

Тим часом перед Вістовичем знову з'явилася повна чарка.

— Медея, кур-р-р-ва... — повторив він, спровадивши горілку в утробу.

Врешті, опам'ятавшись, Вістович знову підкликав до себе господаря і заговорив власне про те, для чого сюди прийшов.

— А скажи мені таку річ, Сташку, — вже п'януватим голосом мовив комісар, — були тут уже віденці? Ті, що на гастролях у Львові?..

— Театр «Камершпіль», пан має на увазі?

— Тихо, не галасуй... — шикнув на нього Вістович. — Так, я про них... У Львові, думаю, не може гастролювати одночасно два столичних театри. Вони б тут, курва, не помістилися...

— Ваша правда, пане комісаре, — згодився з таким судженням господар. — Бували... Власне, директор «Камершпілю» у пана за спиною.

— За спиною, кажеш?..

Комісар озирнувся. За найближчим до нього столиком справді цмулив пиво якийсь дивакуватий суб'єкт.

— Оце він? — перепитав поліціянт.

— Він, — кивнув Сташко, — пан Герхард фон Зорц...

— Чудово...

Комісар відірвався від шинквасу і подався прямісінько до театрала.

— Вітаю вас, добродію, — промовив Вістович, опинившись біля нього.

— Вітаю, — відповів директор театру, звівши на комісара знудьгований погляд. — Чим можу бути корисний?

— Мене звати Адам Вістович, я з поліції Лемберга, — представився комісар. — Вам доведеться мені допомогти, пане директоре.

— Гаразд, кажіть...

— Ми можемо вийти з вами на вулицю?

— Я, щиро кажучи, й тут почуваюся непогано, — дещо знервовано відповів Зорц.

— На вулиці почуватиметесь іще краще, — не вгавав Вістович.

— Що за маячня, добродію? Дайте мені спокій. Нікуди я з вами не піду. Тим більше що ви, здається, трохи перебрали...

— Підете, — впевнено відповів комісар, і той, хто добре його знав, відчув би в цю мить недобре.

Однак Зорц, на свою біду, бачив Вістовича вперше. Більше того, він сам пив не перший уже кухоль за вечір, тож, спокійно глянувши на поліцейського, порадив йому йти під три чорти і залишити його в спокої. Втім, комісар, здавалось, тільки цього й чекав. Зненацька вхопивши театрала за комір, він поволік його до виходу і навіть спробував відкрити двері його лисуватою головою, але вчасно згадав, що вони відчиняються досередини. Зорц незчувся, як опинився на вулиці, сидячи на хіднику одразу поруч вуличної лавки.

— Що ви собі дозволяєте, чорт забирай? — обурився він.

Проте голос його тремтів і якось по-хлопчачому зривався.

— Мені шкода, що довелося так з вами вчинити, — відповів комісар..— Але у вас не було жодного бажання розмовляти зі мною.

— На моєму місці у вас би також його не було, — буркнув Зорц, підводячись з холодної долівки. — То якого дідька вам треба?

— Мене цікавить одна з вистав, яку ви привезли до Львова, — закурюючи сказав Вістович.

— О, любите мистецтво... — іронічно зауважив директор театру. — Ви, може, тутешній театральний критик?

— Не блазнюйте.

— Гаразд, гаразд, — поспішив сказати Зорц, вже вивчивши запальну вдачу свого співрозмовника. — То про яку виставу йдеться?

— Про «Данаю» Софокла.

— Чудова вистава. Рекомендую. Можу виписати вам запрошення. Граємо завтра...

— Я б охочіше потрапив на репетицію.

— Репетиція сьогодні.

— О котрій?

— За дві години, о сьомій.

— Чудово.

Комісар на хвилину задумався.

— Мені треба потрапити за лаштунки, пане Зорце, — сказав він після цього, — або ж якнайближче до сцени.

— Хочете спробувати свої сили? — щиро здивувався той. — Обіцяю пошукати для вас роль...

— Не верзіть дурниць, — відрубав комісар. — Я буду не сам, зі мною ще прийде мій колега. Треба, щоб хтось непомітно нас провів.

— Гаразд, — погодився Зорц, — сам вас і проведу... Але можу я запитати, навіщо?

— Шукаємо одного чоловіка, — пояснив Вістович, — високого на зріст, худорлявого, але надзвичайно дужого. На правій руці в нього травмований палець...

— Дуже схоже на Шимона Шнітке, — з раптовим інтересом промовив театрал. — Ви досить добре його описали.

— Хто він? Актор?

— Ні, звичайний монтувальник. Працівник сцени, обов'язок якого збирати й розбирати важкі декорації.

— Дивно... Він тутешній?

— Ні, приїхав із нами з Австрії.

— Але, судячи з імені, поляк?

— Так з походження...

— От він нам і треба.

— Але що він скоїв?

— Страшні речі, пане Зорце... І, знаєте, що? — додав раптом комісар. — До сьомої ви залишитеся зі мною.

— Якого дідька? — запротестував той. — Мені набридло ваше товариство!

— Стуліть пельку.

— Я пожаліюсь президенту міста. Ви ще пошкодуєте!

— Я сказав, стуліть пельку. Вважайте, що вас заарештовано. Ходімо.

— Куди?

— Познайомлю вас зі своїм колегою, ад'юнктом концептовим Самковським. Дуже приємний молодий чоловік, скажу вам...