— Якщо такий самий, як ви, то краще не треба.

— Значно люб'язніший.

— Це вселяє надію.

— Йдемо он тим провулком, якщо ваша ласка... Нам на Академічну.

Чоловіки вийшли на площу Ринок, а звідтіля рушили до Дирекції поліції. Хміль потроху вивітрювався з голови Вістовича, і він починав усвідомлювати, що вчинив досить брутально з цим чоловіком, проте шляху назад уже не було.

Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.

— Я знаю, де може бути Упир, Самковський, — сказав він.

Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.

— Справді? — перепитав він. — І де ж?

— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...

— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.

— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.

— Ну що ж...

— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.

— Яка ж?

— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.

Самковський тільки криво усміхнувся.

— Nie ma sprawy, szefie[23], — коротко відповів він.

Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.

О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.

— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.

— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...

— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».

— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.

— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.

За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.

— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.

Голос його відбився від стін численним відлунням.

— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.

Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.

— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?

Проте відповіді не було.

— Може, протягом зачинило? — припустив Самковський.

— Навряд...

Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.

— Це чиїсь хворі жарти, — тремтячим голосом проказав директор. — Ходімо назад...

— Ні, йдемо, куди йшли, — заперечив Вістович.

— Робіть, що хочете, — істерично мовив Зорц. — Я далі не піду...

— Підете. Я вас примушу, чорт забирай...

Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.

Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.

В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.

— Столичні газети вже написали, що в Лемберзі ад'юнкт поліції застрілив серійного вбивцю, якого називали Упирем, — сказав Штальман.

— Так, я клопотатиму про хорошу премію для Самковського, — мовив Шехтель. — Але тільки для нього...

З цими словами він виразно глянув на Вістовича.

— І все ж я хочу зазначити, що саме завдяки зусиллям комісара вдалося вийти на слід, а потім і пристрілити цього Шимона Шнітке, — сказав Штальман. — Цього не вдалося зробити найкращим віденським поліцейським.

— На вашого дорогого Вістовича надійшла скарга на ім'я президента міста, — відрубав Шехтель. — Здогадуєтесь, від кого, пане комісаре?

Вістович кивнув.

— Очевидно від пана Зорца, директора «Камершпілю», — сказав він.

— Блискуче! — іронічно похвалив його Шехтель. — То, може, знаєте, як тепер нам вилізти з цього лайна?

— Гадки не маю, пане директоре, — чесно зізнався комісар.

— Невже з цим театралом неможливо було повестись інакше, не так грубо?

— На той момент мені це здалось єдиним способом надати рух справі...

— Дідько б вас узяв.

— Так чи інакше, але розслідування завершено, — підсумував Штальман, зводячись з місця. — Пане Вістовичу, якщо вас не оцінять належним чином в рідному Лемберзі, матиму честь запросити до Відня...

Шеф-інспектор кинув іронічний погляд у бік Шехтеля. Схоже, добрі стосунки між цими двома в цю мить зіпсувались остаточно.

— Я лишень проти тих методів, якими послуговується іноді комісар, — поспіхом сказав Шехтель. — Вони неприйнятні для імперської поліції. Ясна річ, це всього лишень особливість характеру пана Вістовича, але вона подекуди дорого нам коштує.

Директор витер піт з чола, але так енергійно, мовби прагнув протерти в ньому діру.

— Попри те, — продовжив він, — успішне закінчення такої справи — це, без сумніву, знаменна подія. Хоч попереду ще довга слідча тяганина... Так чи інак, пане Штальмане, свої кадри ми також цінуємо.

— От і чудово, — віденець рушив до дверей. — Усього найкращого, панове!

Щойно той вийшов, запанувала незручна мовчанка. Директор врешті кахикнув, прочищаючи горло.

— Гаразд, дамо якось раду з цим театралом, — мовив він. — Головне, щоб газети більше писали про вбитого Упиря, аніж про брутальність львівської поліції.

— Я можу йти? — запитав Вістович.

— Ідіть.

Залишивши кабінет шефа, комісар вийшов з будинку на вулицю. Тут, одразу за масивними дверима, майже всі поліціянти завжди зупинялися «на перекур». Курили, щоб налаштуватись на роботу вранці, або насолоджувались таким чином закінченням своєї зміни. Іноді зупинялися тут і посеред дня. Це місце, біля здоровенної урни, вщерть заповненої недопалками, рідко хто минав просто так. Вістович не був винятком. Діставши цигарку, він запхнув її до рота і з приємністю присмалив інший її край вогнем від сірника. Здавалось, цей чоловік мовчки насолоджується нікотином і десь потайки смакує славу, уявляючи заголовки віденських газет зі своїм фото. Справа львівського Упиря, яку в цю мить з полегшенням закривали в тутешній Дирекції поліції, щоб до вечора скласти чіткий рапорт і відправити його у Відень, мала б принести йому таке довгождане підвищення по службі, яке щоразу відтерміновувалось через паскудну характеристику від начальства. Словом, на душі в комісара Вістовича мало б бути по-весняному сонячно й радісно... Проте всередині цього чоловіка вирувало пекло.