Комісар ствердно кивнув.

— А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, — вів далі Шехтель, — скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?

— Зрозумів, пане заступнику.

— Коли так, — Шехтель узявся застібати плаща, — то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..

Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістовим знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістовим це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістовим загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, 10-го в Кракові, 20-го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.

Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як угорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати, товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.

— Що саме пана цікавить? — знову озвався Шимонович. — Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?

— Покажіть мені он ту книгу, — попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.

— О-о, пана цікавить східна мудрість, — сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. — Прошу... Конфуцій у перекладі німецькою... Дуже коштовне видання...

Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.

— Скажіть, пане Шимоновичу, — мовив комісар, не відриваючись від читання, — ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?

— О, так, багатьох пам’ятаю, — обережно відповів той.

— Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять не часто і не всі...

— Чому пан питає? — дещо ображено мовив власник крамниці.

— Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, — пояснив комісар.

Вістовим нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

— Ніколи про таку не чув.

— Дивно, вона мала вашу візитку.

— Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

— А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

— А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? — запитав він після паузи.

— Тому що вчора її вбили, — холоднокровно відповів комісар.

— А, то пан з поліції? — понуро перепитав торговець.

— Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна...

Шимонович заперечливо похитав головою.

— Гаразд, — Вістовим відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, — тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.

Угамувавши голод, Вістовим подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.

— О, пане комісар... — Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.

— Як там Тепфер? — запитав Вістовим.

— Досі без пам’яті, — відповів той, — залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.

— Невже він так упився, сучий син, — пробурмотів комісар.

— Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера... — Самковський поліз у кишеню по записник.

— Ну? — нетерпляче буркнув Вістовим.

— Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимось у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів, боротьби не виявлено, — сказав ад’юнкт.

— Можна було здогадатися, — розчаровано сказав комісар. — А ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання... Убивця — її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?

— Щойно повернулася з курорту...

— То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? — Вістовим знову почав втрачати терпіння.

— Ароматична олія, яку ми знайшли на її столику, містить опіум, — промовив Самковський.

— Чудово!

Якась страхітлива радість з’явилася на обличчі Вістовича. Тепер він знав, як при потребі зможе натиснути на Шимоновича. Під час наступного візиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.

— Отже, припустімо, було так, — сказав комісар радше до себе, аніж до Самковського. — Панна Алоїза, любителька брутальних злягань і опіумної олії, вирушає до Бадена, аби підлікуватися. Там знайомиться із цим віденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоїза запрошує його до Львова, де призначає йому побачення в готелі «Три корони». Вони зустрічаються, проводять разом ніч... Одурманений опіумом і пристрастю, він шмагає її, а потім випадково вбиває...

— А щоб замести сліди, розігрує цю комедію з непритомністю, — додав Самковський.

— Але ж потім він опиняється замкненим у шафі, — сказав Вістовим.

— Це не так важко зробити, комісаре...

— Гаразд, їдьмо до шпиталю, і якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, у мене він опритомніє.

Комісар і ад’юнкт схопилися з місця і вже за кілька хвилин очікували на трамвай. Дочекавшись потрібного номера, вони мовчки зайшли досередини і, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидіннях. Трамвай рушив з Академічної і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську. Тут залишались усього дві зупинки, і невдовзі поліціянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дістались потрібної палати, де лежав Франц Тепфер.

Здавалось, чоловік спокійно спав. Дихання його було рівномірним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав і щосили вперіщив його по цій вдоволеній мармизі. Навіть Вістовим здивовано глянув на свого підлеглого. Між тим, це подіяло, і Тепфер заворушився. Тоді Самковський уперіщив його ще раз. Після цього пацієнт схопився з місця і здивовано роззирнувся довкола.

— Де я? — запитав він.

— У лікарні, — відповів комісар.