— У лікарні? — перепитав Тепфер. — А ви хто?..

Та не встигли ті відповісти якимось злим жартом, як чоловік схопився за голову.

— Як болить... — заскиглив він і знову ліг.

— Пане Тепфер, — мовив комісар, зовсім не співчуваючи хворому, — це правда, що ви прибули сюди вчора з Відня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звідки ж він насправді прибув, а потім легенько кивнув.

— І вас запросила сюди Алоїза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потім кволо промовив:

— Звідки ви про неї знаєте?

— Воліли б не знати, пане Тепфер, — щиро зізнався Вістовим, — але сьогодні вранці її знайдено мертвою в готелі «Три корони».

— Як — мертвою? — з жахом перепитав той.

— А так. Голою, з посіченою спиною і раною в грудях, — втрутився Самковський.

— Невже це для вас новина? — запитав Вістовим, знаком наказавши ад’юнктові мовчати.

— Чому ви так кажете? Стривайте... Ви вважаєте, що це я? Я вбив її? — із розпачем у голосі промовив Тепфер.

— А чом би й ні, пане Тепфер? — Комісар закурив і поволі пройшовся вздовж палати. — Ви могли це зробити, скажімо, зі своїм спільником, а потім попросити його замкнути вас у шафі і здати ключ від номера.

— Дурниці! — Тепфер обхопив голову руками. — Боже, які дурниці! Дайте мені цигарку... Я все вам розповім, але спершу дайте цигарку...

Самковський неохоче з ним поділився, а потім кинув йому на ліжко сірники. Тепфер закурив, жадібно втягуючи дим у легені. Він притулився спиною до стіни і підтягнув коліна до підборіддя. Він усе ще був у своєму елегантному віденському костюмі, щоправда добряче зім’ятому і без половини ґудзиків. Щойно поліціянти вмостились на двох порепаних стільцях навпроти, Тепфер почав свою розповідь:

— Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У середині серпня вона прибула до Бадена на лікування, там ми і познайомились. У нас виявилось багато спільного: ми обоє любили поезію і живопис, тому Годинами могли проводити разом, цитуючи Шіллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях міста, і вона час від часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своєму блокноті. Алоїза була талановитим графіком...

Тут промовець тяжко зітхнув і нервово затягнувся цигаркою. Самковському навіть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справді потер очі рукою і продовжив:

— Коли довелося прощатися і повертатись їй до Лемберга, а мені до Відня, ми дали одне одному обіцянки невдовзі побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столі телеграму від Алоїзи, в якій вона повідомляла, що забула в баденському пансіоні свої сережки. Я добре пам’ятав їх, вони дістались їй від матері і були надзвичайно для неї дорогими. Алоїза просила мене повернутися в Баден і привезти їх до Львова. Тут ми мали зустрітися в готелі «Три корони».

Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покої і вирішив трохи перепочити з дороги. За годину в двері постукав кельнер і разом з пляшкою вермуту приніс мені записку від неї. Алоїза писала, що зупинилась у покоях під номером 39 і просила зайти до неї близько десятої вечора...

Тепфер знову підніс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вістович не витримав і попросив продовжувати розповідь.

— Я почувався надзвичайно щасливим, тому відкоркував пляшку і трохи випив. Приблизно о пів на десяту хтось знову постукав у двері. Я відчинив, гадаючи, що це хтось із готельної обслуги, але на порозі побачив високого чоловіка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло і ховав обличчя... Далі не пам’ятаю нічого. Здається, він мене вдарив, і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув від вас цю звістку...

Комісар і його підлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повірили вони йому чи ні.

Нарешті Вістович озвався:

— Скажіть мені, Франце, чи панна Вольфович лікувалась від якоїсь певної хвороби? Чи прибула на води профілактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

— Вона сказала, що її бентежить дещо, від чого вона б хотіла позбутися в Бадені, але не називала це хворобою. Більше я не допитувався, — сказав Тепфер.

— Ми перевіримо це тут, — сказав Самковський і нашкрябав щось у записнику.

Вістович кивнув.

— Чи були ви з нею на сеансі Вінцента Гаусмана? Другого вересня він виступав у Бадені, — запитав він знову.

— Вона ходила туди сама, — відповів Тепфер, — у мене в той день розболівся шлунок...

— І які були її враження?

— Здається, їй сподобалось. Алоїза навіть хотіла потрапити на його сеанс у Львові.

Комісар підвівся і знову пройшовся по палаті.

— Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну річ, — сказав він, — чи під час статевого акту у неї були незвичні бажання? Чи просила вона, наприклад, її відшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопів від такого питання.

— Послухайте, пане... е-е-е... я не хотів би... — пробелькотів він.

— Відповідайте, Франце, — трохи стомлено сказав комісар, — на її тілі були сліди від батога, і поліційний лікар стверджує, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоїзу за її власним бажанням. Кому б іще вона це дозволила, як не коханцеві?

Тепфер тяжко зітхнув і опустив погляд.

— Я такого не помічав, — тихо промовив він.

У коридорі почулися важкі кроки декількох пар ніг, двері палати відчинились, і всередину зайшов доктор Фельнер у супроводі двох поліціянтів.

— Ось ви де, Вістовичу, — промовив поліційний лікар, — лишіть поки що цього добродія. Я домовився про значно цікавішу зустріч.

Ледве зайшовши, він одразу ж подався за двері, знаком запрошуючи Вістовича слідувати за ним.

— Скажи, щоб його стерегли, — наказав комісар Самковському і також вийшов з палати.

— Професор Аркадіуш Тофіль погодився сьогодні зустрітись. Якщо пригадує пан, то це найкращий знавець усіляких лемберзьких збоченців, — пояснив упівголоса Фельнер, коли вони йшли коридором. — Я ознайомив його з цією справою і гадаю, він вам допоможе, комісаре. Професор чекатиме нас на своїй віллі на Кульпаркові за годину, тож мусимо поквапитись...

Вістовим кивнув на знак згоди і, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слідом за ним на вулицю. Тут їм майже одразу вдалося спіймати порожній фіакр, і, змостившись на лавці, чоловіки приготувалися трястися в ньому через усе місто.

Вістовим пригадав, як уранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру... Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістовим повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого — варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані зі зверхнім поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

Ми до пана професора, — привітавшись, пояснив лікар, — він на нас чекає.

— Як про вас доповісти? — зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

— Наші прізвища Фельнер і Вістовим. Ми з поліції.

— Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.