Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже тут росіяни! І їх, принаймні, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комісар. – Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістович укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляти непогано.

Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра… У коридорі нікого не було, принаймні, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? – подумав Вістрович. – Урешті-решт на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.

Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістович дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.

Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістович найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістович упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало…

Проте, один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:

– Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.

– Я палко хотів… потрапити на засідання… «klubu… miłośników sztuki», – затинаючись, відповів той.

Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.

– Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, – сказав росіянин.

– Мені шкода, – промовив той.

Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.

– Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…

Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістович запитав про інше:

– Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?

– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, – ґречно сказав росіянин, – багато років тому ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте… Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує…

– А чим займалися ви? – не втримався Вістович.

Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

– Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте…

Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістовичу навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

– Як бажаєте, – шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, – обійдемось без останнього слова.

Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

– Як ви почуваєтесь? – запитав офіцер.

– Ніколи не почувався краще, – відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

– Дозвольте запитати ваше ім’я, – мовив після цього офіцер.

– Комісар Адам Вістович, – відповів звільнений.

– Отакої, – військовий, здавалося, був украй невдоволеним, – поліція нам допомагає?

– Аж ніяк, – заперечив комісар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комісар, – до того ж, дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

– Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

– Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, – сказав він, – що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз вдома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…