У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити тому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

– А-а, Вістович, – промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, – проходьте, сідайте…

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

– Маю для пана новини, Вістовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, – ось телеграма з Міністерства оборони…

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

– Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

– Вчора було вбито ще одну дівчину, – сказав він, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вістовичу…

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте той тримав себе в руках.

– Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці…

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

– …але робіть свою справу в поліції, – видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

– Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

– Розкажи мені про все по дорозі, – мовив комісар, – зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

– Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістовський сердито вилаявся.

– Вона донька впливового банкіра, – продовжив практикант, – тож шеф…

– Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. – різко перебив його комісар. – Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

– Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

– Вона мала певну делікатну недугу, – сказав той, – була німфоманкою…

– Он як? – Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дізнався?

– Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука…

– І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? – запитав комісар.

– Більше полюбляла різку, як у школі…

Під’їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперніка вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його кляча почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.

Поліціянти вийшли, постановивши дістатися до лікарні пішки, оскільки залишалось уже зовсім небагато. Візник щиро подякував, перепросив за трафунок і взяв із них тільки половину плати.

Вістович і Самковський, перейшовши через колію, що з’єднувала Львів із Чернівцями, подалися далі вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крізь зарості терну й височенних будяків, і кожен, хто йшов нею, либонь побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звідки був тільки дошкульний шлях назад.

На щастя для поліціянтів, так не сталося, і невдовзі хащі залишилися позаду. Натомість, попереду завиднілась висока цегляна огорожа, з-за якої виростали чималі дерева старого парку.

– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краї розірваної кишені, – тільки з іншого боку.

– Треба знайти якийсь вхід, – сказав комісар.

Пройшовши кілька десятків кроків уздовж огорожі, чоловіки побачили хвіртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись між собою, вони мовчки підійшли і впівсили на неї налягли. З іншого боку почувся хрускіт, і хвіртка відчинилась.

Від неї тягнулася коротка стежина, що впиралася далі в мощену алею. На подив поліціянтів, алея виглядала затишною, і годі було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевільних. У кінці алеї проглядалася гарна триповерхова будівля самої лікарні. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущі, а посеред них дзюркотів невеликий фонтан. Оминувши його, чоловіки підійшли до головного входу, проте двері виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кілька разів дверну ручку, а потім задер голову догори. Одразу над ними виднілись вітражі каплички, що знаходилась на другому поверсі, а поміж них велика статуя Божої Матері. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вікон. Деякі з них були прочинені, виставляючи напоказ заржавілі ґрати, за якими не було видно нічого, окрім темного простору.

– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комісар хмикнув у відповідь і неквапним кроком подався оглядати будівлю справа. Ад’юнкт, натомість, вирушив ліворуч. Невдовзі вони відійшли на доволі значну відстань. І, вже навіть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський ішов усе далі й далі, шукаючи ще одні двері, котрі вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстіж вікно на першому поверсі. Проте ані того, ані того не траплялося, і це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережні скрадливі кроки. Він різко обернувся і побачив перед собою двох дивних типів у якомусь чудернацькому одязі. Типи загрозливо тримали в руках мітли, якими зазвичай підмітають листя, і хижо, по-тваринному, шкірились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стіну лікарні, яка надійно стримала його втечу. Тим часом двоє незнайомців підійшли зовсім близько, і практикант навіть чув їхнє важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський міг розраховувати тільки на свої кулаки. Спочатку він хоробро виставив їх уперед, потім спробував заговорити з психами і довідатись, чим їх розгнівив, але ті без жодних слів далі сунули просто на нього. Зрештою, він метнувся вбік, оскільки це був єдиний можливий шлях втечі, але тієї ж миті удар мітлою звалив його з ніг.

Вістович, який вирішив повернутись назад до головного входу і дізнатися, як справи в підлеглого, здалеку побачив двох нападників, що, здіймаючи мітли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землі. Жертва голосом Самковського відповідала їм брудною лайкою і відчайдушно гукала на допомогу.

– Лишіть його, тварюки! – вигукнув комісар, кидаючись до них.

Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.