Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.

Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.

– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.

В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:

– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…

– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.

– Розслідування, пані?

Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.

– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…

Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.

Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.

– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.

Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.

– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?

– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.

– Охоче.

Герман загасив цигарку і звівся на ноги.

– Я готовий, – промовив він.

Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької поліції, далі по коридору – кімната, яку господиня здавала барону, поруч з ним – колишні покої Гайсмана. Усі номери були ретельно прибрані, без жодного сліду постояльців.

– А де мешкали Якубовський і Кампіан? – запитав Герман.

– На другому поверсі, – відповіла Єва, – ходімо, я покажу вам.

Покої львів’ян виявилися значно просторішими, до того ж можна було припустити, що вдень за вікнами відкривався пречудовий вид на ближні гори.

– Якби я був президентом поліції або бароном, то неодмінно замешкав би тут, – задумливо промовив Герман, – а ви, Станіславе?

– Я з вами згоден, – відповів той.

– Окрім того, Ранінгер, Зоммерштайн і Гайсман прибули сюди раніше, отже, могли вибрати для себе кращі номери, – продовжив далі Кислович, – якщо тільки покої не були на той момент зайняті.

– Ви цілковито праві, мої панове, – з усмішкою відповіла Єва, – ці кімнати були вільні, і я пропонувала їх своїм поважним гостям. Однак вони відмовились і просили приготувати для них номери на першому поверсі.

– Усі вони прибули в різний час, і кожному тут щось не сподобалось? – запитав Станіслав.

– Браво, мій друже, – похвалив його Кислович.

– Саме так, – підтвердила жінка.

– Чи пояснювали ці добродії, що саме їх не влаштовувало в кімнатах на другому поверсі? – поцікавився Герман.

– Ні, але я гадаю, що справа була в сходах. Їм було важко підійматися нагору, – відповіла Єва.

– Через свій вік? – знову втрутився Станіслав.

– Радше, через свою поважність, – господиня пирснула зі сміху, одразу ж за це перепросивши, – точніше, огрядність.

– Чи були ваші постояльці знайомі між собою, до того як приїхати сюди? – Герман намагався не піддаватись цим іскристим веселощам.

– Гадаю, що ні, – відповіла Єва, – при мені у вітальні вони обмінювались візитками.

– Знатися між собою могли тільки Кампіан і Якубовський, які прибули разом, – зазначив діловито Станіслав.

– Безперечно, – кивнув Герман, – хоча б тому, що вже багато років мають спільне діло в Лемберзі. – Окрім цих п’ятьох, ви мали на той час інших постояльців? – звернувся він до господині.

– Ні, я здаю тільки п’ять номерів, – відповіла вона.

Герман замовк і відвернувся до вікна. У темному нічному дзеркалі було видно відображення Станіслава і Єви, що нерухомо за ним спостерігали. Хвилину так постоявши, чоловік знову повернувся до них обличчям. Тепер він усміхався.

– Що ж, – урочисто мовив Герман, – ми з вами, Станіславе, надто довго зловживали терпінням і гостинністю пані Єви. Гадаю, тепер нам час…

– Можете цим не перейматися, – сказала господиня.

– Дозвольте мені тепер наполягти, – м’яко заперечив Герман, з радістю відчуваючи, як до нього повернулася його звична впевненість.

– У такому разі смію нагадати вам про вашу обіцянку, пане Кислович, – сказала господиня, – коли в нас перший урок стрільби?

– Коли буде завгодно пані, – уклонився чоловік, – наказуйте.

– Тоді я наказую зустрітися завтра, скажімо, ополудні. Дні зараз короткі, і швидко темніє. Треба розпочинати наші вправи завчасно. – Єва в цю мить і справді була схожа на царицю. – Зустрінемось тут. Ви погоджуєтесь?

– Я погоджуюсь і скоряюсь.

Із цими словами вони й попрощались. Опинившись на вулиці, Герман критично поглянув на поліціянта.

– Ви й справді зачаровані цією жінкою, – сказав упівголоса він, – не дивно, що ви досі стояли на місці у своєму розслідуванні.

– Гадаєте, вона винна? – із болем у голосі перепитав той.

– Якщо думаєте, що я звинувачую пані Єву в якій-небудь кривавій масакрі, то помиляєтесь. Швидше за все, вона нікого не вбивала, – відповів Герман.

– Матінко Божа! – скрикнув поліцейський. – Ви впевнені, що тих п’ятьох убили? Ото вже по мені!

– Тихіше, Станіславе, – Кислович зупинився і, вхопивши співрозмовника за рукав, озирнувся довкола, – я такого не говорив.

– Вибачте, Германе.

Станіслав трохи опанував себе, але все ще важко дихав.

– Куди тепер? – запитав він згодом.

– А куди б вам хотілося? – Герман промовив це дещо в’їдливо, проте Станіслав і не думав ображатися.

– Якщо чесно, мій друже, то найохочіше я повернувся би зараз до «Медової Єви» і лишився б там на ніч…

– Що ж, а натомість ми з вами вирушимо в який-небудь брудний шинок. – Герман відчув певне задоволення від того, що остаточно поквитався з поліціянтом за його поведінку в товаристві пані Гроцької.

– Як скажете, – зітхнув той, – а навіщо?

– Знайдемо ваших візників. Мені було б цікаво поспілкуватися з ними.

Станіслав кивнув і першим вскочив у сани. За кілька хвилин вони опинилися на місці.

Шинок не був брудним. Усередині виявилось доволі чисто, і могло б бути навіть затишно, якби не пекельний запах самогону. Побачивши Станіслава, присутні затихли. Поліцейський зупинився посередині і роззирнувся. Уздрівши в кутку двох вусанів, що сиділи не знімаючи кожухів, він попрямував до них, знаком запрошуючи Кисловича йти слідом.

Чоловіки були неговіркими, проте на запитання Германа відповідали охоче. Найпевніше для того, щоб швидше позбутися небажаного товариства.

– Вдосвіта під’їхали, – говорив один з них, – ми вдвох і ще троє. Пан Станіслав їх знає. Стали біля ґанку. Чекали.

– Кожен з тих панів вийшов пересвідчитись, чи його сани на місці, – продовжив другий візник, – потім повернулися, сказавши, що мусять випити ще чаю.

– Коли повсідалися, ми рушили, – знову заговорив перший, – їхали добре. Потім почалося. Хуртовина. Аж чую, мій каже: «Най то шляк трафить». Я здивувався, бо досі той говорив німецькою. «Перечекаю трохи заметіль», – думаю. Зупинив. Інші теж. Аж тут усі пани схопились і почали вилазити з саней.

– А я як пригледівся, – додав другий, – то бачу, що ніякі то не пани. А так собі, хлопи якісь.