– І куди ж вони подалися? – запитав Герман.

– А дідько їх зна. До Лемберга, певно. Бо лишалося з півмилі, – відповів перший.

Кислович на мить замовк, читаючи на обличчях чоловіків перші ознаки невдоволення, а тоді, вже підводячись з-за столу, промовив:

– Не збагну, навіщо кожен замовив собі окремі сани. Невже ніхто не хотів заощадити і взяти одні на двох?

Візники несподівано зареготали, та так голосно, що на них витріщились усі навколо.

– Прошу пана, – здавленим голосом сказав перший, – ви, бігме, недооцінюєте тих добродіїв. Коли один з них сідав у сани, то іншому місця вже не залишалось. Усі п’ятеро були гладкі, як свині…

– А взагалі, це чортівня якась, не інакше, – додав візник вже серйозно і перехрестився.

Опинившись на вулиці, Герман і Станіслав певний час простояли мовчки, займаючись тим, що піднімали коміри, ховаючи за ними розчервонілі обличчя від крижаного вітру. Нарешті поліціянт запитав:

– Чи спадає вам на думку якийсь висновок? Після цих розмов…

– Можливо, – відповів той.

Схоже, Герман поки що не мав наміру ділитися здогадами.

– Ви дізнаєтесь більше, якщо за кілька годин ми знову побачимось, – додав він.

– За кілька годин? – вражено перепитав Станіслав.

Був пізній зимовий вечір, і все, чого йому зараз хотілося, це келих підігрітого пива з медом, який подасть йому дружина для доброго сну.

– Нам треба простежити за тією віллою, – спокійно пояснив Герман, – подумайте, де можна заховатись.

– Хіба що в костельній сторожці, – мляво сказав Станіслав.

– Чудово, – Кислович посміхнувся і подав йому руку, – я чекатиму на сани.

Із цими словами він упевнено рушив у темряву, залишивши спантеличеного поліціянта, який навіть забув перепитати, чи знає той дорогу до свого помешкання.

Сани прибули о пів на одинадцяту. Станіслав, відпустивши своїх хлопців, був за їздового. Чекати не довелося: неподалік з’явилася висока постать Германа. Чоловік наблизився і без жодного слова сів позаду поліціянта. Той смикнув віжками, і вони рушили.

– Я домовився зі сторожем, – озвався нарешті Станіслав, – там трохи зимно, але якось перебудемо. Знати б, що або кого ми збираємось побачити.

Проте Кислович мовчав.

– Ви, бува, не дрімаєте? – пожартував поліціянт.

Коли й тоді не почув відповіді, здивовано озирнувся. Кислович нерухомо сидів, спостерігаючи за ним поверх піднятого коміра.

– З вами все добре? – стривожено запитав чоловік.

– Аякже, – була відповідь, – тільки затримайтесь на хвильку. Я вилізу. Дякую, що підвезли…

– Що за чортівня? – вилаявся поліцейський, почувши незнайомий писклявий голос, замість баритона Германа.

Утім, псевдо-Герман уже прудко вискочив із саней, а за мить і зовсім пропав з виду.

Здивований і до глибини душі обурений, Станіслав повернув назад. На тому ж місці знову виднілася постать Кисловича, і поліціянт готовий був заприсягнути, що той здригався від сміху. Однак, Герман лише вдоволено посміхався.

– Гарні жарти, – випалив Станіслав, – я б охоче посміявся з вами, але, як на мене, проти ночі вони зовсім недоречні.

– Не ображайтеся, мій друже, – Кислович заговорив несподівано лагідним тоном, – я попросив племінника пані Стефи, який має приблизно такий самий зріст, що і я, допомогти мені. І, слід віддати йому належне, він чудово впорався. Хіба не так?

– Перфектно, – процідив Станіслав.

– Ви нічого не збагнете, якщо й далі будете сердитись, – Герман ледве стримував сміх. Нахмурений поліцейський мав досить кумедний вигляд. – Краще подумайте: якщо таким чином вдалося одурити вас, то що говорити про візників?

– Так-так, – Станіслав нарешті замислився і, за звичкою, дістав з кишені люльку, – отже, того ранку, кожен зі зниклих вийшов на ґанок пересвідчитись, чи на місці його сани. Потім повернувся всередину і… Хочете сказати, що посідали туди вже інші люди?

– Саме так.

– А що сталося з тими п’ятьма?

– От саме це я й хочу перевірити, Станіславе. Їдьмо, я змерз…

– Хто б міг влаштувати увесь цей цирк? – допитувався поліціянт, знову рушаючи з місця.

– Найімовірніше, вони самі, – розтираючи крижані щоки, відповів Герман.

– Вони самі? – Їздовий так смикнув віжки, що поліційна шкапа понеслася вдвічі швидше. – Але навіщо?

– Поки що я знаю не більше, аніж ви. Не женіть так!

Поліціянт притримав шкапу.

– Принаймні, я можу бути певен, що нічого з ними не сталося, – мовив Станіслав.

– Не хочу вас засмучувати, але для певності немає жодних підстав, – безжалісно заперечив Герман.

– Чорт забирай, – поліцейський сердито сплюнув на бік, – зрештою, ще трохи – і все це буде на ніц… За кілька днів прибудуть слідчі з Відня. Отоді мені й гаплик…

Він замовк, не маючи більше бажання дивитися в бік Кисловича, і навіть розмовляти з ним. Між тим його співрозмовника, схоже, пройняло сумління.

– Ну-ну, що за розпач? – посміхнувся Герман. – Я ж не сказав, що все закінчено. Просто радіти ще зарано.

Неподалік костелу вони зупинились, і Станіслав заходився випрягати шкапу. З темряви вигулькнув згорблений дідок і, привітавшись упівголоса з ними, взяв шкапу за вуздечку.

– Сторожку відчинено? – запитав його поліціянт.

– Відчинено, – прошамкав той, – відчинено… Панство може йти туди.

– Це сторож, – пояснив Станіслав, коли вони відійшли на кілька кроків. – З його апартаментів добре видно «Медову Єву».

«Апартаменти» справді знаходилися на узвишші, поряд з костельною дзвіницею, якраз навпроти вілли. Однак при потребі звідси можна було б стежити ледь не за всім містечком.

Запаливши сірники, чоловіки зайшли всередину. Весь інтер’єр сторожки складав засмальцьований стіл, з якого стирчав недопалок свічки, приліплений колись краплинами розпеченого воску, незручна вузька лежанка біля кривої солдатської печі і велике розп’яття навпроти вікна. На замерзлій шибці виднілися сліди старечих пальців, що продирали вид на вулицю, крізь чудернацькі візерунки лютневого морозу. Герману не залишилося нічого іншого, як зробити те саме. Нарешті, вдалося розгледіти світло, яке лилося від «Медової Єви», і саму віллу.

Станіслав найперше заходився ворушити згаслі вуглини в печі.

– Одне питання не дає мені спокою, – мовив між іншим поліцейський, – якщо ті добродії вирішили зникнути, то невже не знали, що їх шукатимуть?

– Звісно, знали, – відповів Герман, – але не сподівалися, що хтось займеться їхньою справою тут. Згадайте, якби не хуртовина, то ті, хто видав себе за них, доїхали б до Львова. А може, й сіли б у потяг. Кому, зрештою, як не фон Ранінгеру, знати, що розслідувати такі зникнення вкрай важко. На це потрібно багато часу.

– Тоді б у поліції вважали, що Кампіан і Якубовський зникли в Лемберзі, а з іншими трапилося щось у потязі. Я мав би спокій, чорт забирай! – Ця думка не давала Станіславу спокою.

За хвилю він ляснув себе по лобі:

– Я забув сказати вам одну річ, Германе: ніякої дератизації у «Медовій Єві» не проводилось. Я перевірив.

– Звичайно. Ніхто не труїть щурів, якщо в будинку залишилися постояльці, – спокійно відповів той.

– Отже, вони досі там, усі п’ятеро! І мають нас із вами за дурнів!

Поліцейський витягнув з кишені револьвер і рушив до виходу.

– Стривайте. Куди ви зібралися?

Герман силоміць зупинив його вже в дверях.

– Хочу покласти цьому край. Заарештую всіх, хто там всередині, – відповів Станіслав.

– Не робіть дурниць. Ми разом з вами обійшли всі кімнати. Не було видно жодних слідів.

– Але ж ви впевнені, що вони там!

– Я не знаю, де саме.

– Пане Кислович, ви з мене знущаєтесь! – закричав поліцейський. – Де можна сховати п’ятьох товстунів?…

Раптом у двері сторожки хтось тихесенько постукав. Тепер уже в руках Германа зблиснув подарований «Гассер».

Кілька секунд проминули в напруженому очікуванні появи нічного гостя. Уява чоловіків устигла змалювати найдивовижніші образи того, кому заманулося провідати їх тут темного зимового вечора в собачий холод. Нарешті двері повільно прочинилися, і на порозі постала закутана в свиту і чудернацьку хустку дівчина. Придивившись до неї уважно, чоловіки впізнали служницю Єви Гроцької. Незважаючи на войовничий вигляд Станіслава і Германа, вона не відступила назад. Здавалось, дівчина примерзла до тих дверей, і тільки дивилася на чоловіків широко розплющеними очима.