Вона раптом непристойно вигнулась перед ним.

– Візьми мене, а вони нехай дивляться…

Герман ухопив її і зручно підтягнув до себе. Тепер було байдуже, що це за примарний світ довкола.

Єва була справжньою.

Ранішнє світло м’яко лягло на обличчя. Герман побачив спершу червону пелену заплющених повік, а потім – розмиті обриси кімнати. Потроху інтер’єр ставав чіткішим. Сам він лежав у свіжій постелі, дбайливо вкритий теплою ковдрою. Поряд, на столику, парувала чашка гарячого чаю. Хтось тут був за хвилину до його пробудження.

«Невже все це мені наснилося? – подумав Герман. – Товстуни, яких шмагали батогом і… близькість з Євою?»

Відкинувши з себе ковдру, чоловік встав з ліжка. У кімнаті було доволі холодно, і він найперше потягнувся до чаю.

– Доброго ранку, – почув Герман після того, як зробив ковток.

До кімнати зайшла Єва. Тепла накидка була на ній поверх сорочки, а волосся легко спадало на плечі, незібране у звичну зачіску. Так вона виглядала ще привабливішою, ніж у його сні.

– Як ви почуваєтесь, Германе? – знову мовила жінка.

– Я бачив дивні сни, – пробурмотів той, закриваючись ковдрою.

Він був лише в піжамі, тому почувався ніяково.

– Дивні? – перепитала пані Гроцька. – Ви, мовознавець, і не підібрали поетичнішого слова?

Вона підійшла до гардероба, схованого в ніші, дістала звідти східний халат і піднесла йому. Одягшись, Кислович став схожим на мамлюка.

– Хіба ви знаєте, що мені снилось? – запитав сторопілий Герман.

– Звичайно, ні, – засміялась Єва, – хіба хтось може споглядати чужі сни? Під ранок, коли я навідалась сюди, ви усміхались уві сні. От я і зробила висновок, що слово «дивні» – не зовсім підходяще.

– Ви праві, – погодився той, – мені снились просто неймовірні речі… Що сталося зі мною вчора?

– Ви почали свій обшук, а потім сон зморив вас у цій кімнаті.

– Такого ніколи зі мною не було раніше.

– Що ж, часом тутешнє повітря дурманить людям голову, – промовила жінка, – а може, служниця зробила заміцний глінтвейн.

Єва попрямувала до дверей.

– За півгодини буде накритий сніданок, – додала вона, – а потім, якщо ваші плани не змінилися, ми їдемо стріляти.

– З приємністю, – відповів Герман.

Щойно Єва вийшла за двері, чоловік рвучко зняв із себе дивакуватий халат і роззирнувся по кімнаті, шукаючи свій одяг. Той виявився в кутку кімнати, ретельно складений на кріслі. Поряд, на столику, лежав його «Гассер». Кислович швидко одягся і пристебнув до пояса зброю. За мить двері кімнати знову прочинились і досередини зайшов усміхнений Станіслав. З рота в нього стирчала запалена люлька – ще одне свідчення того, що поліціянт перебуває в чудовому гуморі.

– Доброго ранку, мій друже! – привітався він. – Як почуваєтесь?

– Дідько! – замість відповіді процідив Герман. – Що сталося з нами вчора?

Поліціянт безтурботно знизав плечима.

– Схоже, перебрали трохи того чудового глінтвейну. Таке буває, знаєте…

Кислович стрімко рушив до дверей.

– Ви куди? – спитав Станіслав.

Герман зупинився і глянув кудись повз нього.

– Треба дещо перевірити, хоча… ні… Ви зробите це краще за мене…

– Що саме? – поліціянт із жалем витягнув з рота люльку.

– Накажіть своїм людям перевірити, хто в цьому містечку поселився одночасно з нашими товстунами. В той самий день, з різницею в годину-дві, – промовив Герман, – зробіть це ще до нашого уроку стрільби.

– Гаразд, – кивнув той.

– Тільки… – Кислович заговорив пошепки. – Ані слова про це Єві.

Поліцейський театральним жестом показав, що замикає вуста на ключ.

– А ви куди? – одразу після цього запитав він.

– Розповім пізніше.

– Але ж Єва чекає нас за сніданком…

– Скажіть, що я був дуже спантеличений і мусив привести себе до ладу. Її це не здивує. Чекатиму вас о другій біля Товариського клубу.

Герман вийшов з кімнати, безшумно зійшов сходами і минувши вітальню, опинився згодом на вулиці. Ні служниця, ні господиня його не помітили.

Рівно о другій, як і було домовлено, всі троє знову зустрілися. Єва і Станіслав під’їхали до Товариського клубу на санях, де їх уже чекав Герман. Кислович виглядав спокійним і впевненим. Таким, яким він уперше з’явився на віллі у пані Стефи. Єва радісно посміхалася йому, а поліціянт далі курив свою люльку.

– Ну, нарешті, – промовила пані Гроцька, коли Кислович подав їй руку і допоміг вийти з саней, – нарешті ми їдемо стріляти. Я не могла дочекатись.

– Я також, – посміхнувся Герман.

– Хвильку зачекайте мене, панове, я мушу зайти до господаря клубу в одній справі, – мовила жінка.

– Супроводити вас? – запитав поліціянт.

– Не турбуйтесь, Станіславе, – відповіла вона, – почекайте мене тут.

Чоловіки вклонились і мовчки чекали, поки Єва зайде всередину.

– Дізналися щось? – запитав тоді Герман.

– Аякже, ви були праві, пане Кислович. Справді одночасно з фон Ранінгером, Гайсманом та рештою в іншому місці поселилося п’ятеро добродіїв. Причому, з такою самою різницею в часі… 15-го, 17-го, 18-го і двоє – 20 січня. Імена постояльців…

– І виїхали вони також одночасно, – перебив той.

– Саме так! 10 лютого.

– Як називається місце, де проживали всі ці alter ego?

– Вілла «Діана», це зо три милі звідси, на окраїні. Колись це був мисливський будинок місцевого старости. Теперішній власник ніколи там не буває. Керує віллою розпорядник, але й той нечасто там з’являється. Тільки коли потрібно когось поселити або забрати гроші.

– Чудово, Станіславе, – похвалив Герман, – ви, бува, не запитали в пані Гроцької, де саме вона хоче провести наш урок?

– Ні.

– Тоді я готовий битися об заклад, що це буде біля вілли «Діана».

– Он як! Отже, вам щось відомо?

– Навіть більше, Станіславе, я майже розкрив цю справу.

– Отже, після того як ми розійшлися у «Медовій Єві», ви також не гаяли часу? – радісно запитав поліціянт.

– Нічого я не зробив. Просто встиг отримати телеграму від друзів з віденської поліції.

– Якого змісту? – поліцейський натягнувся, як струна, і з нетерпінням чекав відповіді.

– Не поспішайте, Станіславе. Я все розповім згодом. Для вас, однак, втішна новина – слідчі з Відня сюди не збираються.

– Благослови вас Бог, Германе!

Поліціянт ледве стримував себе, щоб не стиснути Кисловича в обіймах.

– Нам доведеться зробити все самим, – додав той, – з цієї миті будьте уважні…

Єва вийшла з дверей Товариського клубу і попрямувала до чоловіків. Повідомивши, що справу вже вирішено, вона запропонувала більше не гаяти часу. Станіслав, що тепер помітно повеселішав і ніяк не міг приховати своєї радості, гепнувся на візницьку лаву. Озирнувшись, він запитав у пані Гроцької, в який бік їхати.

– Чи знаєте ви, пане Станіславе, де був колись мисливський будинок старости Огжієвського? – мовила та.

На щастя, поліціянт зумів себе стримати і відповів цілком спокійно:

– Атож, пані Єво. Здається, його перебудували на віллу.

– Ваша правда, мій друже. Вілла має назву «Діана». Поруч багато простору для стрільби і там ніхто нам не завадить.

– Як скажете, – мовив Станіслав, і вони рушили.

Прибувши на місце, стрільці найперше випили гарячого чаю, який привезли з собою, а потім заходились розставляти коркові мішені. Коли це було зроблено, Герман запропонував перевірити зброю. Усі взялися до своїх револьверів, і, хоч ті були в бездоганному стані, вони виконали цей ритуал.

Кислович стріляв першим. Майже не цілячись, а тільки примружуючи ліве око, він тричі влучив з двадцяти кроків у самісіньке «яблучко». Єва і Станіслав зааплодували.

– C’est magnifique![11] – вигукнула Єва. – C’est magnifique!

– Merci, – відповів Герман, – тепер ваша черга.

Пані Гроцька націлилась і зробила перший постріл. Куля влучила за кілька цалів від центру. Наступна також.