– Ну от, – розчаровано мовила Єва, – ось такий з мене стрілець.

– Ви надто сувора до себе, – заперечив Герман, – зізнатися, я ще ніколи не бачив, щоб жінка стріляла краще.

– Я також, – втрутився Станіслав, – дозвольте глянути на ваші руки.

Пані Гроцька відклала зброю і простягла їх поліціянту. Той почав розглядати сліди пороху на елегантних рукавичках. Роздивившись, здавалось, кожну деталь, він усе ще не відпускав тонкі зап’ястя. Єва здивовано поглянула на нього, а потім на Кисловича. Герман стояв, тримаючи револьвер націленим у бік від себе. Туди, де височіла вілла «Діана».

– Він, мабуть, чекає, що ви подасте знак, – сухо сказав Герман, – не слід цього робити. Можете мені повірити, я влучу першим. Крайнє вікно на другому поверсі. Правда ж?

Трохи помовчавши, жінка ствердно кивнула. Поліціянт відпустив, нарешті, її руки.

– Послухайте, Єво, – вів далі Герман, – я знаю, що ніяких уроків стрільби ви не потребуєте. У вас і так це чудово виходить… Скажіть мені, оскільки я досі живий, то він чекає на мене? У тій віллі?

Пані Гроцька вдруге кивнула. Куди й подівся її грайливий вираз обличчя і кокетство в кожному русі. Перед ними стояла перелякана жінка, хоч у цей момент вона була ще прекрасніша.

– Він чекає, що ви погодитесь бути з нами, – майже пошепки мовила вона.

– Тоді зробімо вигляд, що так воно і є, – Герман посміхнувся і запропонував їй руку. – Ходімо.

Усі троє неквапно рушили в бік вілли. До неї вела розчищена від снігу доріжка, тож вони могли йти звичайним прогулянковим кроком. Кислович навіть розпочав балачку про те, що сильні морози цієї зими вже не повторяться, і, напевно, люду в Трускавці невдовзі побільшає. Утім, ніхто розмову не підтримав.

Ставши на порозі, чоловіки перезирнулися, і Герман спробував прочинити двері. Ті поволі піддалися. Усередині виявився невеликий освітлений коридор, який вів у вітальню. Все говорило про те, що тут гостює чимало людей: кілька зимових плащів сушилося біля каміна, на столі залишилися склянки і напівпорожня пляшка вермуту, з двох попільничок стирчали недопалки сигар, а поруч з ними лежала недбало складена колода карт.

– Хтось тут весело проводить час, – із заздрістю в голосі сказав Станіслав.

Він вловив погляд Єви, що знову став насмішкувато-звабливим, як уранці. Поліціянт не встиг збагнути цієї дивної переміни настрою, як у вітальні гримнув постріл. Герман впав на підлогу, встигнувши, однак, вистрілити у відповідь. На сходах, що вели нагору, почувся стогін, й огрядний чолов’яга скотився донизу.

Станіслав підскочив до нього і, найперше, підібрав рушницю, з якої той стріляв у Германа.

– Ніц вам не є, Германе? – гукнув поліціянт.

– Усе гаразд, – відповів той, – лише зачепило…

– Хто це в біса такий? – запитав Станіслав.

– Пані та панове, – сказав Герман, підводячись з долівки, – дозвольте представити вам полковника Тадеуша Гроцького. Натхненника однієї з найбільших афер Австро-Угорщини. До речі, пані Гроцьку називати вдовою, як бачимо, було дещо зарано…

– А тепер про все по порядку, Германе, – Станіслав зручно вмостився у кріслі біля каміна, звідкіля добре було видно, як над непритомним полковником клопочеться лікар, як Єва п’є заспокійливий чай і Кислович в одній сорочці з перебинтованим плечем палить уже третю цигарку. – Як ви, в дідька, здогадались, що Єва – не вдова і полковник Гроцький живий?

Герман усміхнувся і вкотре, із задоволенням, вдихнув гіркуватий дим.

– Пригадуєте, Станіславе, ми з вами милувалися арсеналом пані Гроцької? – він виразно глянув на Єву. – Зброя була в бездоганному стані.

– Аякже, – відповів поліціянт, – це вас наштовхнуло на думку?

– Зовсім ні, мій друже, жінка може доглядати за зброєю і робити це добре. Але вона не знатиме солдатських забобонів…

Єва з цікавістю звела на нього очі.

– Атож, моя пані, – сказав Герман, – у наших офіцерів часто залишається ще кадетська звичка: першу прострілену гільзу завжди носити з собою. І начищати її разом зі зброєю. Кажуть, приносить щастя… Отаку гільзу я знайшов у кобурі «Гассера», який ви мені подарували. Можна було повірити, що ви доглядали за револьвером, але гільза блищала завдяки комусь іншому. Отже, ви не були єдиною власницею свого арсеналу. Це я зрозумів майже одразу. Потім я дав телеграму до Відня. На щастя, в мене багато друзів військових, які підтвердили мій здогад. Тадеуш Гроцький – живий-живісінький. Два роки тому пішов у відставку, вирішивши займатися мистецтвом. Він викупив одну з краківських галерей, однак справа не пішла. За два роки полковник вліз у страшенні борги, і нічого іншого, як зникнути, йому не залишалось. На щастя, його дружина тямила в мистецтві більше, аніж він. Продавши декілька своїх картин, пані Гроцька переїхала в Трускавець і придбала тут стару віллу, яку перебудувала в теперішню «Медову Єву».

– Гм, і що далі?

– А далі треба було рятувати чоловіка… У Єви виникла чудова ідея заробітку: вона пропонувала заможним тлустим чоловікам за кілька місяців повернути їм гарне зграбне тіло. Умовою була сплата грошового внеску і повне інкогніто. Саме для цього п’ятьом товстунам, які пристали на її пропозицію, була потрібна історія зі зникненням.

– Стривайте, стривайте, – поліціянт звівся з крісла, – отже, зникнення п’ятьох вельмож – байка?

– Я вже казав, що вони самі його організували. І навіть продемонстрував, у який спосіб, – нагадав Герман. – До того ж, фон Ранінгер, начальник празької поліції, подбав про те, щоб столичні слідчі не здіймали галасу.

– Гаразд, – Станіслав стиснув голову, мовби боячись, що думки не втримаються купи і розлетяться, – а хто були ті люди, що сіли замість тієї п’ятірки в сани?

– Їхні слуги, mon amie.[12] Вони поселилися тут, на цій віллі, в той час, як господарі проживали в «Медовій Єві». А потім перші помінялися місцями з другими. Ось чому ми їх там не знайшли…

– Геніально, чорт забирай! – не втримався поліціянт.

– А тепер найголовніше, – тут Кислович пильно глянув на Єву. – Я все не міг збагнути, яка сила здолала мене вчора ввечері. Аж поки не згадав, що ваша служниця доливала у вогонь каміна і ламп якусь олію з дивним квітковим запахом. Це олія шалфею, пані Єво, чи не так? Вона в дивний спосіб впливає на людський мозок: уводить у запаморочення і провокує відчуття насолоди. В такому стані людина здатна на все. Наприклад, переказати комусь іншому всі свої статки. Словом, ті панове, може, й не отримали тіло, яке мали в юності, зате Австро-Угорщина втратила п’ятьох багатіїв. Всіма їхніми статками володіє тепер полковник Гроцький. Ось де головна мета цього задуму. Чи не так, люба Єво?

Пані Гроцька вже давно себе опанувала і слухала зі спокійною і чарівною посмішкою на вустах. З таким же спокоєм вона спостерігала, як лікар вколює знеболююче її чоловіку.

– Все так, мій любий Германе. Мені здавалось, що з повітовою поліцією не буде клопоту, аж тут з’явилися ви, – Єва підвелася і зробила крок у бік сходів. – Я не прагну виправдання, але ви повинні знати, що це він змусив мене. Ось тому я навіть не намагалася сьогодні, хоч він мені наказав, переконати вас приєднатися до цієї справи.

Жінка кивнула в бік непритомного полковника.

– Вам вирішувати, що зі мною буде далі… Але ходімо, я покажу вам своїх постояльців, і ви побачите, що ніякої кривди їм не завдано.

Вони піднялися на другий поверх, де в просторій залі на широких ліжках мирно, мов діти, спали п’ятеро здорованів.

– Хай їм біс! – Станіслав аж підскочив від здивування. – Ми їх шукаємо, а вони любісінько сплять!

– Тихіше, тихіше, – мовила Єва, – у них режим. Не можна їм зараз прокидатися.

Усі троє вийшли навшпиньках.

– Слухайте, пані Єво, – вже за дверима запитав поліціянт, – а в чому все-таки полягає ваш метод схуднення? Може б, і мені він придався?

Жінка перевела погляд на Германа.