— Дорогі наші друзі, — сказав граф, — ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Річ у тім, що мені хотілося особисто перевірити готовність «Саубхи» до нашої нічної мандрівки. Графиня щоразу мене підганяла, нагадувала про вас...

— Але граф настільки ж відповідальний, наскільки і впертий, — підхопила дружина, — тому й не заспокоївся, доки не оглянув кожен гвинтик.

Вони з ніжністю подивилися одне на одного, і зал не втримався від оплесків. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня — вродлива жінка, граф — статечний чоловік, обоє були взірцем вишуканості та шляхетності.

— Однак тепер, — продовжив Шуленбург, — я особисто маю цілковиту певність, що нашу подорож не зіпсують технічні негаразди... Пані та панове, світ, до якого ми звикли, стрімко змінюється. Точніше, він тікає від нас, відходить щоразу далі на захід. Ми, на жаль, не можемо змінити обставини і зробити так, щоб старі цінності залишились в Галіції. Але ми можемо податися за ними слідом. Ми ті, хто залишався тут до останнього і тепер опинився в пастці військового стану. Порятунком з цієї пастки стане наша «Саубха»... Світ вже ніколи не буде таким, як раніше, але нам у ньому все ще знайдеться острівець старої Австрії.

Знадвору стоять ті самі автомобілі... Вони відвезуть нас цього разу до таємного доку з дирижаблем. Це наші останні години в новому світі.

6 серпня 1914 року, о дев'ятій годині вечора, заступник директора львівської поліції Адам Вістович вийшов з приміщення Промислового музею, де в тісному кабінеті поруч виставкової зали вранці було вбито наглядача імператорського діаманту Фелікса Проймана. Розслідування смерті цього бідолахи можна було б відкласти, з огляду на тривожні вісті зі сходу, але зник сам діамант і навіть його копія. Зникнення родинної реліквії Габсбургів у Відні не подарують, навіть якби насувався другий потоп... Адам Вістович почувався препаскудно, виглядав похмуро і смалив десяту цигарку за вечір. Він достеменно знав, що його шефові вже подзвонили з Міністерства поліції і наказали розплутати цю справу за лічені дні. Тобто знайти діамант і вбивцю наглядача. Директор поліції Вільгельм Шехтель найочевидніше не пішов сьогодні додому як зазвичай о шостій, а залишився, щоб дочекатися Вістовича. Йому потрібні новини, а новин у заступника не було...

Було відомо тільки, що вбивство сталося під ранок, можливо вночі. Діамант Габсбургів наглядач, швидше за все, віддав сам. Жодної свіжої подряпини на замках, яка би свідчила, що людина відмикає їх уперше, поліцейські не знайшли. Отже, це зробив Проймай. Провіреним рухом відімкнув і віддав комусь фамільний діамант імператорської родини. Після цього отримав кулю в потилицю... Поліцейські, що охороняли залу, стверджують, що до Проймана ніхто не заходив. Останнім візитером була пані Штайнер, але він проводжав її радісний та усміхнений. І що найдивніше, поліцейські не чули пострілу. При згадці про це Вістовича охопила злість. Як, чорт забирай, можна було не почути? Навіть якби охоронці були п'яні в дупу і спали, звук пострілу їх би розбудив. Але ті були тверезі і всі троє стверджували, що до ранку не стулили очей.

Та найгіршим було те, що всі нечисленні філери і комісари львівської поліції займалися тепер дизертирами, спекулянтами та москвофілами і доручити цю справу було нікому. Вістовичу доведеться розслідувати її самому і без помічника.

Заступник директора викинув недопалок і одразу ж запалив одинадцяту за вечір цигарку. «Це тебе вб'є, — пригадав він слова Бейли, — лікарі кажуть, що куріння дуже шкодить... Серце, врешті-решт, не витримає. Згадай випадок у Кракові». Вістович пам'ятав, як потьмяніло в очах і запекло в грудях під час сутички з цвітом краківського криміналітету на березі Вісли. Але це сталось більше десяти років тому, і з тих пір серце його майже не турбувало.

При згадці про Бейлу на душі в нього трохи потепліло. Скільки часу він її не бачив? Місяць? Два? Півроку?.. Востаннє бачились ще до того, як серби вбили ерцгерцога і всю імперську поліцію поставили на вуха. З тих пір Вістович не знає спокою, практично живе на службі, а Бейла ніколи не нагадує про себе першою. Треба навідатись до неї. Тим більше, що йому на стіл час від часу потрапляють доноси на москвофілів, які на своїх зборах закликають не лише допомогти російській армії звільнити Галіцію, але й гнати звідси жидів.

Вістович подумав, що йому нікуди поспішати, і сповільнив крок, заодно вибравши довший шлях. Замість пройти по бульвару і опинитись одразу на Академічній, де була Дирекція поліції, він повернув на Сикстуську. Минувши розкішний музичний магазин Гошелеса, поліцейський зайшов у тісний провулок, який виводив на вулицю Коперника.

Раптом все його єство пронизало тривожне відчуття, а в потилиці відчувся тупий ниючий біль. Роки служби загострили інтуїцію. Так буває тільки в одному випадку — коли за ним стежать... Головне зараз — не озиратись, а навпаки — підігрувати. Передуючи дихання і кроки, щоб вони не зливались в одне і не заважали дослухатись довкола, Вістович вийшов з безлюдного провулку на Коперніка.

Біля повороту на Оссолінських Вістович зупинився, вдаючи, що з цікавістю розглядає вітрину мисливської крамниці. Насправді йому було байдуже до опудал тварин і новеньких рушниць. Двері крамниці були відчинені, і в їхній скляній шибі, наче в дзеркалі, було видно вулицю. Таким чином, Вістович міг, не озираючись, бачити людей позаду себе. Проте нікого, хто б стояв осторонь і спостерігав за ним, поліцейський не помітив.

Вістович дістав хустинку і витер піт з чола. Можливо, це йому здалося і насправді ніхто за ним не стежить, а це тваринне чуття вперше в житті його підвело? Воно було б і не дивно, адже все місто охоплене параноєю. Чоловік заховав хустинку назад до кишені і рушив далі вздовж Оссолінських. Та щойно він пройшов не більше сотні кроків, як інтуїція озвалася знову. Цього разу Вістович вирішив діяти. Минувши Оссолінеум, поліцейський щодуху кинувся вбік, сховавшись за розкішним кущем акації, що ріс у кінці паркану. Тієї ж миті він вихопив з кишені свій браунінг і зняв його з запобіжника. Вгору від Оссолінеуму тягнулася стежка, яка впиралася в кам'яні сходи, що виводили до військових казарм. Якщо піднятися до них, то все внизу буде як на долоні, і рано чи пізно переслідувачі покажуться. Не роздумуючи більше ані хвилини, Вістович, як міг швидко, дістався сходів і піднявся ними на відкритий мощений майданчик, який прикрашала величезна кам'яна чаша посередині. Навряд чи хтось часто милувався цим творінням, проте за ним легко міг би сховатись дорослий чоловік. Вістович відчував, що мусить перевести подих, тому радо скористався цим сховком. Трохи віддихавшись, він перевірив зброю і обережно визирнув з-за камінної декорації. На стежці і на сходах все ще нікого не було. Ніхто не з'явився там ані за п'ять хвилин, ані за добрих чверть години. Вістович почувався ідіотом...

Вже коли поліцейський вирішив повертатись униз і приборкати там свою параною, на сходах почулися обережні кроки. Вістович знову виглянув зі свого сховку, і його охопила шалена радість. Нагору обережно підіймався чоловік у цивільному, тримаючи в руках парабелум. Скрадаючись сходами, він плавно наводив дуло пістолета на кожен кущ обабіч них і на кожен підозрілий пагорб, за яким міг би ховатись ворог. Одразу кидалося в очі, що рухи його були вправними і точними, як у майстерного розвідника.

Вістовичу було навіть байдуже, що це за тип і якого дідька йому треба. Поліцейський радів, що не підвело чуття... Він завмер, дослухаючись До кроків, які потроху наближались до чаші. Зараз найголовнішим буде вгадати, з якого боку той вирішить її обійти, справа чи зліва, а тоді зайти йому за спину, як у дитячій грі.

Нарешті чоловік з парабелумом опинився з іншого боку кам'яної декорації. Кроки на мить затихли, вочевидь, той зважував ситуацію. «Ну ж бо, сучий сину, — подумки звернувся до нього Вістович, — вирішуй...». Мовби почувши його, той почав обходити чашу. Рушив праворуч! Отже, поліцейському треба йти ліворуч від нього. Крок у крок, а потім трохи швидше... За кілька секунд Вістович побачив опонента перед собою. Той ледве встиг повернутись до нього обличчям і звести на поліцейського здивовані очі, як той щосили вперіщив його руків'ям браунінга по голові. Удар був страшної сили! Чоловік з парабелумом закотив очі і глухо впав на долівку.