— Алилуя... — полегшено видихнув Вістович.

— Ані руш! — ТІЄЇ ж миті почулося в нього за спиною.

Аякже, чорт забирай! Вістович не подумав, що його супротивник може бути не сам. Залишалося тільки звести руки догори і поволі повернутись. Перед ним стояло ще двоє типів, один з яких тривожно позирав на непритомного колегу з парабелумом, а інший чомусь привітно посміхався поліцейському. Обидва тримали в руках пістолети.

— Жорстоко ви повелися з нашим другом, пане Вістовичу, — констатував усміхнений тип, — сподіваюся, хоч не проламали йому череп.

Чоловік говорив польською з ледь чутним акцентом.

— Ваш друг повівся б зі мною так само, — відповів поліцейський, опускаючи руки, — якби міг...

— Безперечно, — погодився той, усміхаючись ще ширше, — що вдієш, такі часи.

Вістович змовчав, чекаючи подальшої розв'язки.

— У мене до вас дружня пропозиція, Адаме, — продовжив його співрозмовник, несподівано назвавши поліцейського на ім'я, мов давнього знайомого, — мій колега подбає про того, кого ви так блискуче спровадили в нокаут, а ми з вами прогуляємось до найближчої кнайпи. Як вам ідея?

— Ніколи не відмовлявся від такої пропозиції, — відповів Вістович.

— От і чудово, — сказав той, ховаючи зброю, — як бачите, я вам довіряю...

Поліцейський також поклав свого браунінга до кишені.

— Після вас, пане Вістовичу, — мовив тип, пропускаючи того вперед, — тільки ви знаєте, де тут пристойне місце з холодним пивом. Я ж, як неважко здогадатись, не львів'янин і тутешніх кнайп не знаю.

Поліцейський кивнув і пішов попереду. Відчувати, що озброєний ворог лишився за спиною, було неприємно, але якби його хотіли вбити, то вже б це зробили, а не пропонували перехилити по чарчині. Вони зійшли донизу і рушили до непримітної кнайпи навпроти Оссолінеуму.

Всередині було лиш декілька відвідувачів, які жадібно хлебтали пиво, вочевидь, зморені денною спекою. Вістович і його недавній опонент вмостилися за віддаленим столиком. Вони скидалися тепер на добрих знайомих, котрі вирішили зустрітися за чаркою після важкого дня. Ніхто б і не подумав, що якихось десять хвилин тому ці двоє тримали в руках зброю і ладні були пристрілити один одного.

— Що ж, до справи, пане Вістовичу, — сказав тип, щойно їм принесли два келихи пива.

— Пан знає моє ім'я, але сам не представився, — зауважив поліцейський.

— Даруйте, винен, — відповів той, — мене звати Ян Фірман.

— Радий познайомитись, пане Фірмане, — збрехав Вістович, будучи цілковито переконаним, що ім'я та прізвище вигадані, — отож, я слухаю, чим можу бути корисним.

— Гадаю, Адаме, ви знаєте про ситуацію на Східному фронті, — після короткої мовчанки продовжив Фірман, — і те, що складається вона не найкраще для армії Гінденбурга, також не таємниця. Будьмо відвертими, найближчим часом росіяни захоплять Лємберг, а потім і всю Галіцію. Це тільки питання часу.

Вістович мовчав, намагаючись зрозуміти, куди той хилить і що взагалі, потрібно від нього цьому типові.

— Та от, пане заступнику, коли ми... — тут він запнувся, але швидко виправився:

— Коли російська армія займе Львів, то, повірте, місто не стане трофеєм для генералів, а радше додатковим тягарем... Ви розумієте, про що я?

Фірман вдивився просто в очі співрозмовнику, але Вістович навмисне в цей час підніс до рота пиво і звів погляд кудись на бруднувату стелю. Він мовби остерігався, що той перетворить його на камінь, як Горгона Медуза, чи просто на купу лайна. Друге здавалось очевиднішим.

— Ви розумієте, що я маю на увазі? — повторив запитання Фірман, після того як поліцейський зробив добрячий ковток і поставив келих назад на стіл.

— Правду кажучи, ні.

Вістович знову збрехав. Насправді, він чудово розумів, що перед ним російський шпигун, який намагається його самого завербувати, але хотів потягнути час, щоб краще обміркувати своє становище і знайти вихід. Наступні слова Фірмана були цілком очікуваними:

— Що ж, я поясню доступніше, — сказав він, — Лемберг тільки видимо досі австрійський. Насправді ж місто майже повністю перейшло під нашу владу...

Шпигун більше не затинався і говорив прямо.

— Відданих нам людей можна зустріти в найнесподіваніших місцях. У Львові ми давно як удома, — чоловік не стримав задоволеної посмішки, — ще трохи, і ви все зрозумієте, пане Вістовичу. Своїх людей ми не маємо тільки в жандармерії і в тутешній поліції... Ось саме це ми зараз і вирішуємо з вами.

— Я не маю жодного стосунку до жандармів.

— Не клейте дурня. Зараз ідеться про поліцію, — Фірман трохи занервував, але одразу ж заспокоївся, — умови вам сподобаються, мій друже. До того ж ви... русин, чи не так?..

— Давайте детальніше про умови, — перебив його той.

— Оце вже краще.

Фірман і сам зробив ковток, а тоді продовжив:

— Я, либонь, не помилюся, якщо скажу, що в поліцейських зараз важкі часи. Правда, пане Вістовичу?

— Важкі часи зараз у всіх, пане Фірмане, — спокійно відповів його співрозмовник.

— Згоден, але поліцейським зараз особливо не позаздриш. До звичної роботи додалося багато іншої дурні. В місті побільшало спекулянтів і повій, з'явилися мародери, які тільки й чекають свого часу. Адже, не секрет, що багато львів'ян покинули місто, залишивши домівки порожніми. А що буде, коли сюди прийдуть росіяни?.. Я маю на увазі, що буде з тими, хто служив у поліції? Армія подбає про солдат і жандармів, а хто подбає про вас?

— Поліція дасть собі раду, — сухо відповів Вістович.

— Не смішіть, Адаме, — єхидно сказав шпигун, — армія відступає, а поліцію кидають напризволяще, зовсім не переймаючись долею тих, хто служив чесно багато років. Повірте мені, я вже не раз таке бачив. Чи ви хочете сказати, що маєте чіткі інструкції згори на випадок окупації?

— З міністерства поліції ми отримали всі необхідні вказівки.

Вістович збрехав утретє. Відень ними справді не цікавився.

— Гаразд. Тоді ви будете винятком, бо переважно в столицях рідко переймаються долями периферій. Принцип шахів, знаєте... Можна віддати пішака, щоб вигідніше розмістити дорожчі фігури.

— В ендшпілі пішаки відіграють головну роль, — чомусь вирвалось у Вістовича, — то в чому ж ваша пропозиція, пане Фірмане? І які ж умови? Ви чітко не озвучили ані першого, ані другого. Чи я прослухав?

— А я гадав, ви мене зрозуміли, — розчаровано сказав той.

— Даруйте, я виявився тупим.

— Судячи з ваших розслідувань, все якраз навпаки... Але гаразд, говоритиму ясніше: коли сюди прийдуть росіяни, ви і ваші люди збережете посади. Ви знали, що в Росії поліціянтам живеться значно краще? А Львів на той час буде російською територією. Зізнаюсь, кращої кандидатури на посаду директора поліції, ніж ви, в мене немає. І не буде ні в кого, запевняю. А щоб ви не сумнівались, то заробітню плату від уряду Росії можемо починати нараховувати вже сьогодні.

— А якщо все станеться не так? Якщо ваша армія так і не вступить до Львова? — поцікавився Вістович.

— Тоді просто залишитесь нашою людиною і будете отримувати ті самі гроші, які я обіцяв. Їх вам щомісячно платитиме, наприклад, наш консул.

— Про яку суму йдеться?

Фірман дістав з кишені блокнот і жалюгідний недогризок олівця. Ледь відірвавши погляд від співрозмовника, він вивів на листку число з чотирма нулями. Помітивши, що справив на поліціянта неабияке враження, шпигун відкинуся на спинку стільця і знову ковтнув з келиха, мов святкуючи перемогу.

— То як, ви згодні, пане Вістовичу? — запитав він.

— Припустімо, що так, — трохи подумавши, сказав той, — в такому разі, яким би було моє перше завдання?

— Щось не надто важке і ризиковане, — відповів Фірман, — скажімо, ви знайдете собі двох-трьох надійних помічників і з їхньою допомогою передасте нам всю зброю з поліційного складу. Собі залишите тільки те, що при вас.

— Тобто ви хочете, щоб я фактично роззброїв львівську поліцію?

— Не зовсім. Я ж сказав, що при вас залишається деяка зброя.

Фірман, помітивши сумніви на обличчі поліцейського, мовби ненавмисне постукав пальцями по відкритому блокноті з виведеною на листку цифрою. Втім, Вістович мовчав, і він вирішив дістати наступного свого козиря: