— Як я сказав вище, пане Вістовичу, ми знаємо, що поліції зараз нелегко, — сказав Фірман, — а тут ще й ця бісова справа зі зникненням діаманта Габсбургів. Чи не так?

Йому знову вдалося вразити співрозмовника. Було видно, що Фірман почувається переможцем.

— Так от, пане заступнику, — продовжив той, не чекаючи відповіді, — як аванс можемо запропонувати розкриття цієї справи.

— Повернете діамант і вкажете на вбивцю Проймана? — не повірив Вістович.

— Приблизно так. А точніше, віддамо в ваші руки вбивцю і вкажемо, де діамант. Як бачите, співпрацюючи з нами, ви не псуєте відносини зі своїм керівництвом. Якраз навпаки.

Фірман відчув, Що влучив у ціль якнайкраще, тому більше не запитував про згоду, а одразу перейшов до справи:

— Завтра о десятій вечора чекатиму вас на Янівському цвинтарі. Завдання пам'ятаєте, потрібна зброя.

— Цвинтар великий, — мовив поліціянт, — де саме ви будете?

— Зі сторони жидівського кладовища, — уточнив той, — не запізнюйтесь.

З цими словами Фірман підвівся і, кивнувши на прощання, вийшов з кнайпи. Вістовичу не залишалося нічого іншого, як допити своє пиво і вчинити так само. Швидкими кроками він дістався до Дирекції поліції і найперше запитав у чергового.

— Пан директор ще тут?

Той заперечливо похитав головою.

— Не було від учора.

— Від учора? — здивувався Вістович.

— Так, бо вчора я також чергував і пана директора не бачив, — відповів він.

Вістович сердито вилаявся.

— А хто є?

— Тільки комісар Самковський.

— Ну хоч хтось, курва...

Він піднявся на другий поверх, де був їхній з Самковським кабінет. Той сидів за столом, на якому височіла гора паперів. Вістович пригадав, що сам звалив на нього справи усіх львівських москвофілів.

— І панові не спиться, шефе? — іронічно запитав комісар.

— Облиште все це гівно, Самковський, — заступник директора вказав нервовим жестом на папери.

Комісар з приємністю відірвався від роботи і навіть відсунувся на стільці подалі від столу. Ще з більшою приємністю він дістав з кишені портсигар і закурив. Робота остогидла йому настільки, що він навіть не запитував у шефа, чим спричинена така зміна його настрою. Адже ще вранці Вістович погрожував запхнути йому в дупу кожну не опрацьовану справу. Довелося сидіти допізна, щоб цих справ до наступного дня було якомога менше.

Вістович важко опустився на стілець і також закурив. Потроху кабінет наповнювався густим цигарковим димом, і невдовзі вони вже дивилися один на одного крізь синювату пелену.

— Завтра о десятій вечора будете мені потрібні, Самковський, — сказав шеф, — тому на роботу можете вийти пізніше. Маємо одну дещо... незвичайну справу.

— Nie ma sprawy, szefie[7], — як завжди в таких випадках відповів його колишній практикант.

Вістович вгледівся у його сутулувату худорляву постать. Самковський майже ніколи його не підводив. Але чи погодиться він на ризик тепер? Втім, такі часи, що вдієш... Люди не обирають епох. Епохи обирають людей.

— Мені потрібні особові справи всіх працівників Дирекції, — сказав Вістович, — від фельдфеблів до комісарів.

Самковський дістав з кишені ключа і поклав на стіл перед шефом. Комісар, до всього, відповідав і за поліційні кадри. Ключ від металевої шафи, в якій зберігались особові документи, він завжди носив при собі. В Дирекції цю шафу так і прозвали: «шафа Самковського».

— Скажіть черговому, щоб зварив мені кави, і можете йти додому, — наказав Вістович, запалюючи наступну цигарку.

Вони попрощались, і заступник залишився сам. Ночувати він збирався на роботі.

Наступного дня Вільгельм Шехтель, директор поліції, знову не з'явився. Стало також відомо про зникнення президента міста та ще декількох важливих осіб. Людей в поліції не вистачало, тож Вістович вирішив поки що цим не займатись. Хтозна, може найближчим часом президент та всі інші з'являться так само раптово, як і зникли.

О пів на дев'яту Вістович наказав двом комісарам, чиї особові справи він ретельно вивчав напередодні, якнайкраще озброїтись і вирушати з ним до Янівського цвинтаря. Ці двоє здавались йому надійними.

З боку жидівського цвинтаря на них вже чекав Самковський. Поруч з ним стояла продовгата чорна скриня, схожа на труну, на якій фарбою було написано «Отелло».

— Тут зброя? — запитав Вістович.

Самковський кивнув.

— А чому «Отелло»?

— Скриня з театру, — пояснив комісар, — в таких перевозять реквізит. Позичив, бо в поліції нічого підходящого не знайшов.

Заступник директора подивився на годинник.

— Година залишилась, — промовив він, — перевірте, чи ніхто за нами не стежить, і по місцях всі.

Всі, окрім Самковського, дисципліновано розійшлися. Вістович, мабуть, вперше спостерігав таку злагодженість дій своїх підлеглих. Куди й поділися зараз пропиті й ліниві поліціянти, яких не випхати було з кабінету. Невже тільки в таких справах львівська поліція може працювати як належить?

Заступник і комісар мовчки майже цілу годину смалили цигарки, сидячи на труні з написом «Отелло». Потроху спадали сутінки, але навіть о десятій, коли врешті з'явився Фірман з двома своїми помічниками, всі три постаті на тлі могил і надгробків було чудово видно.

Поліцейські підвелися і пожбурили недопалки за чиюсь родинну усипальню.

— Доброго вечора, панове, — привітався Фірман.

Шпигун знову приязно усміхався, і Вістовича вже починало нудити від його посмішки. Вони з Самковським буркнули щось у відповідь.

— Як справи? Як панство почувається? — лицемірно запитав Фірман.

Звісно, ніхто йому відповідати не збирався, та й він сам не чекав на відповідь. Діставши з кишені електричний ліхтар, Фірман утворив перед собою невелику світлову пляму і навів її на скриню. Навіть в темряві було помітно, як змінилася гримаса на його обличчі.

— Тваю мать! — вилаявся він замогильним голосом, — що це за жарти?

— Ніхто не жартує, пане Фірмане, — трохи здивовано сказав Вістович.

— Що це за напис на труні?

— Це не труна, а театральна скриня.

— А хто всередині?

Поліцейським почало здаватись, що російський шпигун трохи несповна розуму.

— Там нікого немає. В скрині лежить зброя, про яку ми домовлялись. Зрештою, зазирніть туди самі.

Фірман дістав пістолет і знаком наказав одному з підлеглих відкрити скриню. Той нахилився і підняв віко. Пляма світла ковзнула досередини, освітивши десяток старих гвинтівок.

Шпигун розсміявся.

— Даруйте мені, панове, — мовив Фірман, — часи зараз такі. Від будь-якої несподіванки чекаєш неприємностей. Але, бачу, ви людина слова, пане Вістовичу. Дозвольте запропонувати вам скромну оплату за сьогоднішній вчинок...

Фірман тицьнув йому декілька згорнутих банкнот.

— Цього вистачить хіба що моєму підлеглому, — відповів поліцейський, передаючи гроші Самковському.

— Он ви як, — здивувався Фірман, — скільки ж я буду винен вам?

— Мені потрібні не гроші, — Вістович намагався сказати це якомога твердіше, однак йому не вдалося, — під час вчорашньої розмови пан згадував про мою справу з діамантом Габсбургів...

— Ваша правда, — відповів той, — але, гадаю, буде справедливо, якщо сьогодні ми обмежимось тільки підказкою.

— Що ж, нехай буде так, — процідив крізь зуби Вістович.

— По-перше, цей діамант вже не у Львові...

Шпигун замовк на хвилину.

— Чудова новина. Оце і є ваша підказка? — скрививши усмішку, запитав поліцейський.

— Я сказав «по-перше», — нагадав той.

— А по-друге?

— А по друге, вбивця Проймана також за межами міста, — холоднокровно продовжив шпигун.

— Ви надзвичайно допомогли, пане Фірмане, — з їдкою іронією констатував поліцейський, — я, принісши вам усю зброю поліцейського управління, навряд чи заслуговую на таку щедру віддяку, чорт забирай.

— Для розумного детектива, пане Вістовичу, яким пан без сумніву є, це дуже важливі факти, — відповів Фірман..