— Що ж, — після короткої мовчанки промовив банкір, — я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар...

Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.

— Докторе Шоймане, — озвався до нього банкір, — вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.

— Свербить немилосердно, пане докторе, — пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, — хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла... Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му...

Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.

Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.

— Пане Цахере! — вигукнув лікар.

Чоловік озирнувся.

— Пробачте, я не... не... впевнений чи правильно вимовив... ва-а-аше прізвище, — Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, — адже я чув його крізь двері...

— Саме так, — відповів той, — мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?

— Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?

Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.

— Вірно, — врешті відповів Цахер.

— І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? — радісно запитав лікар.

— Саме так.

— Я готовий вирушити замість нього, якщо є така можливість!

Цахер підійшов трохи ближче до співрозмовника, мовби намагаючись його заспокоїти, щоб той припинив волати на всю вулицю і говорив тихіше.

— Це дорого коштує, пане...

— Шойман... Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.

— Дві тисячі крон і приходьте завтра о десятій вечора за цією адресою.

Цахер тицьнув йому візитку.

Від його слів у Шоймана перехопило подих.

— Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такі гроші? — здавлено промовив лікар.

— Я нічого не вигадав, — сказав Цахер, — я просто продаю послугу і маю з того відсоток. Вигадав дехто інший...

— Так, але дві тисячі...

— Послухайте, — нервово перебив його той, — це не я за вами побіг, а ви за мною. Ніхто вас ні до чого не змушує. Забудьте все, що я вам сказав.

З цими словами він вихопив назад візитку і ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.

— Стривайте, — Шойман вхопив того за рукав, — я згоден.

— Вам неабияк пасувала б ця коштовність, моя люба...

Емма озирнулась. Невисокий чоловік у бездоганному редінготі дивився на неї приязно і хтиво одночасно. Жінка видавила з себе посмішку і знову перевела погляд на діамант.

— Шкода, що я не імператриця, — промовила вона.

— Як на мене, ви краща, ніж наша імператриця, — не вгавав той.

Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.

— Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? — несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.

— Йому більше, ніж сто років, — впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, — це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.

— Он як. А звідки ви про це знаєте? — поцікавилась Емма.

— Все дуже просто, — посміхнувся той, — я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.

— Ви праві, — погодилась вона, — а чи довго пробуде тут діамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.

— Виставка благодійна. Його імператорська величність розпорядився, щоб гроші, отримані за квитки, були передані армії. Тож коштовність залишиться тут, у Львові доти, доки ми не зберемо більш-менш пристойної суми, — пояснив наглядач, — і, до речі, мене звати Фелікс Проймай.

— Емма Штайнер, — відповіла жінка, — отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?

— Скажу більше, — наглядач зняв окуляри і пильно вдивився у свою співрозмовницю, — цей діамант буде з нетерпінням чекати вашого наступного візиту, адже йому так хочеться розповісти вам одну свою грандіозну таємницю.

— Он як? — Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. — А чи можу я дізнатися цю таємницю зараз?

— Всьому свій час, — загадково відповів той, — до того ж, якщо все дізнаєтеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу...

Наглядач галантно їй вклонився і, промовивши з особливим теплом: «Моє шанування», рушив до іншого кінця зали. Там він зник за чималими обтягнутими шкірою дверима.

Емма крадькома провела його поглядом і, ще кілька хвилин помилувашись діамантом Габсбургів, також вийшла з виставкової зали.

Думка про секрет цієї коштовності не давав їй спокою увесь день. Звісно, це міг бути не більше, аніж спосіб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову її побачити. Цілком можливо, що підходящу таємницю Проймай вигадує якраз у цю мить. Хоча, з іншого боку, чому б не повірити йому?..

Врешті-решт жіноча цікавість узяла гору, і вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелікс Проймай, здавалось, чекав на неї, стоячи посеред зали, і широко їй усміхався. Була досить рання година, і жоден відвідувач, окрім самої Емми, ще не з'явився.

— Я знав, що ви прийдете, моя люба, — замість привітання сказав той.

Її трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирішила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогодні вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню і намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби підсвідомо намагалася вразити його ще більше.

— І що ж, пане Проймане, — кокетливо сказала вона, підходячи до скляної вітрини, де містилася коштовність — тепер ви, сподіваюсь, розповісте мені в чому ж полягає таємниця імператорського діаманту? Тільки не розчаруйте, бо поліцейські біля входу й так зіпсували мені настрій своєю надмірною пильністю.

— Це тільки зайвий раз доводить, що ця річ має не лише чималу ювелірну цінність, — лагідно пояснив наглядач, — не сердьтеся на них, моя люба.

Емма вирішила пробачити і цього разу.

Між тим, Проймай підійшов до дверей, за якими зник вчора і, відімкнувши їх, жестом запросив Емму досередини.

Жінка звела на нього здивований погляд.

— Ви остерігаєтесь, що тут нас можуть підслухати? — запитала вона.