— Ні, — відповів наглядач, — просто таємниця насправді не тут. Вона окремо.

— Окремо від діаманту? — ще більше здивувалась Емма.

— Певним чином так... Прошу вас, не бійтеся. Зараз ви все зрозумієте.

Трохи подумавши, вона несміливо рушила до відчинених дверей.

— Ну ж бо, сміливіше, — підбадьорив її Проймай, — обіцяю, ви не пошкодуєте.

За дверима виявилась невелика кімнатка, або ж радше комірчина без вікон, проте затишна і чиста. Це приміщення було б дещо просторішим, якби не сотні книг, що дивом тут вміщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, місце для письмового столу, м'якої софи і невеликої шафи, поміж якими тіснився прямокутничок вільної підлоги. Наглядач увімкнув електричне світло.

— От бачите, — сказав Проймай, — ваш страх був даремний. Тут усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.

— Річ не в тому, — відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, — порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.

— Ви щойно зробили мене щасливим, — радісно промовив наглядач, — мені вже за п'ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!

— Припиніть, — засміялася Емма, — звісно, можете...

Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.

— То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? — поспіхом запитала вона.

— Аякже, — сказав Проймай, — але для початку... Ви маєте годинника?

— Так, — відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, — зараз рівно десята.

— Чудовий час, — мовив наглядач, — в цю пору нам ніхто не завадить.

З цими словами Проймай дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.

За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.

— Правда як в казці? — запитав він.

Емма кивнула.

— Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, — він вказав на зачинені двері, — насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках...

Сказавши це, Проймай відкрив перед нею скриньку.

— Ну як? Ви не розчаровані? — запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.

— Ні, зовсім, — посміхнулась жінка, — я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.

— Саме так, — підтвердив наглядач, — але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.

— Сміливіше, — підбадьорив її Проймай, помітивши, що Емма вагається.

Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.

Раптом, опам'ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.

— Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? — несподівано запитав Проймай.

— Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, — зніяковіла Емма.

— Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.

— Думаю, не менше п'яти хвилин, — відповіла вона.

— Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?

Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не перечити.

Та наскільки більшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблаті все ще була десята година. Стрілки не зрушили ані на хвилину!

— Здається, мій годинник зламався, — з жалем сказала Емма.

— Не турбуйтеся, він справний, — заспокоїв її Проймай, — тут справа в іншому...

— В чому ж?

— Якраз в другій таємниці діаманту. Камінь має властивість зупиняти час, коли хтось біля нього почувається щасливим.

Жінка недовірливо посміхнулась, а потім знову глянула на циферблат і посмішка зникла з її обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятій.

— Чому тоді знову пішов час? — запитала вона.

— Тому, що ви повернули мені діамант і більше не почуваєтесь такою щасливою, — пояснив Проймай.

Раптом Емма розсміялась голосно та дзвінко.

— Чудовий фокус! — сказала вона. — Ваша правда, я зовсім не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.

— Це був не фокус, пані Штайнер, — наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, — я не торкався вашого годинника і не впливав на нього в жодний інший спосіб. Все це було насправді, і ви тепер знаєте чудовий секрет імператорського каменю.

— Цікаво, а цей діамант може повернути час назад? Чи тільки затримати? — Емма вирішила погодитись на цю гру.

— Цього я не знаю, — відповів наглядач, — хоч переконаний, що дуже щасливі миті можуть повторюватись. Так чи інакше, ми це можемо перевірити.

— Як? — запитала жінка.

— Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?

— Звісно.

— Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?

— Гадаю, так...

— От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника,— нагадав він.

Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.

— Скажіть мені одну річ, пане Проймане... — сказала вона.

— Так, моя люба.

Жінка постановила пробачити йому це звертання.

— Чи не буду я винною... Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?

— Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, — відповів наглядач.

— Що це означає? — перепитала Емма.

Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.

— Поясніть, пане Проймане.

— Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, — трохи схвильовано сказав він, — приміряли в мене на очах і... щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі...

Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.

Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.

Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з'являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.

Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула...

— Доброго ранку, пані Штайнер, — першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.

— Мене звати Адам Вістович, — представився він, коли господиня привіталась у відповідь, — я заступник директора поліції.

— Он як, — жінка не приховала здивувавання, — чим завдячую такій честі?

— Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? — замість відповіді запитав поліцейський. — Ця, схоже, не надто старанна.

— Стефа невід'ємна частина цього дому, — стримуючи роздратування, пояснила Емма, — вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов'язаний залишити її в себе на службі. Я не виняток... То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому...