Зате здивувалася вона, що так легко збрехала керівнику.

Дівчата прийшли до кухні, коли яєшня вже досмажилася, а кава заварилася.

— Ну от, як в кращих ресторанах країни! І ти сьогодні набагато активніша, і штори розсунула! — з порогу голосно заговорила Інна. Сама вона знову виглядала бадьоро і свіжо, ні сліду не лишилося від учорашнього блідого образу в дзеркалі. — Якби ми в тебе залишилися ще на кілька вечорів, ти б себе не впізнала, правда, Настю?

Але вони всі поїхали додому. Після прогулянки Личаківським кладовищем і Шевченківським гаєм. Після купівлі сувенірів і шоколаду. Після відвідин кількох популярних кнайп, як роблять усі порядні гості міста. Потягом Львів — Ужгород десь близько сімнадцятої. Заборонивши проводжати їх.

— Самі впораємось, ти краще відпочинь, — сказав Віктор на прощання, Інна помахала рукою, а Настя ще раз подякувала за гостинність.

У хаті знову оселилася пустка.

З Віктором вони тепер спілкувалися есемесками. Ті есемески були не прості, а з підтекстом. У них було завуальовано так багато несказаного, що вистачило б на ціле оповідання. Чому не спілкувалися наживо? Бо над кожним словом треба було думати, як над тестовим завданням із надважливого профільного предмета. Можна було стирати і знову писати, і знову стирати написане. А якщо довго не приходила відповідь, то можна було навигадувати такого, що вистачить на роман із продовженням.

Те ж саме коїлося і з електронними листами, з тією різницею, що листом можна було пересилати одне одному загадково-містичні вірші й есе, які доводилося потім довго розшифровувати, мучаючись у здогадах.

Досі вона не була зареєстрована у жодній соціальній мережі. Смішно кому сказати, але вона їх боялася. Це ж величезна кількість людей отримає доступ до її особистої інформації, а якщо зробити сторінку тільки для друзів, то як тих друзів обирати: по гарних світлинах і поширених ними дописах? А де гарантія, що ці світлини і ці дописи справжні?

Але через місяць вагань вона все ж таки наважилася. Бо Віктор почав рідше давати знати про себе. Він уже не відписував їй кожного дня, забував привітатися зранку і побажати на добраніч увечері. Мотивував тим, що багато працює, а після роботи зависає у «Фейсбуку» і втрачає відчуття часу. І як добре, що вона не гає свого часу.

Оце останнє зауваження зародило в неї перші підозри.

Хвороба теж притихла, ніби даючи їй можливість придивитися до всього уважніше.

І ось вона вписує мінімальні дані в анкету, чіпляє на аватарку ненайгіршу свою світлину, а фоном робить квітучу сакуру. Хто сказав, що деревом пізнання у райському саду не могла бути сакура?

І одразу заходить на сторінку ужгородського журналіста.

Фото на фоні тризуба, гори Карпати вдалині, активний спосіб життя і активна громадянська позиція. Піднімає теми, які хвилюють країну, гостро критикує владу і підтримує волонтерство. Нічого крамольного.

Тоді вона знаходить сторінку Інни, закриту для публічного доступу, напрошується в друзі, ледве дочікується підтвердження запиту… У «Фейсбуку» дівчина красувалася в червоному костюмі і з розпущеним волоссям. Суцільна поезія і фантасмагоричні картинки. Нічого особистого, що вказувало б на її приховану сутність. Але Леся продовжувала шукати.

Її світ поступово звузився до розмірів монітора. Зранку і ввечері, і безліч разів за день вона нишпорила Інтернетом, відстежуючи всі контакти Віктора та Інни, вчитуючись в усі їхні дописи, намагаючись знайти підтвердження чи заперечення своїм підозрам.

Вона зачитувала до дірок їхні сторінки і не пропускала жодного посту.

Через місяць пошуків вона була впевнена, що вони спілкуються між собою у приваті.

Це відкриття вибило її з колії. Наче нічого незвичного, коли двоє друзів переписуються, але… Фривольні коменти під його постами, персональні привітання зі святами, багатозначні смайлики і сердечка… Він писав про гострі проблеми свого міста і країни і не мав часу на пусті балачки, а Іннуся (так, її він інколи теж називав скорочено-пестливим іменем) смикала його без потреби за будь-якої нагоди. Леся була впевнена, що і у приват вона шле йому такі ж безглузді повідомлення.

Наче якась чорна плахта накрила її з головою. День перетворився у ніч. Вона їла, спала, ходила на роботу по буднях і до церкви в неділю, а сонце все не вмикалося. Ревнощі затьмарили собою весь світ.

Тоді Леся зібрала всю свою волю в кулак і написала Інні, що вона веде себе аморально, що не можна жадати чужих чоловіків, що Бог її за це покарає. Написала, відправила і… злягла з банальною простудою на цілий тиждень. Львів заглядав у вікна дощами, знову зробилося холодно і темно, як тоді, коли мама з татом довго-довго сварилися, а потім тато зібрав речі і пішов. Казали — до молодшої на десять років жінки з двома дітьми.

Мама посумувала-поплакала і вийшла заміж вдруге, переїхавши до нового чоловіка у село. Лесі було некомфортно там, а мамі важко повертатися до хати, де все нагадувало про тата, відтак вони бачилися дедалі рідше. А тато одного спекотного дня втопився у кар’єрі, хильнувши перед цим зайвого.

Побачивши його тіло, Леся відчула страшний холод десь у глибині свого єства, а в день похорону з нею трапився перший напад дивної хвороби, після якого її життя вже ніколи не було таким, як раніше.

Час йшов, подруги кудись розбіглися, повиходили заміж, зайнялися кар’єрою, кавалери все рідше потрапляли в поле її зору і все менше їй подобалися. У свої тридцять три вона не мала ні сім’ї, ні дітей.

Працювала фармацевтом в аптеці і з кожною зміною переконувалася, що ліків стає дедалі більше, але здоров’я людей від цього чомусь не покращується. Тільки вірші і зустрічі в літературній тусівці були її спасінням.

І ось нарешті з’явився той, хто зміг полонити її розум і серце.

Коли минула гарячка, Леся тремтячими руками набрала пароль і зайшла у «Фейсбук».

Іннуся постила вірші про криваве кохання і про суперницю, яку слід провчити раз і назавжди. Від цих віршів мороз йшов поза шкірою. Особисто їй вона відповіді не надіслала. Але достатньо було віршів.

Тим часом стрімко наближався Новий рік.

У народі побутує думка: з ким зустрінеш його, з тим і проведеш.

Леся подумала-подумала і повідомила Віктору, що зустрічатиме Новий рік із ним.

Він зателефонував, чого давно не робив. Був якийсь схвильований, сказав, що йому наснилися «Райські морелі», що Львів не відпускає його, що він нічого не забув…

— Приїжджай, — видихнув у трубку і відключився, не дослухавши її, не попрощавшись.

Як же ж вона готувалася до цієї поїздки! Перебрала весь гардероб, не знайшла нічого гідного, за три дні обійшла всі навколишні магазини з одягом, з’їздила в Кінг Крос і на Південний ринок… І нарешті знайшла її, сукню своєї мрії, оксамитову, з гіпюровими вставками, з декольтованою спиною і обов’язково подовженими рукавами, що прикривали кисті рук.

Перед поїздом на хвилинку зайшла в Інтернет. І стерпла.

Інна нарешті написала їй у приват: «Я вагітна. Не смій його чіпати. Він мій».

Повідомлення висіло непрочитаним кілька днів, за які вона не мала часу й передихнути.

А тут час зупинився.

Зі станції Львів відбув потяг до станції Ужгород, зарожевів світанок, люди вийшли з дому за останніми святковими закупами, засніжило, а потому на кілька хвилин визирнуло з-за хмар сонце, люди вернулися з закупів, засвітилися ліхтарі і вікна, заблимали новорічні ілюмінації, перевернувся листок календаря, загриміли салюти, затріщали петарди, тут і там лунали веселі вигуки людей, до ранку все це святкове шумовиння трохи вляглося, а перший день нового року розпочався сніговою порошею, пусткою на вулицях і тишею…

У її квартирі нічого не змінилося, всі ці події пройшли непомітно, не зачепивши господиню, яка так і просиділа за комп’ютерним столом ніч, день і славнозвісний Новий рік, коли люди свято вірять, що, зустрівши його весело і за багатим столом, житимуть весело й заможно всі наступні 365 днів. І навіть переконуючись, що це не так, вони знову і знову готуються до святкування цього абсолютно схожого з іншими дня календаря, наче то якийсь особливий день…