На Адамі були фрак та циліндр, на Єві — пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..

Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…

Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.

Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.

— Вітаємо вас у «Райських морелях», — виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. — Коли у вас весілля?

Вони перезирнулися.

— Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… — перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…

— Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.

Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.

Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.

— Але чому морелі? — вів своєї несправжній наречений. — Чому не яблука?

Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.

— А де написано, що то було яблуко? Сказано — плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева — не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?

— Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?

— Ми вже перейшли на ти? — різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.

— Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, — знову підморгнув він.

— Не треба так жартувати, — випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.

— Зачекай!

Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.

Хоча, швидше за все, просто не хотіла, щоб він побачив її руки…

— Мені треба йти додому гостей приймати, а тобі в хостел, поїсти, відпочити…

— Я б хотів…

— Не зараз, я трохи змерзла.

Як дійшла до зупинки — не пам’ятала. Перед очима — його розгублений погляд. Наче нічого поганого не зробив, а вона…

Ледве змогла розрахуватися з водієм маршрутки.

Біль застав її на порозі квартири. Видобути із сумочки ключі виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозі власної квартири і картати себе за скоєне.

Чому вона не пішла додому раніше? Навіщо було марнувати час на нездійсненне? Невже довгі роки боротьби за нормальне існування нічого не навчили?

Є люди, які люблять дощ. А вона могла любити тільки сонце. Ну і ще морелі, щоб їм добре було… їх вона теж любила.

А увечері прийшли гості. І стало зовсім кепсько.

— Ти сама живеш? Не страшно уночі? Заведи собі коханця, помагає!

Інна поводилася у її квартирі, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм і, наче грайлива кішечка, обнюхувала все довкола.

— Я спатиму ось тут, мені тут найбільше подобається, але зранку не шуміть, бо я можу встати не з тієї ноги, а тоді начувайтеся, правда, Настю?

Приступ хвороби минув, але почалася мігрень, а від неї спасіння взагалі не існувало. А Інна все не заспокоювалася.

— А штори я б сюди не вішала. Тільки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скільки ліків? Трентал, ніфедипін, амітриптилін… І ти все це п’єш? А що за хвороба?

Раніше назва її хвороби мало кому про щось говорила, а зараз є Інтернет і невідомого у світі залишилося обмаль.

— Правда, Настю, коханець — це найкращий рецепт від усіх хворіб? Набрид — вигнала і знайшла собі іншого. А ти, мабуть, мрієш про законного чоловіка?

Зараз вона мріяла тільки про теплу постіль і сон без сновидінь. Настя була тінню своєї подруги і погоджувалася з усім.

— Мало того, ти мрієш про ідеального чоловіка, я вгадала? Бійся мрій, вони збуваються!

Леся вже жалкувала, що вляпалася в цю історію з гостями.

— Прочитай щось із свого улюбленого, ну прочитай, не змушуй себе просити.

І вона несподівано для себе погодилася. Підійшла до вікна і неквапно заговорила-зашепотіла:

— Задивилося поле у очі твої болем,

І жахнулося небо зловісному вироку долі,

Загойдалося сонце, палаючим вибухом вбите,

Ти весною прийшов, а пішов у віки літом.

Так жахливо було, наче літо убило казку,

Так жахливо цвіло і чомусь так родило рясно,

Хтось упав серед трав, ну а хтось більше з них не піднявся,

Ми чекали, та ти з тих шляхів неземних не вертався.

…Місто знову вдивляється в очі мої болем,

Проклинаю весь світ. І не можу проклясти долю.

Сонце знову гойдається, щезнути з неба готове.

Літо знову вертається. Ти не вертаєшся. Знову.

— Нещасливе кохання?

— Нещасливе життя…

Пізно ввечері зателефонував Віктор. Був добряче напідпитку. Говорив щось про шаблю і про ворогів, з якими воює давно і криваво. Зв’язок був поганий, на лінії щось потріскувало і шипіло, голова розколювалася, але пити пігулки більше не хотілося. Він якось дивно на неї впливав. Спосіб життя, який вона вела багато років і який допомагав їй триматися на плаву, раптом видався нудним до неможливого. Вона була готова покінчити з ним і почати все заново.

Не пригубила, а випила аж цілий келих вина, прийняла гарячу ванну замість душу, упіввуха послухала дівчачі теревені про пригоди з чоловіками і несподівано здивувалася, що їй немає що розповісти. Завжди вела себе чемно. Ті кілька невдалих романів виглядали зараз прісно й нецікаво на фоні чужих яскравих пристрастей.

Нарешті пішла сушити волосся, зняла рушник, тріпнула головою, подивилася у дзеркало і… скрикнула. Позаду, наче у фільмі Гічкока, стояла Інна з ножицями.

— Ти… ти що?

Її гостя натягнуто посміхнулася і промовила несподівано блідими губами:

— Тобі треба підстригти гривку, косо, буде краще вкладатися.

«Відьма? Невже справді?..»

— Н-ні, не треба мені нічого стригти! — викрикнула і відбігла на безпечну відстань.

Інна зітхнула і повільно повторила, наче зверталася до нерозумного дитинчатка:

— Треба підстригти, так буде краще. Не бійся, я вмію. Поговоримо заодно…

Леся жбурнула в неї рушником і, важко дихаючи, завмерла біля стіни.

Інна здивовано підняла брови:

— Чого ти? — а тоді глянула на ножиці у своїх руках. — Та перестань, я ж хотіла…

Але не доказала, лише гірко скривила губи:

— Та нехай…

І, вже розвертаючись, пробурмотіла собі під ніс:

— Не розбираєтесь ви в людях, дівчата…

Заснути після цього було важко. Леся довго прислухалася до звуків із сусідньої кімнати, де постелила дівчатам, але там було тихо. А на ранок вона проспала роботу. Зателефонувала і сказала, що захворіла. Це нікого не здивувало.