Був ще один сон про дім. Інакший. Світлий і радісний. Він бачив Його дім здалеку. Дім був гарний, іще зовсім новий. Вилискував свіжофарбованими віконницями, світився білосніжними фіранками у вікнах, вабив зеленню дерев і розкішшю квіткової краси довкіл. А він стояв віддалік і просто дивився на нього. Милувався. Тішився. Знав, що в домі на нього чекають затишок, замирення і любов. Дуже хотів наблизитись до нього й увійти всередину. Однак, коли ступав крок уперед, усе обривалось і він прокидався. Ще ні разу не вдавалося ступити більше одного кроку.

Сни про дім чергувалися між собою. Моторошний, сірий і невиразний змінювався просвітленим, яскравим та красивим. І цей контраст, це шарпання з жаских відчуттів у прекрасні потрясали найбільше. Після обох в душі наростала тривога. Від усвідомлення, що дім давно втратив. Та й чи панували в ньому затишок, замирення і любов, чи був направду його домом — теж питання. Однаково все вже в минулому… Ту сторінку життя нарешті перегорнув. Лишились тільки сни, що нещадно вдирались у свідомість, чи то пак продиралися з підсвідомості й зачіпали загоєні в душі рани.

Коли дім відібрали, іноді до нього приходив. Аби просто побути поряд. Переконувався, що там нікого немає, прокрадався тихцем у двір, мовби якийсь чужинець. Обходив кілька разів, притуляючись до стін і вдихаючи запах. Підіймався східцями до вхідних дверей, простягав руку до дверної ручки, торкався її. Проте відчинити двері й увійти в дім не міг. Це вже вважалось би злочином. Хоча й так був злочинцем, проникаючи на чужу територію… Відтак ішов у невеличкий сад на задньому дворі, сідав коло морелі, спирався об її напівусохлий стовбур, заплющував очі й просто був там. Сльози скочувались лицем, а в грудях розривалось від безпорадності.

Поволі вставав, обіймав пошерхлий стовбур і бачив на ньому сльози. Сльози морелі. Це було так дивно: як може старе напівусохле дерево плакати? Може, то очі застилаються слізьми й так ввижається? Але торкався стовбура і таки відчував на пальцях вологу. Сльози морелі були прозорими, бурштинового відтінку. Мовби теж плакала, разом із ним. За своїм минулим, коли була юною й тішила красою весняного квітіння, дарувала розкішні темно-бордові, майже чорні соковиті плоди влітку чи ж пестила око золотим вбранням восени. Однаково була улюбленицею господарів, у будь-яку пору року. Її любили. Тішились так само, як і дому. Бо з’явились одночасно: коли залили фундамент, того ж дня посадили її — маленьку і тендітну. Побоювались, аби прийнялась, вистояла на вітрах заміського пустирища. Тоді та місцина на околиці Львова ще такою була — порожньою і незатишною, обвіяною вітрами. Вже потім, за кілька літ відбудували вулиці, що чимдалі розросталися затишними обійстями з розкішними садками, в оточенні живоплотів…

Бачив те, що було колись. Був тоді молодий, усе ще було попереду. О, прекрасний час, прекрасні миті! Саме поселилися з дружиною в цей дім. Чудовий дім — втілення їхніх мрій! А як зводили його? З якою насолодою облаштовували? Як починали нове життя… Омріяне. Вистраждане. Таке жадане.

Важко було в ті складні часи, але водночас — добре! Тішився новому життю, власному дому. Був щасливий. Разом з нею.

Щораз заплющував очі й пригадував усе від самого початку. Коли підхопив її на руки й, переступивши поріг, заніс у їхній дім. Вона обійняла його шию руками, закинула голову й дзвінко розсміялася. Він теж усміхався з радощів. Їхній сміх ущент заповнив нову оселю.

Сміх… Сльози… Зі сміху й радості почалося життя в цьому домі. Слізьми й розпачем закінчилось. Така вузька й тонка межа між абсолютно різними емоціями… Коли перетнув її? Й не зогледівся…

Любив її сміх. Любив її… Любив так сильно, наскільки лише здатний любити чоловік жінку. Ба навіть більше. Боготворив. Готовий був цілувати землю, по якій ходила вона. Божеволів, коли не була поруч. Ще від найпершої зустрічі жадав її усім своїм єством.

Ольга була шалено вродлива. І та врода була якоюсь… мовби фатальною. Очей від неї не міг відвести не лише він, а й усі чоловіки, котрі траплялись на їхньому шляху. Часом те доводило його до сказу, проте втішала, мовляв, окрім нього їй ніхто не потрібен. Випромінювала неймовірно-відверту пристрасть, сексуальність, яскравість. Тим, мабуть, і притягувала. Вабила. Полонила.

Згадував їхні перші побачення. Навіть не так… Диво отих найперших митей перед самими зустрічами. Коли все-все ще попереду. Коли йдеш, мчиш окрилений їй назустріч і вже бачиш її… Здалеку любуєшся вродою, волоссям, що розвівається за вітром, легкою ходою, порухами рук, промовистим поглядом… А оті кроки назустріч одне одному! Крок, ще крок і ще… Ось уже майже-майже поруч… Ще не поруч, але вже ось-ось… Ще зовсім трішки… За крок до зустрічі. За мить до зустрічі. За мить до близькості. За мить до неї… А відтак — перші доторки, обійми, цілунки. Її волосся чомусь завжди пахнуло дощем. Навіть у сонячну днину. І це було так незбагненно, так дивовижно! Обіймав, занурювався в нього лицем, вдихав п’янкий солодкий аромат і провалювався кудись у інший вимір. У якийсь незримий таємничий світ. Блукав у ньому. Впивався відчуттями. Смакував. Насолоджувався. Мріяв, аби увесь світ довкола щезнув. Лише вони двоє лишились…

Десь від середини побачення душу оповивала туга. Бо рано чи пізно зустріч мала скінчитись, і тоді — розлука. Чергова розлука, яку так тяжко зносив… Стрічались тоді нечасто. Ольга навчалась в університеті, мала безліч справ, клопотів. Та й він — тільки-но влаштувався на роботу, теслею в будівельну фірму. Руки мав «золоті», що завгодно міг ними зробити. Іноді доводилось працювати понаднормово. До того ж, маючи «золоті руки», поволі починаєш бути затребуваним: отримував особисті замовлення. Тож вечорами до самої ночі виготовляв різні вироби з дерева. Дуже хотів заробити на власний дім, тому нікому не відмовляв…

Настільки міцно увійшла в його свідомість, що вже після другого побачення почала навідуватись і в сни. То були чуттєві, красиві сновидіння. У них обіймала, цілувала, пестила. Кохалися — так ніжно й жагуче водночас. Прокидався посеред ночі й шалено жадав, щоби була поруч. Не спав до ранку. Мордувався. Відчував, що то якась несамовита залежність, хвороблива одержимість. Бо кохання — справжнє — хіба не має дарувати душі спокій і замирення? Тепло і радість? Хіба не повинно тішити й окриляти, навіть у розлуці? Натомість відчував шалений розпач, коли не був поряд з нею. Ба навіть будучи поруч…

Перші тривожні дзвіночки з’явились уже за кілька років після шлюбу. Не хотів чути, сприймати. Та нещадно продовжували дзеленчати, попри неприйняття й небажання те визнавати. Спершу прохолода, байдужість, які не надто й приховувала, переростали у відверту неприязнь. Опинились мовби у двох різних світах, що рідко перетинаються поміж собою всупереч бажанню його світу доторкатися, бути у її світі, мати один світ на двох… Відчував, що її втримує поряд із ним лише їхній дім. Не він. Проте коли заводив про те розмову — дратувалась. «То все твоя ревність!» — відмахувалась. Уже не запевняла, що він — єдиний і найпотрібніший, — втомилась, мабуть. Зрештою, він таки її втомив, бо ревнощі, підозріливість і справді випалюють, не додають міцності почуттям, — виправдовував кохану, як міг. Намагався вгамувати свої сумніви, силкувався заспокоїтись. Не діймати зайвими словами. Не помічати очевидного. Зради.

Відтак життя разом перетворилось на існування. Вимушене існування двох різних світів, двох різних планет, що змушені обертатись довкола одного сонця — їхнього дому. А одного дня вона таки пішла. Не витримала. Покинула його. Їхній дім. Не лишила навіть записки з поясненням. Та й яке може бути пояснення. Що тут пояснювати, все й так зрозуміло…

То була весна. Все довкола пашіло й квітнуло. А його нутро розривалось від розпачу. Як? Як могла лишити його? Невже нічого не означають ті майже двадцять років, що прожили у шлюбі? Хоч сім’я їхня була… мовби трішки й неповноцінною без дітей — Ольга не могла народжувати, — але хіба вони не були щасливими? Звісно, всякого було, але… він так любить її! Вона — його життя! Що він без неї… А вона? Хіба не любила його? Невже не потрібен їй? Невже… Ой, певно, що ні, — продиралось зі свідомості…