Однак уперто продовжував чекати. Сподіватись, що повернеться. Щовечора йшов додому з шаленим трепетом. Відчиняв вхідні двері, заходив усередину й шукав слідів її присутності. Принюхувався: чи не чути в повітрі її парфумів? Чи не чути її запаху? Ні. Не чути…

Діставав із шафки пляшку коньяку, яка завжди була в запасі: знав, що на нього чекатиме черговий самотній вечір, який проведе, пізнаючи всі глибини самотності й розпачу.

Відтак ішов у їхній сад. Сідав попід вишнею — їхньою морелею, — спирався об напівусохлий стовбур. Сльози котились мимоволі. Згадував її й упивався болісними спогадами.

Саме в той — важкий і шалено болісний час — на життєвому шляху трапилась Світлана. То була направду світла жінка. Здавалось, таких янголів уже не існує нині. Принаймні досі таких не зустрічав. Від неї йшло Світло. Поруч з нею було тепло і спокійно. Просто — добре. Її лагідність, ніжність і невимовна терпеливість зворушували.

Спершу вхопився душею за те нове знайомство. В грудях мовби щось зворушилось. Розправив плечі. Почав вільно дихати. У якийсь момент навіть здалось, що оживає. Що ще здатний на почуття. Нові почуття до іншої жінки.

Вікна її квартири виходили на Площу Ринок. Коли зрідка зазирав до неї — спершу неодмінно мусили випити кави. То був цілий ритуал. Усе йшло своєю чергою. Світлана готувала каву, а він чекав у вітальні. Сидів у плетеному кріслі, застеленому м’яким шерстяним пледом, і слухав шум міста, що долинав з прочиненої кватирки. Любив іноді зі своєї тихої, малолюдної околиці втрапити у саме серце Львова. Та найперше — аби побачити Світлану…

Граційно заходила з маленькою срібною тацею і вручала її йому. Вправними рухами застеляла столик мереживною скатертиною. Брала з полиці громіздкий старезний — теж срібний — підсвічник зі свічкою. Ставила по центру столика й запалювала. Затим брала з його рук тацю і старанно розставляла кавник, цукорницю, глиняні філіжанки й мініатюрні срібні ложечки — усе бабусин спадок. Клала серветки, вмикала музику й сідала навпроти нього. Розливала з кавника запашний напій, насипала цукор. І починалось неспішне і приємне кавування. Смакували гіркувато-солодким тягучим напоєм (як їй вдавалось так його приготувати, не розповідала: рецепт — теж бабусин спадок, тож тримала в секреті) і розмовляли. Сяйво запаленої свічки мовби зливалося з її сяйвом; мимоволі очищувало, стираючи зі свідомості — принаймні на той момент — усі непотрібні хвилювання, тривогу. А з прочиненої кватирки неодмінно долинав шум міста, котрий був основною музикою тут, у самому його серці.

В її оселі завжди панував затишок; приємно пахнуло свіжою випічкою і доброю кавою. Любила почастувати його чимсь смачненьким, оточити турботою. Обіймати. Дарувала усмішки і гарний настрій…

Поряд зі Світланою тішився. Подобалося просто бути поруч. Милуватись нею. Ніжитись у променях її світла. Вона не мала тієї крикливої, шаленої вроди, як Ольга. Але була чарівною, милою. До того ж, полонила своїм ставленням. Щирим і відвертим. Незмірно відданим. Терплячим. Закохалась у нього відразу ж. Її обійми зігрівали. Цілунки захоплювали. Миті, що були поміж ними, були особливими. Невимовно гарними!

Не міг і не хотів порівнювати її з Ольгою, проте мимоволі те робив. Ці дві жінки були різними. Ставлення до нього обох кардинально відрізнялось. Ольга — брала. Світлана — віддавала. Розумом тямив: те, що відчуває до нього Світлана, направду щире і непідробне. Поміж ними може бути щось дуже гарне і світле, однак…

Однак образ Ольги весь час бовванів поруч. Не дозволяв віддатись новим почуттям, поринути у них з головою. Ніяк не міг видерти її зі своєї душі, серця, викорінити з мозку. Здавалось, полонила на все життя… Продовжувала навідуватись у сни. У них кохались — ніжно і пристрасно водночас… Прокидався посеред ночі, мліючи від жаги, воліючи її усім своїм єством. Одержимість нею не минала… Мордувався. Відчував, що просто хворий. Хворий Ольгою. І хвороба та невиліковна. А ліки, які могли би зцілити, — нові почуття — просто не міг приймати. Ліки бо зцілюють лише тоді, коли хворий вірить в одужання. Він же не вірив. Чи не хотів вірити? Чи ж не хотів одужувати? А може, боявся? Нового, незвіданого, змін… Чи самого себе. Чи ж імовірного розчарування, нового болю. Хтозна! Сам того не тямив достеменно. Зрештою, відданість, одержимість єдиною в світі жінкою понад двадцять років не минають швидко і легко. Вона вросла у нього надто глибоко, надто міцно; її коріння розповзлося у його єстві, вщент заполонивши, не лишаючи жодного вільного закапелка для можливого заповнення іншою жінкою…

Відтак знову замикався в собі й продовжував жити примарними надіями, примарними почуттями і сподіваннями. Хоча в глибині душі відчував, — ні, точно знав! — що надії і сподівання, та й, зрештою, почуття до Ольги, власне, як і її до нього, — таки примарні. Ніколи не були справжніми. Однак нічого не міг із собою вдіяти.

Бог свідок: пробував забутися, подолати розпач, відродити здатність любити… знову… відшукати в своєму серці бодай якийсь малесенький закуточок, де могло би поселитись нове почуття — направду світле й радісне, щире, справжнє і… не міг. Щось мовби перемикалось у його мозку в момент наближення до цього світлого і справжнього. Перемикалось так, що відчував наче якесь клацання всередині себе. Воно було болісним і не дозволяло віддатись, бодай спробувати відчути те, таке жадане і миле серцю почуття… Душа його волала й потопала у розпачі. Боліла. Гинула. Розумів, що міг бути щасливим. Направду щасливим поруч зі Світланою. Але просто не міг собі того дозволити. Намагався уникати її. Тікав, мовби якийсь злодій… Не тямив чому. Чому його єство, волаючи й понад усе прагнучи щастя, відмовлялось від цього? Чому не приймало ліків — таких потрібних, таких жаданих? Не вірило в зцілення? То був якийсь шалено-незбагненний парадокс. Однак, так уже було…

Щоразу діставав із шафки чергову пляшку коньяку й заливав свій розпач, продовжуючи культивувати хворобливий стан одержимості. Безпросвітності. Безвиході.

На дзвінки Світлани вже й відповідати перестав. А якось сердешна прийшла до нього. Певно, хвилювалась, що з ним щось трапилось. Не впустив у дім… Саме влив у себе півпляшки коньяку й почувався препаскудно. Збирався вийти в сад, до їхньої морелі, аби пірнути в чергову прірву розпачу, а тут на порозі з’явилася Світлана — мовби янгол спустився з небес, щоби порятувати його з цієї клятої прірви. Знала, що він удома, чула його шкряботіння за вікном вітальні, звідки підглядав за нею крізь гардину. Однак проявив ганебну слабкодухість. Не відчинив їй дверей… На той момент навіть сумління його не ворухнулось. Свідомість саме замулилась черговим сплеском, потужним проявом симптому невиліковної хвороби під назвою Ольга. В такі моменти не обходило нічого, окрім неї. Знову жадав її усім єством. Усе інше — не мало абсолютно жодного значення. Жодного! Лише вона. Ольга…

А два місяці по тому, як утратив Ольгу, втратив і дім. Якось по обіді прийшли незнайомі люди й тицьнули під ніс папери, в яких було вказано, що дім — його дім — належить іншій людині. І новий власник воліє негайно заселитися у свій дім. Тому вимітайся, чоловіче, звідси чимскоріше. Займаєш-бо чужу територію. Вказали йому на двері й виглядали, м’яко кажучи, не надто дружелюбно. Тоді саме перебував у черговому коньячному затьмаренні, що вже, здавалось, було природним станом. Тому нічого не міг вдіяти. Не був здатним на те. Та раптом відчув байдужість. В одну мить стало однаково.

Крізь алкогольне марево продерлось усвідомлення: то справа її рук. Ну, звісно ж! Ольга не могла так просто відмовитись від цього дому. Любила його так само, як і він. Тому не пручався. Зібрав манатки — їх у нього було небагато — й подався геть. До Світлани йти не міг, хоч така думка проскочила на мить у його захмелілому мозку. Однак швидко відкинув — після того, як не відчинив їй двері свого дому, йти у її дім було би, щонайменше, непристойно.