От так. Все повинно бути на своїх місцях і правильно. Ох, ті мрії і та правильність! З малих літ любить фантазувати й… удосконалювати світ. Мама так навчала: у всьому має бути порядок, як берешся щось робити — то роби до ладу. Мама в Улянки строга. Але дівчина її любить і слухається. В дитинстві навіть влітку, на канікулах, замість того, щоб гасати з дітьми, чемно пасла курчат, пильнувала, щоб їх який яструб не вхопив. А ще полола грядки в городі, замітала у хаті, тріпала хідники. Навіть бульбочку вже їй, восьмилітній, довіряли начистити і зварити, поки мама з татом прийдуть з роботи. А вже як Улянка все зробила, то мама могла відпустити на річку. Все мало бути так, як сказала мама. Їй треба було допомагати.

Ой, а як мамі Улянка одного разу на роботі напомагала, як напорядкувала! Ох, яка була прикрість! Досі щоки спалахують, коли згадує. Батьки працювали друкарями. Улянка дуже любила бувати у них в цеху, дивитися, як чудернацькі друкарські машини великими долонями з довгими дерев’яними пальцями підхоплювали віддрукований аркуш паперу і перекладали його на купку таких самих аркушів. А мама стояла над тією залізною дивовижною звірюкою, вправно запускала аркуш за аркушем у нутро чудернацького монстра. А ще були там інші машини і станки: одні різали папір, другі пробивали дірочки, ще інші зшивали докупки віддруковані сторінки. Пахло фарбою, свіжим деревом, клеєм і чомусь — господарським милом.

Улянка того вечора прийшла до мами у друкарню і чекала, поки вона закінчить роботу, щоб разом іти додому. Трохи нудилася, то й вирішила зробити щось добре, допомогти мамі. Он, можна дати лад вентилям, які стирчать на залізному лобі друкарського верстата. Чого вони в різні боки дивляться? А отак їх, як у школі на параді, рівненько, гарненько, стру-у-у-нко! Покрутила, порівняла — та й радесенька — допомогла! А мама стала до роботи — і аж оторопіла: фарба ллється, кольори позмішувалися, брак страшний у друкованих аркушах. Ой людоньки, що за біда? А хто ж то машину мені розрегулював? Ось тоді Улянка тихенько висунулася із-за машини і зізналася: «Та то я хотіла помогти…»

Добре, що не дуже тоді її лаяли…

Телефонний дзвінок вирвав зі спогадів.

— Привіт, Улясю, що поробляєш? — телефонувала Мариля, найліпша Улянина коліжанка. Сказати на неї подружка — то нічого не сказати. Мариля — то справжня рідна душа, яка іноді швидше і зрозуміє, і підтримає, аніж уся дорога родина.

— У підвалі сховалася, бо вмираю вже від тої го`рячі!

— О, це ти оригінально придумала! А я у свій підвал не ходжу. У нас там щури. Я їх боюсь. А ще там бувають бомжі. І їх я боюсь. Чоловіка до підвалу посилаю, він сміливий, — реготнула Марилька. Такий має характер — з усього могла пожартувати, а почуття гумору просто випорскувало із неї світлими бульбашками сміху.

— І він не боїться? — усміхнулася Улянка, перекладаючи банки з помідорами на ближню полицю.

— Так собі гадаю, що такий подвиг, як похід у підвал, йому під силу, га? — хмикнула Марилька. Та враз перемінила тон. — Але нині, знаєш, яке чудо сталося? Наші тато погодилися їхати на дачу, на город! От тільки не знаю, чи щось із того буде. Тепер його хоч би днів за два у хаті вздріти…

— О, а то чому такі печальні прогнози? — Улька телефон уже тримала плечем, притиснула і така скручена далі продовжувала порядкувати із склотарою.

— Та бач, просила свого благовірного прокопати шматочок землі у куті, хочу ще одну грядочку зробити. Пообіцяли мені розсаду суниці безвусої дати, а вона дає два врожаї. Ну от, допросилася. Він нині рано взяв собі фляшку… і кума. Думаю, що багато вони там напрацюють… як вже їм ся вдасть! Головне, щоб до понеділка додому втрафив з тої дачі! Ой, такий він «орел» тепер! Літає високо, земні справи його не вельми цікавлять, навіть якщо то стосується його ж дітей… Вип’є — і всьо, зразу розмови філософські, теми глобальні. Яка там бульба чи цибулька, яка там морква? «Що ти, жінко, розумієш?» Чуєш, що каже мені? Зі мною, виявляється, нема про що говорити… Тішуся, що хоч сам зголосився поїхати, але трохи таки боюся. А як здуру усьо перекопає? — Марилька розсміялася, але тому сміхові було сумно.

— Що, таки п’є? — Уляні аж нутро стиснулося від того, яким болем напинався голос Марильки.

— Угу. — Мариля трохи помовчала, зітхнула. — Я вже і вмовляла, і просила — він же мудрий чоловік, він же науковець… доводила, пояснювала… Та… Як втратив викладацьку роботу — так і пішло-поїхало. Нереалізований… Як то чоловікові важливо мати своє визнання! Тепер он у будівельній фірмі трохи працює, проекти вентиляції розробляє. Але ж то не його, сама розумієш. А-а-а… Та добре, не будемо стільки про нього! Слухай, а ти що збираєшся зараз крутити?

— Та я так просто в підвал полізла, он слоїки перебираю, дивлюся, які в мене є, а яких треба докупити.

— А я би якихось вишень уже закрутила. Взимку дівчата мої захочуть смачненького-солоденького. І татко наші теж солоденьке любить. Тре’ на базар іти, а мені аж зле стає, як подумаю, яка там спекота… Та й що я зараз знайду? Пізно вже, то треба було раненько підніматися!

— Слухай, та ж у мене під вікном вишня росте. Мореля!

— Ой, справді! А я й забула. Та ми ж позаминулого року в тебе відро вишень з неї назбирали! Пам’ятаєш?

— Та певно, що пам’ятаю! О, то було видовище! Сусіди мої тоді всі у вікнах висіли, самі, як вишеньки. Думаю — заздрили, бо вишню у себе в городі спиляли, а вона корінь на мою грядку пустила та й така гарна виросла. В них — нема, а ми он скільки назбирали. Хто б міг подумати — у Львові, під вікнами будинку, аякже! — Улянка аж заусміхалася, як згадала сердиту мармизу сусідки із будинку навпроти.

— Добре, що коло вас трамвайний парк поруч, і сквер, і таки вулиця тиха, не загазована. Такі вишні не страшно їсти. А Віталька мій тоді ще допомагав, на верхотуру лазив по драбині, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю! Так чого стільки балакати і згадувати, ти приходь, якщо хочеш! Бери відро — і до мене!

— Що, правда? — Марилька втішилася, аж голос задзвенів.

— Ага! Цього року, правда, не дуже вродило, але щось назбираємо! Мої домашні не сильно за вишнями пропадають, то чого добро марнувати? Приходь! — Уляна нарешті розставила своє скляне військо на полиці рівненькими рядами і розправила спину.

— О, то файно! Моя ти солодесенька! Зараз, зараз я прилечу! До тебе і в спеку не страшно прийти! — Марильці ідея дуже сподобалась.

— Приходь! Під вишнею холодочок! Та хоч наговоримось! Я вже за тобою заскучила! А як схочеш — то в підвал сховаємося! Разом з вишнями! — заохочувала подружку Улька.

Сказати легко, а зробити? Зібралися такі хвацькі кобіти вишні рвати, а драбини нема. З табуретки до нижніх гілок дістанеш, а вище? Що Мариля, що Улянка — зросту невеликого, тільки Улянка чорнява і чорноока, зграбна, округла — сама, як смачна вишенька. Мариля — тендітна, сонячна, світлокоса, з добрим веселим ластовиннячком на кирпатому носику. Коли розмовляє, всі ластовинки на лиці у неї ворушаться, наче сонце забавляється, і від того завжди здається, що Мариля посміхається. А вишня — надто височенька для подружок-коліжанок. Стоїть, тонконога, дражниться, лоскоче їх листячком поза комірами, сипле сміттячко у пазуху і в очі. Ой, не так легко вишеньки збирати!

— Слухай, Марилечко, я піду на стрих, може, там якусь драбину знайду… Ну що ми тут назбираємо без неї?

— Та добре. А думаєш, там є? — засумнівалася Мариля. Чесно кажучи, таке ускладнення ситуації зовсім не тішило її.

— Майстри минулого тижня дах лагодили, то вони драбину мали. Мо’, лишилася?

Улянка побігла шукати драбину, а Мариля ретельно обривала всі ягідки з нижніх гілок.

Ту-дух! Трах-та-тах! Бух! — з дверей під’їзду вивалюються розхняблена драбина і червона Уляна, яка від натуги мала б ось-ось луснути.

— Чекай, я тобі допоможу! — Марилька кинулася допомагати. В чотири руки виволокли дерев’яне одоробло на подвір’я. Драбиною цю конструкцію важко було назвати. Скоріше — ходулі з трьома перетинками. Нижні щаблі вилетіли, а ще один, передостанній, розламався навскоси і клацав на жінок гострими обламанцями-іклами. Був би Улянин чоловік вдома — то швидко б полагодив. А так…