— Я знайду пару дощок, зараз відремонтуємо! — затялася Улянка. Цього разу вона вивіркою помчала до підвалу. За той час, доки Мариля трохи з острахом розглядала дерев’яний Улянин здобуток, знову почувся гуркіт, правда, вже не такий страшний. Улянка з виглядом Цезаря-тріумфатора піднімалася із темних нутрощів підвалу з трьома невеликими дошками, одноручною пилкою, молотком та банкою з гвіздками. Як вона то все втримувала у двох руках? Такі трюки можуть витворяти тільки затяті господаровиті галичанки. Здається, що екстремальніші умови життя їм створити, то вправніше вони освоюють будь-які роботи. Особливо, якщо нема поруч чоловіка. Все такі жінки вміють, от буквально все! Он Улянка вже приміряється, на яку довжину відпиляти новий щабель, Мариля дивиться знову трохи перелякано, аж ластовиннячко на обличчі збіглося докупки і навіть трохи зблідло…

— Знала би, що такі будуть пристрасті з тими вишнями, — сиділа б ліпше на своєму дев’ятому поверсі. Най би мене зварило від тої спеки. Ти ж диви, як ти мучишся. Чуєш, кидай ту справу, обійдемося! — Мариля аж скривилася від розпуки, її худенькі руки то злітали вгору, то хапалися одна за одну, то простягалися до дерев’яного страхіття. Не знала, що вдіяти, як спинити фонтани енергії коліжанки, не подобався їй такий надмірний запал.

— Ну, ти що? Я зараз усе зроблю! — Улянку направду охопив азарт. Вона таки доведе до кінця цю роботу. І драбину полагодить. Усе буде до ладу, як колись учила мама. Метка жінка вхопилася до роботи.

— Чуєш, ну ти повна вар’ятка, на весь ріст! Та дай собі спокій! — вмовляла Мариля. Вона не зовсім вірила у доцільність усіх цих зовсім не жіночих зусиль і старань.

— Тихо! Може, я так розважаюсь? Ліпше потримай! — Улянка взялася за пилку, коліном притиснула дошку, Мариля покірно вхопила за другий край.

— Слухай, Улясю, там вже через вікно за нами хтось спостерігає. Знову скажуть, що ми якісь ненормальні, за хлопську роботу взялися, — з останньою надією спинити подружку знову відговорювала Марилька.

— Та качка їх не копне! Як мають щось казати — най ліпше прийдуть і поможуть. А як ні — то най заткають собі писок! А я зроблю то, що хочу! — вже трохи рознервувалася жінка. В очах Улянки — зухвалий вогник, на голові — бойове опірення з павутини та дерев’яної стружки, в руках енергійно злітає молоток! Просто-таки Чингачгук перед боєм!

Задзикала пилка, полетіла тирса. Жик-жик-жик — і все, щабель готовий! Молоток, цвяхи. Улянка била по голівці цвяха впевнено і прицільно, наче це не цвяхи вона забивала, а била по голові своїм проблемам — отак, отак, ану вступіться! А вони з переляку заганялися по самісінькі плечі в деревину.

— Ура! Перша сходинка є! — обняла подружку, така втішена, мовби ключі від квартири у центрі Львова отримала…

Другий щабель дався уже гірше. А як двічі стукнула себе по пальцю, то азарт геть пригас. І тоді вже не витримала Марилька.

— Дай-но я! — вхопила у свої тонкі музичні пальчики ручку молотка, вхопила ціпко, як птаха кігтиками за галузку, і… бах-бах-бах — цвях від тих ударів притьмом запхався у дошку.

— Є-е-е!!! — Коліжанки знову обіймаються — перемога!

Трохи незграбна, але міцна, драбина явила світові… щаблі, набиті з різних сторін.

— Слухай, і що тепер?

— Там є ще одна дошка. Ми з тамтого боку приб’ємо!

— Давай молоток!

Зробили. Змучені. Запарені. Червоні, спітнілі. Геть як ті морельки, тільки недостиглі. А вишенька гойдала гілками, наче змагалася з жінками — нічого ви проти мене не зробите, не треба хапати мене! Не дамся!

Поволокли драбину — тяжка ж зробилася, аякже, стільки дощок на неї понабивали! Улянка на правах господині подерлася нагору. Гілки там рясні-рясні, вишні темними вологими очима поглядають на неї, а от дотягнутися — зась! А на найдальших кінчиках — найсмачніші ягідки.

— Марилько, ти де? Тримай гілку, я тобі пригну!

Мариля переставила табуретку на другий бік дерева. Гілка помалу-помалу спускалася, Мариля її уже вхопила. Є! Тримає! Але двома руками. А де ще взяти третю руку, щоби рвати ягоди? От халепа! Помалу перехопила в ліву руку гілку, правицею зриває вишні. Але ж смачні! Пара вишеньок бемкнула по голові.

— Ой! — Із несподіванки Марилька аж голову в плечі втягнула. — Улясю, то ти?

— Вибач, я ненароком! Тут нагорі трохи заважко контролювати і гілку, і вишню, і відерко, — виправдовувалася Уляна.

— Вважай, бо ще пару разів бемкне — і сусіди прийдуть мене рятувати. Диви, який слід — через ціле чоло. Можуть подумати, що ти мене до крові забила молотком! — Марилька мружила очі, бо енергійна Уляна почала переступати на іншу гілку у неї над головою і зверху посипалися лусочки з галузок, листочки.

— Нич вони не подумають! — Уляна вже примостилася на новому місці. — Думаю, їм вже набридло за вар’ятками спостерігати! Знаєш, вар’ятство теж є заразна хвороба! Ще самі можуть такими стати! Лю-ю-ди, уважайте-е-е! — жартома приспівує Уляна, вигойдується, як велика вгодована птаха, на вершечку вишні, просто навпроти вікон другого поверху сусіднього будинку. Тр-рась! — гепнуло вікно, зачинили!

— Йой! Сусіди налякалися? Пішли шити марлеві пов’язки? — втішилася Мариля. Раптом продовжила, перемінюючи голос, додаючи йому моторошності дитячої казки:

— Бійтесь усі! Вірус вишневого вар’ятства явився у нас на городі. Небезпечна пошесть заполонила Львів, — навмисне низьким голосом коментує Мариля. Уляна на верхівці починає здригатися від сміху усім своїм пишним тілом.

— Не сміши мене, бо я і так тут гойдаюся, як жаба на галузці. Я ж у резонанс потрапляю, ще вишня зламається! — Гілки повгиналися під вагою розкішного Уляниного тіла, і кожен вибух сміху насправді стрясав ціле дерево.

— Ого, ти навіть фізику згадала! — і Марилька продовжила навмисне пониженим голосом: — Увага, увага! Вперше в історії цього городу! Неймовірна подія! Резонанс вишневого вигойдування! Сімдесят кілограмів… А скільки ти важиш? — перебила сама себе Марилька.

— Ну, якщо чесно, то сімдесят три, а що?

— О, новий атракціон, сімдесят три кілограми щирого галицького добра на висоті чотирьох метрів! — Марильці явно смакує роль пророчиці.

— Не сміши, бо гепнуся! — Уляна вже хлипає від приступів сміху.

— То ти так гілляку нагнула, що мій сміх тебе трясе!

— Ага, а як я маю її нахиляти? Та тримай, тримай, а то мене зараз я-а-ак хляпне назад! Полечу, як з катапульти! — Улянка з усіх сил пригинає непокірну гілляку, а Марилька, перебираючи її руками, продовжує коментувати:

— Сімдесят три кілограми летять у трамвайний парк!

Уляна знову порскає від сміху:

— Марилько, май совість, не сміши!

— О, а що, трохи політаєш! Ха-ха-ха, хі-хі-хі! — затріпотіли міріади веснянок на Марильчиному обличчі — то Мариля уявила, як вишня розпростується і Улянка летить таким собі величеньким мішечком, гепається на трамвай і звішує ноги просто перед очі сторопілому водієві вагона.

— Ха-ха-ха, хі-хі-хі!!! Я собі уявляю! Ха-ха-ха! Ох, я вже не можу! — гикає і мало не плаче Уляна. Сміх дійшов до такої стадії, що сльози течуть по щоках. Регочуться, гойдаються, нарешті в Марилі від сміху перехиляється відерко, вишні сиплються на землю…

— Йой, що я наробила! — Мариля зіскакує з табуретки, починає вишукувати ягоди в траві.

— То тебе Бозя покарала. Ти мене в трампарк запустити хотіла! — Уляна жартівливо сварить пальчиком.

Злізає з драбини, повзають по землі, рятують розсипані скарби. Пересміялися, заспокоїлися.

— Треба драбину на другий бік!

— Потягли!

Драбина заплуталася у гіллі, не дається. Довелося її опустити, майже покласти на землю і тоді переставляти.

Тепер Мариля полізла нагору.

— А як там твої дівчата? Ти нічого не розказуєш? — Уляна гукає знизу, задираючи голову.

— Та нормально, трохи вчаться, трохи лінуються. Наталочка он уже на канікулах, то так тішиться. А Галя ще на практику ходить.

Знизу таки не дуже цікаво обривати вишні, не так напружено треба пильнувати, аби не впасти, то можна й побалакати. Улянка вхопила наступну гілку, розпитує далі: