* * *
Помалу минало літо. А Улянка все не знаходила собі місця від докорів сумління. Чула себе так, наче смертовбивство скоїла, тільки про це не знає ніхто. І щоразу, коли приходили дощі і тарабанили в шибку срібними пальчиками, їй стискалося серце — це в її душу тарабанить докір, то сльози бідної морельки не втихають… Хоч деревце стояло собі й стояло, ще навіть трохи влітку зеленіло. Якось жило. Якось…
Лише кожного разу, коли виходила на город, Улянка намагалася не дивитися на свою вишеньку — її каліцтво муляло очі. Сердилася на себе, на світ, який мовчав і не стримав її від дурного вчинку.
З часом помітила одну дивину в собі — чомусь не може нормально виспатися. І намагалася вчасно лягати, а сон не йшов. Прокидалася вранці — як з-під бетонної плити виповзала, приглушена і квола. Щезла та солодка ранкова легкість, що ось прокинешся і, як брунька, вибухнеш зараз у світ своїм щастям… Тіло було змученим і байдужим, не хотілося ані спати, ані вставати. Колись така енергійна і жвава, Улянка перетворилася на апатичне і ліниве створіння. Себе не впізнавала. Вже не просто пила — глушила каву, але й кава не допомагала.
На роботі стала дратуватися від кожної дрібниці… Будь-які вказівки керівництва, нові завдання, телефонні дзвінки викликали обурення. Одного ранку, відповівши на третій поспіль дзвінок, швиргонула слухавку і гаркнула на весь кабінет:
— Задовбали, ідіоти! Скільки можна пояснювати? Купа придурків…
Збентежені колеги одні ховали очі, інші дивилися здивовано. Уляна підвела голову, наштовхнулася на їхні погляди і аж тоді знітилася.
— Перепрошую… Щось я перегнула палицю…
Встала, вийшла з кабінету, вмилася холодною водою. Поверталася на робоче місце вже з трохи рівнішим настроєм, але таки налякана. Ніколи такою не була. Сердилася на себе і не розуміла, що таке з нею. Удома ввечері посварилася із чоловіком, гримнула дверима і пішла геть з хати. Коли повернулася, чоловік лежав уже в ліжку, дивився телевізор із вимкнутим звуком. Чекав. Коли вона вляглася поруч, стиха промовив: «Ти тільки не гнівайся, Ляночко, але я думаю, що, може, таки варто тобі до лікаря сходити? Спати не можеш, встати не можеш… Ти, певно, перевтомилася…»
Уляна таки звернулася у поліклініку до невропатолога. Лікар не знайшов у неї жодної хвороби, та вона її і не шукала. Шукала відповіді — чому стала така, як струта, мовби з неї життєву силу хтось вийняв…
— Насамперед треба зрозуміти: пекло — це не місце. Це стан. Але він реальний. Так само як і рай — то не місце, а стан. І він також реальний. Чому виникають такі стани? Чому людину деколи так щось мучить, аж до відчаю? Кожна людина творить цей стан самостійно, в міру своїх духовних потреб, вчинками, словами, думками, в міру того, наскільки вона з’єднується з Богом, наслідує Його, чи навпаки — відвертається від Нього.
Чоловік у світлій рясі дивився в очі Улянці так, наче наяву її совість побачив, наче тільки з нею і говорив! Високий, кремезний, засмаглий. Руки міцні, жилаві. Звичайний сільський священик? Який і сіно косить, і в гори ходить… Та ні — незвичайний. Он очі які — горять, як вуглини чорні, тільки теплом горять! Дивовижний!
— Ви знаєте, що є прилад, який вимірює світло. Але нема такого приладу, який вимірює темряву. Бо темрява — це відсутність світла. Бо відчай, пекло — то відсутність любові, відсутність Бога у житті людини, — продовжував пояснювати туристам, як хороший викладач, розкладаючи перед ними пазлики світобудови і життя. — Коли людина ставить у центр Всесвіту своє я, а не Бога, любов Господню…
Звідки в нього такі слова? Звідки в нього такі думки? Це ж треба було їй їхати аж у таку глушину, геть аж далеко в Карпати, у це дивне село, щоб почути відповіді на свої запитання. Ніколи не була дуже віруючою, але цей священик зворухнув її аж зглибока, з самого денця — а як то в цім світі насправді?
Улянка вийшла з церкви разом з іншими екскурсантами. Засиділися вони на цих духовних бесідах після вечірні. Внизу шумів Черемош, гори — чолом у небо, а в небі зірок стільки! А в Улянки, як тих зірок, — ще тисячі запитань, але… Ще не могла промовити, соромилася… Не сподівалася, що на бесідах, та ще й на духовних, цей священик говоритиме не високі пафосні слова про канони церкви, а… про життя, про біди і проблеми, на людських прикладах, на простих життєвих поняттях. І тепер трохи жалкувала, що не спитала про своє…
— Я ще сюди повернуся! — прошепотіла зіркам.
Повернутися вдалося нескоро, аж тоді, коли настала пора Великого посту перед Паскою. Пора вичищати і тіло своє, і домівку, і душу… А може, навпаки: душу — насамперед? Саме туди, до Криворівні, де небо було так близько, де Черемош бистрий, живий і гори високі, де люди світлі і душа просто перед Богом — саме там нарешті наважилася піти до сповіді. Маленький камінець у мешті за довгу дорогу натер до такого болю, що мусила щось зробити, аби від нього звільнитися. Хоч ніби ж нічого такого страшного не скоїла — за те давнє варварство ніхто ж її не судив. Зрубала вершок вишеньці — то й зрубала. Але ж скільки та морелька боліла їй, боліла невиправданою жорстокістю, наругою, яку Улянка з нею вчинила. Стояла їй докором на увесь світ — як у сні, обчикриженою маківкою сягаючи неба.
Поверталася Уляна з гір якоюсь іншою, легшою, світлішою. Посмішка тулилася до її пухкеньких щічок, очі ожили, а серце… Серце стало знову бачити. От і видивлялася-дивувалася через вікно автобуса, які ж то гори поважні та величні, які тут люди спокійні і гарні. А он смереки кошлатим гіллям вигойдують високе небо. Ось чому тут так легко дихається — тут смереки небо колишуть… Замріяно дивилася на вершини, що вже проминали, втікали, вирівнювалися у синю хвильку на горизонті… І вирівнювалося в Улянчиній душі — ставало світліше…
Після поїздки у жінки змінився і настрій, і світ їй став інший. Вона аж світилася, аж схудла, хоча приписувала такі зміни роботі на городі та домашнім клопотам. Порядкувала, мила вікна, прала і прасувала штори, воювала із покладами пилюки у найвіддаленіших закапелках квартири… Надвечір у суботу тихо застукотів підвіконнями дощ, змивав пилюку з доріг, з дерев і будинків, з утомлених людей і їхніх думок. Світ спрагло пив живу небесну воду напередодні великого свята.
— Привіт, Улясю! Що поробляєш? — недільного ранку телефон обізвався рідним Марильчиним голосом.
— Та от, до церкви зібралася… Знаєш, я після тої сповіді в горах просто-таки відчуваю потребу туди іти… Так мене підносить, просто диво якесь зі мною сталося. І, знаєш, ходить за мною та фраза, що в Криворівні від отця Івана почула: «Що зробиш ближньому — те зробиш Мені»… ось у чому любов до Бога… І я… знаєш, що? Я до чоловіка стала спокійніше говорити. І вареників йому наліпила… І вже не один раз!
— О, бачиш, до тебе нарешті дійшло… То файно! А я тобі хочу про інше чудо розказати. Знаєш, яке?
— Яке? — аж завмерла Уляна.
— Віталька нарешті наважився лікуватися. Від алкоголізму. — Марилька помовчала, а потім перейшла на шепіт, мабуть, аби не сполохати… — Прийняв укол такий спеціальний. Ось уже другий тиждень не п’є. Я навіть голосно говорити боюся. Інша людина в хаті. Ми в суботу разом з ним і з дітьми на дачу їздили, скопали усе, посадили… Уявляєш? Нормально, як сім’я, як люди. Навіть не віриться…
Улянка слухала і посміхалася, аж до вух поповзла посмішка:
— Марилечко моя, як я тішуся! Слава Богу! Отямився чоловік! Нарешті! Яке щастя! А в мене теж нині радість! Моя морелька зацвіла! Пам’ятаєш, я ж її обрубала літом, так страшно. Я вже боялася, що вона загине. А вона віджила! Он балакаю з тобою, а вона на мене дивиться і махає гілочкою! Гарна ж яка! Хочеш, я тобі її зазнимкую!
Уляна метнулася по фотоапарат, а морелька за вікном привітно вигойдувала китицями білого цвіту, зеленіла молодими гілочками на маківці, тішилася, усміхалася — бо цвіте, бо весну дав Господь, бо так гарно жити! «Слава Тобі, Господи! Цвіте! Живе! Живе моя морелька!» — фотографуючи пишне білоцвіття, щаслива жінка нарешті відчула — величезний гніт скоєного лиха зісунувся з її совісті.