— Слава Тобі, Господи! — прошепотіла ще раз. — Дякую Тобі! За сім’ю порятовану. І за морельку мою. І за мене. Що навчив. Що пробачив… Дякую!

Наталка Ліщинська

Небо для веселки

«Іщо ж його нині натягти на себе?..» — думала я, виглядаючи з вікна кухні відповідь у набурмосеному небі. Три тижні поспіль шкварило так, що земля зашкарубла й порепалася, а дерева ронили дрібні сльози — йдеш попід тими страдниками, а вони плачуть, відчутно лоскочуть крапельками розпашілу шкіру.

Затяжна спека напровесні — це дивовижа для древнього Львова, чиї ліпші друзяки і подруги — дощ, хлющ, злива, мряка, сльота, мжичка і хляпавка. Та кажуть, що клімат змінюється, теплішає, відтак товариші та приятельки міста Лева все частіше кудись завіюються, рідше повертаючись на звичне квартирування до давнього кумпля.

Тож львів’яни розібралися, як до росолу. Дівчата світили пупцями в топах та сідничками у звихнутих міні-спідницях, червонощокі малюки у візочках спали майже голяка, деяким щасливчикам милосердні мами навіть памперсів не надягали, старші дітлахи бігали галасливими зграйками в шортах і майках у передчутті літніх канікул. Поважні пані полегшували тяжку долю китайськими віялами та скроплювали тілеса водою з пластикових пляшок. Навіть чоловіки наважилися зняти шкарпетки і нарешті виглядали цілком доречно в сандалях на босака.

Але то було вчора, коли ідеально почуваєшся у легкій шифоновій блузці без рукавів, тонких бриджах і в’єтнамках, нині ж небо віщувало крутий віраж погоди. Чи то злива згадала, що давно не провідувала Львова? Барометр із моїм висновком погодився, показавши, що тиск падає, тож я вирішила прихопити парасолю та вибухово-кольорові гумовці — останній писк надії на дощ вар’ятки-моди.

Чобітки, звісно, краще вкинути в пакет, бо хто ту примхливу львівську погоду на сто відсотків здатен передбачити? Полякає вагітними грозою хмарищами, потім розрегочеться тобі в обличчя жагучим сонцем і напне блакитне шатро над головою. А ти почуватимешся дурепою… ні, не просто ідіоткою, а звареною в гумаках безголовою куркою, ловлячи зачудовані погляди перехожих, котрі заглядатимуться на твої ноги не для того, аби помилуватися, а щоб подумки покрутити пальцем біля скроні.

Чорна кава, налисники із сиром та родзинками — ідеальний сніданок. Курс — зюйд-зюйд-ост, тобто в офіс. Звично минаю смітник, біля якого вже вийшов на свою роботу дядько, котрий збирає пляшки. Щоденний «Добрий ранок!» йому та прибиральниці… Дворами, дворами, де все занехаяно дрімає у радянських часах… і виходжу на повну протилежність щойно побаченого — Макдональдс — фортецю капіталізму.

Фаст-фудовий рай пластикових посмішок своєю нуднуватою акуратністю буржуа заперечує нехлюйство сусідки-совдепії, її щербатозубі гуртожитки, дірки-віспини на обличчі доріг, зашмульгані невблаганним часом прикраси-вивіски «Ремонт взуття», «Прийом склотари».

Щодня бачу все це. Вічний День байбака. Ні базоване на людожерній ідеології минуле, застигле у безнадійності позаду, ні теперішнє, зведене до протилежного — матеріалізму споживання, — воно пливе з червоно-жовтою щоглою «М» праворуч, мене не вражає.

Та й у моєму особистому минулому що доброго? Смерть мами від раку в її неповних сорок три?.. Мені ж було лише двадцять один, коли єдина рідна людина пішла, залишивши в спадок самотність у трикімнатній пустелі. Сім років минуло, а я досі ненавиджу Восьме березня. Кляте антисвято, день смерті. Ховаюся в цей день у мушлі квартири, щоб не бачити радісних людей із мертвими тюльпанами, нарцисами і пролісками в руках.

Минуле не робить привабливішим і Олег з його щирим подивом: «Яке кохання, мала? Ти здуріла? Життя — то супермаркет, в якому вибираєш товар. Зможеш дотягтися до верхньої полиці з найдорожчим крамом, то й молодець! А схилятимешся до найнижчих за дешевим непотребом, то й будеш нікчемою. Ти не з найвищої полиці… Ой, тільки не роби круглі очі! Ти і не з найнижчої, не переживай так! Десь посередині».

А в моїй голові, в якій застигли драглями всі думки, раптом бамкнуло: «Посередині… Посередня…» Проте Олег моєї думки не чув, то й продовжував далі безжальний монолог: «Але поки я не міг стрибнути вище, то вдовольнявся тим, що вдалося дістати. Як-не-як, а трикімнатна квартира — то не найгірший варіант. Та зараз я дотягнувся нарешті до вершків суспільства. Тому не треба сцен, мала. Я тобі нічого не винен, ти мені — теж, розійдемося, як цивілізовані люди».

Як мене, дурепу, вперіщило закохатися в такого… купи-продай?.. Та отак. Олег непомітно приручив. Поволі, помаленьку.

Нахабні хлопці мені ніколи не подобалися. Не до душі був і цей надто шумний кавалер, що підкотив у ресторані, коли ми з колегами по роботі двадцять дев’ятого грудня святкували Новий рік.

— Олег! — представився, з веселим зухвальством дихнув на мене неймовірно багатою святковою сумішшю страв, в якій переважала горілчано-оселедцева нота, і рвонув за руку до танцю.

От шкода, що танцювати я люблю, а, на жаль, наші з офісу програмери до тої стадії веселощів, котра їх спонукає бодай на щось подібне до танцю, геть не здатні. Навіть посеред святкування Нового року, вже після кількох чарчин та салатів, хлопці бурмочуть лише про дедлайни та коди. Бідолахи… Їхні головні компи не позбуваються судомних корчів програмування й опісля алкогольної анестезії.

Мабуть, тому я й заплющила очі на дещо настирливу поведінку веселуна із сусідньої компанії. Танцював Олег добре. Він тоді весь вечір упадав за мною. Напував біля шинквасу мартіні, обсипав компліментами. Мене то не розчулило. Натанцювалася, не нудьгувала, а тепер спасибі та бувай!

Однак наприкінці вечірки Олег знову ж таки надто наполегливо прагнув провести даму до дому, мовляв, пізно — третя година, хулігани, те-се. Цього я вже не стерпіла. Нацькувала нашого великого, як ведмідь, Сашка на залицяльника, а сама тихцем гайнула на таксі домів спатки.

Ні-ні, хлопці не побилися. Просто Сашко вміє геніально грати вар’ята і відволікати будь-кого, збивати з пантелику, відводити від цілі, замилювати очі. Начальник регулярно лає його за постійні спізнення, марно звертаючись до сплячої совісті, але Сашко — ас із розрулювання прикрих ситуацій із замовниками, тому досі приходить на роботу на годину пізніше, із добродушним пофігізмом непритомної зрання «сови» ігноруючи зауваження боса.

Тож, попрохавши Сашка відволікти настирливого залицяльника від мене, я думала, що ситуація вичерпалася. А от і не вгадала. Олег намалювався у нашому офісі наступного ранку.

— Кави? — простягнув мені велике паперове горня з чорною кавусею.

Звідки він знав, що в нас якраз закінчилася арабіка, а після гулянки мені вкрай треба зарядитися міцною чорною? Мабуть, дідько підказав… Мій переколошканий вечіркою мозок не поцікавився тоді питанням: та звідки цей Олег взагалі знає, де я працюю? А «продав» мене той-таки Сашко, який ще і номер мого мобільного новому друзяці продиктував. Дарма я сподівалася на талант колеги — Олег переважав Сашка у вмінні видирати в життя те, що йому забаглося.

Не те, щоб я зраділа, коли вчорашній танцюрист несподівано з’явився мені на очі, проте міцна-помічна чорна кава (та ще й так вчасно!) змусила мене привітатися, усміхнутися і жадібно схопити сурогатний кухлик зі справжнім квитком до яснішої голови.

Я сьорбнула чорної та гарячої, мов смола з пекла, кави, а Олег рухом фокусника-початківця витяг лівицю з-за спини. З його долоні стримів кущ кулястих хризантем. Я мало кавою не захлиснулася. Ну, гарні квіти, хто сперечається… Але сині?! Зі смаком у хлопа явно проблеми!.. Та старався ж, десь шукав оцю химеродію по квіткових крамничках, тож довелося вичавити з себе ще одну посмішку. Кволеньку. Певно, в театрі режисер відразу гукнув би: «Не вірю!», та Олега важко було знеохотити, коли він ішов напролом до мети.

За вікном львівський друг дощ виполіскував до монотонного сірого всі інші кольори. Ну і що, що тридцяте грудня, переддень Нового року? Врешті — глобальне потепління, то замість твердої іпостасі води летіла звичайна рідка. Сльота не заохочує до походів містом, але Олег здивував мене запрошенням на побачення у парку в обідню перерву. А я люблю краплі з неба, навіть у ту пору, коли вже час збирати трударям-янголам на небесних конвеєрах сніжинки.