Я також вітаюся: «Доброго ранку, мсьє Морелю!» Так-так, я називаю його мсьє Морелем. Бо він зовсім не схожий на панну, на наречену, з якою звикло порівнюють квітучу вишню поети. Моє дерево — пан Морель. Сильний, шляхетний. Он, неподалік, якихось десять метрів звідси за парканчиком на шкільному подвір’ї ростуть іще дві вишні. От ці класичні вишеньки якраз нагадують тендітненьких дівчаток, їх я готова віддати поету на поталу — хай собі підбирає дівочі епітети. Та до мого дерева зась! Вуста не складуться, щоб назвати мужнього пана Мореля дівчам.

У нас ритуал. Нахиляю голову в легкому поклоні (авжеж, його аристократична постава варта цього) і прикриваю очі. Зараз існує лише запах. Опиняюся в позачассі… А гроза розперізується не на жарт! Прикрита парасолем листя, яке наді мною тримає пан Морель, я дивлюся на шаленство бурі з безхмарним спокоєм Будди.

Час зникає, з’являючись згодом, коли стіна води прозорішає. Спокійно дістаю з пакета гумовці, перезуваюся у них, спираючись на надійного друга. Тулитися до стовбура. Відчувати міцне плече пана Мореля. Тиша і безпека у невеликому просторі біля нього, нестримна стихія далі, всього за крок звідси. Мабуть, це називається просвітленням, хоча деякі покрутили би пальцем біля скроні, правда ж? А жодна крапля на мене не впала… Зі здивуванням глипаю вгору. А потім тишком усміхаюся і шепочу: «Дякую, мсьє Морелю!»

Злива поступається місцем дощу. До Львова на гостину прибувають давні друзі.

Я трохи шкодую, що треба прямувати далі. Та вдячність сильніша за жаль, й усмішка лине до мсьє Мореля у нагороду за мить щастя. Завтра вихідний, то не прийду сюди. Подумки прощаюся до понеділка з моїм чудовим другом.

* * *

Прибулець радів, коли приходила ця істота. Після жахливої кораблетрощі він опинився тут і був змушений замешкати на чужій планеті. Колись давно він ще сподівався: його шукатимуть. І знайдуть. Минуло чимало часу, проте… Найстрашнішою виявилася самотність, особливо тоді, коли він вирішив нагальні проблеми, пристосувався до тутешніх умов, уникнувши загибелі. Тепер він боявся збожеволіти наодинці. Тож постановив, що найкращі ліки від цього — робота. Сам присвоїв собі ранг розвідника та заходився ретельно вивчати планету. І потім помітив оту істоту.

Він навіть звик називати її своєю. Нерухомий, добре замаскований, він розповсюджував навсібіч мільярди мікроскопічних аналізаторів, збираючи інформацію. Із певною періодичністю одне і те ж створіння проходило повз розвідника. Процеси синтезу в цій істоті переважали над процесами розпаду, отже, вона жила, а її аромат виявився настільки гармонійним у своїй грандіозній складності, що розвідник готовий був зарахувати її до розумних.

Узагалі, ця планета кишіла життям, тільки більшість організмів видавала бридкі запахи. Як, наприклад, ті швидкі й галасливі тварини, що бігають завжди однією широкою стежкою неподалік. Вони смерділи жахливо… Оксид карбону, оксид сульфуру, чадний газ, плюмбум… Понад двісті сполук, що вбили би його, якби він не потурбувався про свій захист…

Були й інші істоти, схожі на ту, його. І пахли вони по-різному. Багато з них засовували в один зі своїх отворів на тілі дивну паличку. Ох… Тоді створіння випускали напрочуд мерзенний дим. Близько чотирьох тисяч хімічних сполук, зо сто із них — чистісінька отрута, от хоча би такі як: нікотин, миш’як, бензол, кадмій, чадний газ або радіоактивні ізотопи…

І добре, що не всі на чужій планеті були огидними. Істота, котра минала його щодня, випромінювала настільки гарні пахощі, що розвідник мимоволі пригадував рідну планету… Він завмирав, втрачався тоді, затрачав почуття часу і простору, коли від неї — його істоти — линув аромат щастя, запах чогось такого рідного, далекого, але не забутого на амен, не стертого нанівець із пам’яті. Він завжди чекав на неї. І нудьгував, коли вона іноді не приходила.

Дивовижно, та цього разу вона затрималася на довше. Він відчув її здалеку, намагаючись пережити мить зустрічі якомога повніше, — того короткого моменту повинно вистачити, аби вдалося ще трошки наблизитися, зрозуміти… А сталося щось неймовірне! Вона не проминула, а підійшла впритул і… доторкнулася. І стояла поруч довго-довго. У ці одинадцять земних хвилин дощу він перестав бути самотнім.

Хтозна, що допомогло? Злива із блискавицями? Доторк двох різних сутностей? Стан цієї неймовірної істоти? Чи стан його самого, ошелешеного нестримним потоком неймовірних відкриттів? Певно, все відразу.

Відкриття за відкриттям: розумна істота… людина… жінка… її суть — любов… Скажена хлюща з неба була нічим у порівнянні з тою навалою розуміння, порозуміння, усвідомлення всього-всього про неї. То була повінь щастя. Нерідна чужа планета раптом подарувала йому те, чого ніколи і ніде досі не зазнав. Відкритий і беззахисний, він, донедавна суворий воїн, лицар іншої раси, стояв, прикриваючи від бурі істоту, яка вміла кохати. Дотепер в його світі такого почуття, такого поняття не існувало. Але вона, відкрита і беззахисна, щаслива і безмежно смілива, отак притулилася та не очікувала від нього нічого поганого. Цей вияв довіри неможливий! Вона ж чужинка! Однак не ворожа, навіть не байдужа до нього. Ні, вона любила. Просто так. Без усяких умов. І він відмовився від усього, чим був повен дотепер.

Досконалий воїн, славетний лицар, зачаєний розвідник, що сподівався колись передати свої знання про придатну для колонізації планету, раптом втратив сенс війни. Війна?.. Навіщо… Є ж вона. Щастя. Хіба що битися, щоб те щастя оборонити. Але щастя прагнуло лише сховатися від крапель з неба. Бути парасолем — це таке просте завдання.

Вона пішла. А він знав, що доведеться чекати довго, бо завтра і позавтра — вихідні. Від доторку, довгого, достатньо тривалого, він стільки довідався: про вихідні, про те, як люди живуть, що для них важливе, якими думками повняться їхні голови, про дві статі, про їхні неймовірно закручені стосунки, про… Ох, то була навала інформації! Він відчував себе переповненим, живим-живим. Так цікаво не було ніколи.

Вона любить дощ, читати книги, солодощі, яскраві кольори, гори, зимну воду з криниці, це місто, каву, руду кицю, камамбер і ще безліч усього…

До наступної зустрічі з нею трохи більше двох діб. Залишилося використати цей час якомога краще.

Адже бути тільки парасолем для неї — це замало.

* * *

— Ніно, ти можеш… Ну, я трохи… Дивне прохання, я знаю, але, будь ласочка, не смійся… Мабуть, я дмухаю на холодну воду… Я вже сама не знаю…

— Олю, та що сталося?! — дівчина гукає з мобілки наляканим голосом. — Та розкажи все, не мордуй мене!

— Ніно, — нарешті я розумію, що белькочу якісь нісенітниці, лякаю подругу, та вмить усвідомлюю, як треба діяти далі, — приходь в кафе біля басейну на сьому. Глянеш на… одного… мого знайомого, гаразд? Цікаво почути твою думку про нього. Посидь, попий кави, до нас не підходь, а просто спостерігай.

— Ну-у-у… — здивовано розтягується коротеньке слівце, а потім раптом Ніна вибухає феєрверком здогадки: — Ти познайомилась з хлопцем! Ти закохалась!

— Е-е-е, Ніно, до «закохалась» ще не дійшло… — однак невпевненість мене виказує.

— Я буду! Прийду швидше! Сяду за столик біля вікна! Звідти решту столиків…

— Ніно, — я намагаюся пригасити її запал, — ти той… Обережно. Без фанатизму.

— Будь спок, Олю, не вчи вчену. Я вмію бути непомітною.

«Бонжур, мадемуазель!» — цей голос пролунав не в моїй голові, а за спиною, коли я в понеділок ішла повз фаст-фудисте втілення американської мрії. На повному ходу я розвернулася — навіть не знала, що вмію виконувати настільки різкий маневр. Темні морелеві очі. Ні, не карі, а саме кольору стиглої, майже чорної вишні, щойно вимитої краплями дощу. Ставний молодий чоловік із невеличкою борідкою, в коричневих джинсах і темно-зеленій сорочці дивився на мене.

— Бонжур… — розгублено проказала я до незнайомця.