— Я загубився у вашому місті, мадемуазель. Підкажіть, як знайти кав’ярню Кульчицького.

Нівроку… Одна з найдорожчих у Львові кав’ярень. Сирник там… ум-м-м… ні, це не описати. Пляцки з Кульчицького треба куштувати.

— Це ж в центрі! Але я якраз туди їду, ходімо на «трійку», я скажу, де вам сходити, — тицяю правицею в бік трамвайної колії, натякаючи французові, що треба висуватися туди, до зупинки, розташованої на віддалі метрів так за двісті.

За цю поїздку трамваєм я дізналася про Анрі дуже багато. Мама була українкою, що не повернулася до Союзу із закордонної делегації, закохалася у француза Люка Мореля, одружилася. Сам Анрі — кондитер. Буде працювати в Кульчицького. Сказав, що пригостить мене найкращим у світі фонданом у подяку за те, що я його врятувала. І, чесне слово, я й сама не помітила, як продиктувала йому номер свого мобільного…

Він насолоджувався зустріччю. За дві доби встиг дуже багато, але трансформувався і далі, всотував знання про цей дивовижний прекрасний світ, розкішну планету, на якій пахощів було менше, ніж на рідній, однак сумішей, комбінацій різних ароматів виявилося безліч.

Спершу він зайшов у Макдональдс. Уважно придивлявся до всього, на ходу непомітно доторкаючись до людей і речей. І за кілька хвилин уже простягав прямокутний папірець дівчині, повторюючи один в один замовлення попереднього покупця. Він спробував людської їжі. Химерно, але цікаво. Його організм не без труднощів, однак відшукав-таки спосіб, щоб видобути з цього енергію.

Людські слова лилися потоком через чужинця, а він їх жадібно освоював. Уже наприкінці першої доби, побувавши в супермаркеті, на вокзалі, в різному транспорті, на різних вулицях, чужинець розумів структуру мови, схему, за якою будуються речення, як, куди, навіщо пересуваються люди, устрій їхнього суспільства.

Він без втоми готувався зустріти її. Чимало знаючи про цей світ, все ж зараз усвідомлював, що майже нічого не знав і тільки тепер поглинав жести, міміку, поведінку, розмови, їжу, питво, повітря не лише, щоб зрозуміти людей. Аби стати людиною.

Була мить, коли йому стало страшно. Міняючи тіло, всі процеси у ньому, перетворюючись на людину, він хутко второпав, що такого типу організм запрограмований на смерть… Щоправда, вслід за цим зробив іще одне відкриття і завмер у здивуванні. Не все так просто… Як же все оманливо з людьми! Яке елегантне рішення!.. Його безкінечно довге життя, ніколи не перерване, притлумило жагу, цікавість, змушувало більше нудьгувати, ніж насолоджуватися безсмертям. А ці люди, неймовірні істоти, були кочівниками, втомлені й старі стрибали у смерть, а потім народжувалися оновленими, з чистою пам’яттю, спраглі до життя, сповнені пристрастями… Геніально! Хай вони і платять за це повільнішим поступом, але чого вартий прогрес, якщо він не дарує повноти, гасить жагу життя!

Після цього моменту він уже не вагався. Спершу закоханий у людину, тепер він полюбив і людей. Та обрав остаточно.

Ніна тицяла пальчиком кнопки у мобілці. Якби у кафе і були сторонні спостерігачі, а таких не знайшлося, то жоден не затримав би погляд на тихій непомітній студентці довше, ніж на уламочок секунди. Вдосконалюючи значну частину життя вміння бути невидимкою, Ніна знала, як оточити себе непробивним для чужої цікавості муром.

Зате сама вона помітила парочку закоханих, що присіли неподалік за столиком в затишнім куточку.

Через двадцять хвилин Ніна тихенько вислизнула з кафе, нечутно здиміла — навіть Оля, захоплена розмовою з Анрі, незчулася, коли подруга зникла.

Вийшовши за двері, студентка усміхнулася. І тут чари невидимості з неї змило. Якийсь молодик озирнувся їй услід, приворожений прегарною усмішкою стрункої дівчини, тендітної та ніжної красуні із зеленавими очима, темним волоссям та смаглявою шкірою.

«Моя веселка знайшла своє небо!» — усміхалася Ніна, легкою ходою віддаляючись від кафе.

Анастасія Нікуліна

Потанцюй зі мною

Спасибі тобі, красуне, ой, спасибі! — Дідусь в сірому капелюсі цілував руку русявій дівчині в білому халаті. Його старенькі мешти були ретельно напастовані чорним й хвацько виблискували під сонячними промінцями. В петельці ошатного піджака з акуратними латочками на ліктях причаїлась червона гвоздичка. — Твої п’явки мене просто на ноги поставили. Я ж ходити не міг!

— Та що ви, припиніть. — Усміхнена Юстя раптом здригнулась. Далися їм всім ті п’явки. Вже от — четвертий за сьогодні.

— А може, я цей… — затнувся дідусь. Його руки затремтіли, а вицвілі голубі очі раптом зволожились. — Кавою пригощу?

— Одного дня обов’язково пригостите, — пообіцяла дівчина, обережно вивільняючи долоню. В повітрі густо пахло товченою шипшиною, вересом та гвоздикою.

— Справді? — Дідусь розплився в щасливій усмішці. — Гарного тобі дня, красуне, й всіх гараздів! — тепло попрощався та вийшов з аптеки.

— І вам!

Срібні балабончики над дверима весело проспівали прощальну мелодію.

— Ще один кавалер? — жартома запитала Світланка.

— Ой, припини! — відмахнулась русявка, ховаючи руки в кишенях. У правій були якісь папірці, в лівій — півплитки чорного «Світочу». Густий запах вивітрився, як тільки за відвідувачем зачинились двері. Залишився тільки легкий квітковий аромат із домішкою суниць.

— Та що припини? Тобі, Юстю, хлопця треба! Тоді й інші чіплятися не будуть!

— Ти думаєш? — примружилась дівчина, схиливши голову набік.

Світланка знизала плечима та вийшла в підсобку.

Чергу до двадцятитрьохрічної русявки частіше займали чоловіки, і вона добре знала чому. Довге волосся дівчина вкладала косою навколо голови, наче віночок, чи халу — хихотіли співробітниці, — а її сіро-зелені очі були схожими на глибоке море чи трясовину, бо саме вони й затягували туди всіх осіб чоловічої статі — від немовлят, які щиро посміхалися їй беззубою посмішкою, хоча хвилю тому рюмсали чи вередували, і до сивочолих панів, які при вході гордо відставляли ціпки та палиці й намагались не кульгати.

Юстина Вишня працювала провізором в улюбленій аптеці на Соборній вже не перший рік. Їй імпонувало тут усе: і бездоганна чистота, й премудра робота зі складниками для ліків, приємний колектив без пліткарок та злих язиків — якщо й вколювали когось, то жартома. Завідуюча їй одразу сподобалась: привітна, доглянута жіночка в чорних окулярах та світло-зеленому діловому костюмі обійняла її, зануривши в запах імбиру та барбарису, й промовила альтом:

— Марта!

— Марта… А по батькові? — Юстя чекала на продовження, але жінка відмахнулась.

— Просто Марта. Мене так всі дівчата називають. До речі, дівчата, це — Юстина, буде працювати з нами. Прошу не ображати!

— Та коли ж ми кого ображали? — вперед виступила пухкенька, як галицька здоба, дівчина. Вона весело всміхнулась, і Юстя відчула солодкий аромат кориці й ванілі.

— Це Дзвінка. А ота білявка — Світлана. Легко запам’ятати. Ну, це потім. А спершу, — завідуюча урочисто розвела руки, — вітаємо тебе в нашій таємній аптеці! — стишила голос на останніх словах.

— Чому таємній? — дівчина й собі перейшла на шепіт.

— Бо має таємний вхід у підземелля!

— Знаю, у Львові багато підземних ходів.

Марта кивнула, продовжуючи:

— Більше двохсот років тому тут була заснована найдавніша аптека «Під угорською короною». І не абиким: знатного роду був чоловік — французький емігрант Олександр Лоншан де Бер’є.

— Шерше ля фам^[1], — пожартувала Юстя. Завідуюча всміхнулась.

— Маєш рацію, колектив у нас тільки жіночий, але добрий. Ти швидко увіллєшся! Отут у нас робоча зона, — жінка пройшла через підсобку та вказала на просторий зал з великими вікнами. — Походи собі, роздивись.

— Мені дуже подобається, — кивнула Юстя. Під ногами була вигадлива керамічна плитка. Дерев’яні меблі з різьбою, металевими решітками й монохромними шибами викликали щирий захват. Старовинний сейф та оригінальний годинник додавали нотку містичності та автентичності. Кругом було багато аптечного посуду: фарфорові ступки й товкачики різних розмірів, великі й маленькі мірні колби, шпателі, капсулаторки, скляночки з прозорого й темного скла з етикетками латиною, написаними чорною або червоною фарбою. На робочому столі розмістилися вертушки зі штангласами, заповненими лікарськими речовинами, бюреткова установка з рідинами та аптечні ваги. Юстина провела долонею по гладенькій поверхні й відчула, як шкіру поколюють маленькі голочки: саме тут відбувалася магія приготування ліків.