— Ще б пак! — Завідуюча задоволено розглядала акуратні стелажі. — Маємо ціле багатство. А певний час того всього не було. Дефіцит після Перебудови!

— А в чому тоді ліки відпускали? — запитала Юстя.

— Закуповували на парфумерній фабриці баночки для кремів — фасували в них гомеопатичні кульки. Для розчинів фурациліну й антисептиків брали пляшки з-під вина та шампанського. У нас після кожного свята кілька залишалось. Ну, і з дому приносили, — весело підморгнула жінка. — І такі цікаві ті пляшечки були — просто чудо! Мазі в півлітрові слоїки викладали, а як менше треба було — то в баночки з-під майонезу. Звісно, весь посуд мився та стерилізувався, як аптечний.

Дівчина кивнула. Вона вже уявляла, як сидить за столом та готує ліки. І Марта наче відчула її думки:

— Виробничий процес у нас добре налагоджений. Ну, все це ти знаєш з університету. А якісь питання будуть — дівчата підкажуть. Очі бояться, а руки роблять, — посміхнулась завідуюча.

Так і сталось. Дівчина швидко влилась в робочий процес, подружилась із дівчатами й спритно давала собі раду.

— Добридень! — Балабончики привітно задзеленчали, впускаючи до аптеки високого білявого молодика у чорній вишиванці й з великим наплічником за спиною. Наче у відповідь у вікна весело забарабанив дощ — дрібний, прохолодний. Якраз, щоб розігнати важку спеку. Тротуар за вікном миттю вкрився розсипом чорних мурашок.

«Турист, чи що», — подумала Юстя. Влітку їх по Львову повно ходить: тамують спрагу подорожей старовинними вуличками й легенди всотують, наче губки. Дівчина обернулась і ледь не впіймалась на гачок: терпко-голубі очі вабили розчинитись в них.

— Добридень, — відповіла приязно, та мимоволі насторожилась. Внутрішній голос шепотів про небезпеку. Цей хлопець аж ніяк не був схожий на хворого чи немічного. Чого йому треба? Настоянка для щастя чи від роботи нудної? Чи дощ зайшов перечекати?

— А чув я, дівчата, що у вас є наливка помічна, — голос у хлопця був оксамитовий, густий — наче не говорив, а співав. — Бадьорить, дух підіймає. На морелях, — він аж прицмокнув, вимовляючи останнє слово, та весело підморгнув Юстині.

За сусідньою лядою захихотіли, шепочучись: хлопець був симпатичний, веселий — те, що треба для гарного настрою. В дівчині прокинувся азарт:

— Часом не вишнівка? — вирішила й собі пожартувати.

— Вишнівка… Солодко звучить. — Незнайомець облизав тонкі губи, й дівчина безтямно повторила його рух. Похитала головою, скидаючи оману. Хлопець вабив її, та водночас лякав. То он ти який? Що ж, давай посміємося: в цю гру можна грати удвох.

— Була така, була. — Юстя підійшла до ляди ближче, ледь втрималась, щоб не скривитись, — від рюкзака добряче несло цибулею впереміш із часником, повабила хлопця пальцем, замилувалась його довгими пухнастими віями і, коли між їх вустами залишилось півподиху, таємниче прошепотіла: — От тільки, на жаль, закінчилась. Якраз сьогодні, уявляєте?

Дівчата вибухнули веселим сміхом, шикаючи одна на одну.

— Справді? — Юнак з нахаби в одну мить перетворився на ображеного цуцика. — Так шкода.

— Ой, мені теж, — підіграла дівчина, звабливо поводячи плечем.

— То, може, ви щось придумаєте? — Хлопець засукав рукава та покрутив червоний плетений браслет на руці.

З-під ліктя Юстини випірнула Дзвінка, штиркнула подругу у бік та по-змовницьки підморгнула парубкові.

— А ви гарно попросіть — то й придумаємо. Он Юстина у нас сама вишнівку готує: домашню, пальчики оближеш!

Дівчина відвоювала в коліжанки ляду та заперечно похитала головою:

— Не думаю, що зможу вам допомогти.

— А може, все-таки спробуєте? — Хлопець трусонув головою, і кілька пасем впало йому на очі.

Юстина подивилась в його очі і таки впіймалась — розчинилась в їх синій глибині. Страшенно закортіло торкнутися його волосся, спробувати на дотик гладеньку засмаглу шкіру…

— Мені здається, — мовила повільно, — вдома мала бути ще одна пляшечка. Якщо прийдете завтра, я вам принесу.

— Буду щиро вдячний. — Юнак взяв Юстинину руку, збираючись її поцілувати. Дівчина видерла долоню та вибігла у підсобку.

— Передайте їй, що я люблю, коли від мене бігають. Відчуваю себе мисливцем, — його зуби хижо зблиснули. — Мене Левком звуть. Бувайте здорові, дівчата, — хлопець хитро посміхнувся та вийшов з аптеки.

Почувши дзвоники, Юстина повернулась до ляди. До неї одразу підбігли коліжанки й засипали питаннями:

— Що це було? Хто це? Твій хлопець? Такий класний!

— Та що ви, дівчата, починаєте? — відмахнулась дівчина. — Просто турист. Робити йому нема чого…

— Простому туристові вишнівку з дому не носять, — багатозначно гмикнула Дзвінка.

— Ой, припини. То випадково вийшло! Сама ж мене здала йому з бебехами, сваха! — Юстина удавано грізно насупила брови. — Дивись, там на тебе вже жіночка чекає, а ти тут теревені розводиш. — Дівчина вщипнула за бочок товаришку та повернулась у підсобку. Опустилась біля столика з трилітровим слоїком з п’явками. Щоки палали, як несамовиті. Може, це він? Він думає про неї? Дівчина задерла рукав халату: так і є, шкіра була рясно вкрита сиротами.

Обернулась до вікна: дощ скінчився, тротуари грілися під сонцем, випарюючи вологу. Менш ніж за годину від нього не залишиться і сліду. Чоловік у світлій сорочці купував квіти у балакучої продавщиці. Юстина на мить замилувалась кольоровим багатством: ніжно-рожеві орхідеї, тендітні півонії, гортензії, сукуленти та жоржини кохалися в золотому промінні.

І чого так злякалася? Щоб вона — й від хлопців втікала, — та ніколи в житті! Що в ньому такого? Звичайний собі білявчик, так, гарний, так, надто гарний, однак — нічого особливого. Таких сотні вулицями Львова ходить і до дівчат заграє. Прислухалась до себе й похитала головою: не звичайний, зовсім не звичайний. Різкий запах часнику й цибулі хоч і затуляв собою світ, але дечого приховати не міг. Від дивного хлопця нічим не пахло. Може, не варто було з ним жартувати? Ох, доведе її язик, ой доведе…

— Юстино, винеси дві п’явки!

— Зараз!

Дівчина скривилась та потягнулась до слоїка. Думки про дивного відвідувача випарувались не згірше дощу. П’явок Юстина не любила й завжди намагалась уникати будь-якого контакту з ними. І вона була така не одна. Та після того, як повненькій Дзвінці набридло одній мити слизьких створінь, прийшла Марта та позбавила дівчат страху, одним рухом висипавши п’явок просто в підставлені долоні. Довелось на місці вчитися не боятись «кусючих лікарів», хоча побороти до них відразу дівчина так і не змогла.

— Хто буде дігтярну мазь робити? — запитала, зазираючи в журнал записів.

— Не я! — вигукнула Дзвінка.

— І не я, — повторила за нею Світланка.

— Добре вже, зроблю. З вас — сирник! Не запіканка, Дзвінко, а львівський сирник з родзинками!

— Домовились!

Юстина змішувала вазелінову основу з різким пахучим дьогтем та кисло зітхала: ніхто не любив робити мазі з такими інгредієнтами. Нарешті суміш була готова й викладена в баночку для відпуску. Дівчина переодягнулась та вийшла з аптеки, зачинивши за собою двері.

Небо знову затягнуло чорничними хмарами. Втомлений від задухи вітер вкинув жменю дрібних крапель у прозоре скло вітрини. Юстя з насолодою вдихнула свіже повітря на повні груди — дощ вона любила більше за спеку — та наштовхнулась на пильний погляд терпко-блакитних очей.

— Що ви тут робите?

— Тебе чекаю, — промовив Левко. Він стояв без парасолі, світле волосся кучерявилось від вологи.

— Ми з вами вже на ти? — Юстина обернулась: її зелена парасолька залишилась за дверима, а повертатись дуже не хотілось.

— Я з тобою — так. А ти — сама вирішуй.

Дівчина підняла над головою сумку та зійшла зі сходів.

— Ну ти й нахаба. — Вона спробувала оминути хлопця, але той заступив їй дорогу.

— Може, й нахаба, але знаю, хто ти.

— І хто ж?

— Мені досить просто знати, ніж промовляти вголос.

— Якийсь блаженний, чи що?

— Провести тебе додому?