Тато помер уві сні. У нього завжди було хворе серце. Він народився з цією патологією. Лікарі казали, що то вже диво — дожити з таким серцем до сорока років. Тато пропрацював усе своє життя чоботарем. Не пив, не курив, любив тільки свою родину. А родина любила його. У нього завжди був легкий усміх на вустах. Він не вмів сваритися. Він не лаявся. Він був таким лагідним, як весняне сонце. Тому і не дивно, що Оксана по-справжньому любила свого тата. Вона пишалася ним. Нехай не така благородна у нього професія, але він справжній чоловік. Він поважає свою дружину. Бо яких слів вона наслухалася від однокласників про їхніх батьків, а які приклади ходили-лаялися-жили поруч? Оксана чи не щодня батька згадує, розмовляє, навіть радиться з ним. Звісно, в думках. Запитала Василя, чи не вважає він це збоченням, коли живі розмовляють, навіть більше — радяться з покійниками. Василь стенув плечима і серйозно відповів: «Ні. Хтозна, може, він тебе і справді чує?» Того вечора, коли Василь виходив з крамниці, на порозі на мить затримався. Наче зважував: казати — не казати. Сказав: «Дуже легко піддатися спокусі — відрізати крила, замінити їх чимсь іншим. От, наприклад, сісти за кермо машини. Та чи варто? Навіщо птахові машина? Будь здорова, Ксеню! Постарайся стати щасливою! І коли заборонять літати, не слухай. Бо крила птахові лишень для цього й даються».

І пішов… Ось так. Назавжди? Сама не знала. Але після того, як він зник, світ трішки змінився. У ньому поблякли кольори, стишилися звуки. А одного разу підслухала розмову свого шефа з Василевим вуйком. Той прийшов у жовтні за остаточним розрахунком. Готель добудовано, роботу прийнято. Чемно з нею привітався, навіть підморгнув по-змовницьки, і говорив чомусь надто голосно з шефом. Мо’, спеціально, щоб вона почула? Розповідав весело, що його племінник Василь оце врешті оженився. Ага, спеціально ж для цього і в бригаду записався — гроші на весілля збирав. Бо який з нього робітник? Історик він за освітою та й за покликанням. Син сестри, тож не відмовив. Говорити Василько до ладу гарно вміє, але то хіба для історика файно. Он і вчителем історії працює, і екскурсії містом водить… І незле наче заробляє, та наречена жадібна трапилася. Забагла пишного весілля, на яке тре’ багато грошей, от і…

Оксана проревіла всю ніч. Зла на себе і на Василя. Що вона собі навигадувала? Але ж він так на неї дивився? «Ну, як він на тебе дивився, дівко дурнувата?! — лаяла себе. — Він львів’янин, історик, а ти хто така? Якась продавчиня із задрипаного Гайсина, районного містечка, Богом забутого і людьми теж. Ото все життя продаватимеш нижню білизну — чужу та чужим, ото все життя!» Ох, що вона таке меле? Гайсин — прекрасне місто, і люди тут хороші. І вона не пропаща душа. Вона ж навчається. Так, заочно, так, на економіста, і що? Робота не гірша від інших. Мама працює бухгалтером у Віктора Олеговича, її в місті люблять та поважають. А те, що Оксана в мами на шиї не сидить, — то хіба злочин? Чи вона більше б знала, якби вчилася на стаціонарі? Та її мама будь-якому профі фору дасть. А от зайва копійчина в хаті не завадить. Часи такі — непрості. До того ж… Ось надумає вона, наприклад, поїхати до Львова. Ну, це так, риторично вона себе запитує. Тобто якби захотілося поїхати, то хіба б не поїхала? А запросто. А чому ні? На екскурсію. І вона таки назбирає на ту поїздку, якщо треба буде, то вечорами посуд в кафешці митиме і в мами не проситиме. Приїде вона у Львів і почуватиметься у ньому своєю. Точно-точно. І подивиться в очі Василю. Як? Не знала, не запитувала себе. Бо у Львові майже мільйон люду і як того Василя віднайти, коли ані прізвища, ані адреси не знаєш? Про це вона подумає потім, не зараз, не тепер. Якось воно буде. Але до Львова вона точно добереться!

Оксана травень любила найбільше. Може, тому, що народилася на початку травня? Коли мама запитала, що доня хоче на двадцятиріччя, забажала мандрівки до старого Львова. Мама спочатку спробувала відмовити. Потім махнула рукою. Добра дитина у неї, то хіба не має права на хоч одне химерництво? І так надто чемна. Он її однолітки — вже дехто по другому колу заміж йде, розлучаються, дітей народжують, одна навіть в наркодиспансері на обліку стоїть. А тут… Чемна і тиха у неї донька, наче вода в криниці. Тож треба шанувати й дякувати Богу за таку ласку. А з іншого боку? Кому та тиха криниця тепер потрібна? Коли вода в крані — зручно і все під боком. Хоч і хлорована, і здебільшого несмачна, та чоловічому поріддю все єдно. Чим думають? Вже точно не верхньою головою. То, може, й добре, що Оксанка хоч на пару днів гайне в мандри? Нехай. Може, з кимось познайомиться. А вона зателефонує сестрі чоловіка. Їй корона з голови не впаде. Та сестра завинила їм дуже багато. Сестра ж львів’янка. То хіба на пару ночей небогу не приймуть? Зателефонувала. Родичка наговорила купу малу різного і непотрібного, про страшні ціни на житло у Львові, високі тарифи на воду-електрику-газ, про те, що у неї навіть на килимі при вході хтось спить, — дві кімнати і шестеро людей — то не жарти. І сплавила дорогу родичку до сестри свекрухи. У тої хоч і однокімнатне помешкання, та в старому місті, і до того ж лишень три ночі за досить умовну платню, можна помучитися.

Оксана була згідна на все. З розповідей Василя вона Львів знала, наче близького сусіда чи рідного брата, і, як їй здавалося, гідів чи проводирів містом геть не потребувала.

Оксана збиралася до Львова і шкодувала за одним — що їде сама. Бодай з подругою — і то не так сумно. Але де її взяти, ту подругу? Після того, як у десятому класі її найкраща коліжаночка виїхала разом з батьками до Ізраїлю, нової вона собі так і не надибала. Дуже важко сходилася з людьми. Батьки Лесі не були євреями. Але інколи добрі вчинки предків наздоганяють і нащадків. Таке трапилося цього разу. У далекому 1941 році, в розпал Другої світової війни, прадід Леськи у своєму підвалі довгих три роки переховував від німців родину місцевого ребе. А по війні допоміг переправитися їм на захід. Це з’ясувалося вже згодом. Вірніше, тоді, коли в місто приїхала ціла єврейська делегація і з такою пошаною та повагою клала квіти до похиленого хреста на надгробку Лесьчиного прадіда, що аж завидки брали роззяв. Той самий ребе заповів своїм нащадкам, коли випаде можливість, віддячитися українцю Івану за врятовані єврейські життя. Можливість випала аж тепер. Коли ані ребе, ані прадіда Івана вже не було серед живих. Зате зустрілися їхні нащадки. І єврейські, дивлячись на ту бідосю, в якій жила родина Леськи, — п’ятеро дітей, батько-п’яниця і постійне безгрошів’я, — запропонувала усім переїхати до них. Онук равина був доволі успішним бізнесменом в Ізраїлі й міг собі дозволити і будиночок родині українців купити, і утримувати їх безбідно. Чоловік розумів, що якби не пращур оцієї української родини, то він би не те що цього ніколи не мав, він взагалі не народився б. До того ж його внутрішня релігія вимагала вміти легко повертати борги. От він і повертав.

Леська про подругу не забуває, часто телефонує. Родина живе у Хайфі. Батько кинув пити, працює на нафтопереробному заводі. Добре заробляє. Мама вдома з дітьми. Леся, як найстарша, вчиться в університеті. Менші братики і сестричка ще учні. Тож є ким батькам опікуватися. Леська досі лишається для Оксани найкращою подругою. Як і Оксана для Лесі. Мріють часто, що коли врешті стане хоч трішки краще жити, то вони неодмінно зустрінуться, щоб ніколи не розлучатися. І придумають якийсь спільний бізнес.

І ось зараз Оксана у Львові, без Василя, без Лесі, без парасолі, трохи мокра, але й трохи щаслива… Але як у Львові та без Василя? Вже на вокзалі його голос незмінно звучав у її голові. Розповідав про те, що Львівській залізниці, цій старій поважній пані, аж 150 літ. І що вже 4 листопада 1861 р. до Львова з Відня через Краків і Перемишль прибув перший на теренах сучасної України поїзд. Оксана це добре запам’ятала. Посміхнулася гостинцю, людям, вокзал їй подобався. Передпокій місто мало прекрасний. Пригадала, як вона сміялася над історією самого будівництва залізничної колії. Василь оповідав, що траса була спроектована таким чином, що залізничне полотно пролягало між селами. І коли почали будувати залізницю, місцевий люд не дуже розумів, що відбувається. Ходили чутки, що от-от і селами зачнуть їздити «залізні коні», перестануть нестися кури, корови не даватимуть молока і так далі. А напередодні відкриття залізничною колією їздила дрезина з ручним приводом. На ній сиділи троє — як писали тоді газети — «моцних хлопів». Двоє змушували дрезину рухатися, а третій кричав у розтрубу (це такий собі прообраз сучасного мегафона): «Увага, увага! Ховайте худобу, псів і дітей, бо буде їхати локомотива!» І справді, тодішній поїзд, що йшов зі страшенним гуркотом, свистом, оповитий чорним димом і клубком білої пари, справляв шокуюче враження, особливо на селян — провінційних і патріархальних.