Оксана дивиться на львівську зливу, яка все не вщухає. То вона загнала дівчину в старий пошарпаний під’їзд. І це додає спогадів і гіркоти. Травневий Львів, який мав стати подарунком на її уродини, ставав її сумом. Василя вона досі так і не відшукала і не прикликала. Хоч і впізнавала очима, вимацувала поглядом… Все був не він, все чужі ходили, гуляли, сміялися, сумували.

Стара пані, до якої з легкої руки мами вона вселилася, була доволі милою особою. Пані Стефа майже не виходила на двір. Закупи робив син, щодня стареньку навідували онуки, а вона любила сидіти на «бальконі» свого помешкання і розмовляти з сусідами, з такими ж давніми панянками та панами. Балкон виходив у двір під’їзду, і пані Стефі було добре видно, хто, коли, до кого і на скільки пішов, коли вийшов. Пані Стефа виконувала місію місцевого довідкового бюро і дуже пишалася з того. Вона навіть втішилася з присутності у своєму помешканні когось нового. За півгодини випитала в Оксани всю інформацію, яка її цікавила, — хто, чия, звідки, чи надовго, і врешті заспокоїлася — зайнявши знайому локацію — на «бальконі».

Блиснуло сонце. Отак раптово хмари розійшлися, і знову тепло, і затишно, і, певно, вкотре збирається на дощ. Оксана вистромила голову зі свого сховку. Куди зараз? Поруч Андріївська церква. Вона там ще не була. Ось по Сербській вона якраз і вийде до неї. І тільки-но набрала швидкість, як з розгону втелющилася в якогось здорованя, який наче з-під землі вичаклувався. Чолов’яга вигулькнув з-за рогу, і Оксана його не помітила. Сумочка в її руках перевернулася, і весь її вміст посипався бруківкою.

— От же ж розтелепа, — вилаяла себе Оксана, заходившись визбирувати те, що випало з торбинки: косметичка, гаманець, візитка, намисто…

Той, у кого вона влетіла, заходився допомагати, вибачаючись перед Оксаною дуже знайомим голосом. І коли все було зібрано до торби і Оксані треба було подякувати винуватцю пригоди за допомогу, як вона несподівано почула:

— Господи, Оксано, ви? Гайсин. Точно. Знайома панєнка з Гайсина. Ну, це ж треба? Світ такий тісний. Як ваша крамничка? Як там мається пан Віктор? Нічого будувати нового не збирається? Бо якщо задумає, то я завжди готовий!

Оксана стояла з напіввідкритим ротом. Тим здорованем, в якого вона щойно втелющилася, був пан Ростик, вуйко її Василя. Той самий, який попереджав її щодо підступності власного племінника.

За мить вони сиділи на Соборній та пили холодне пиво, як давні добрі друзі. Звісно, перед тим вона чемно запитала у пана Ростика про його здоров’я і про племінника, про Василя теж запитала. І пан Ростик, важко зітхнувши, сказав, що то довга розмова, особливо про племінника, а довгі розмови у Львові воліють проводити не за філіжанкою кави, а за кухлем пива. Оксана не любила пива, але почути про Василя хоч щось жадала якнайдужче.

— То батьки заставляли Василя одружитися. А з примусу ніц доброго не буває. Дівчина, Свєта, тобто наречена, тобто вже тепер дружина, точніше, колишня дружина — то донька багатеньких друзів мого зятя. Ет, геть заплутався. Давай по порядку. — Пан Ростик причесав лівою п’ятірнею свою неслухняну солом’яну чуприну, правою вхопив кухля, підніс до рота, ковтнув пива і продовжив: — Свєта на той час була неповнолітня. Сімнадцять літ. У школі погано вчилася. Сяк-так закінчила дев’ять класів та вступила в якийсь коледж. Його теж ледве домучила. Розволочилася. А шо хотіти? Дитиною ніхто не займався. Матуся — собою, батько — бізнесом. Відкуповувалися від дитини грішми. Свєта Василя собі вподобала, щойно побачила, впала хлопцю на шию, наплела романтичної дурні. Ну й десь по п’яні вони переспали. Всього один раз. А скільки треба? Дурна справа нехитра. Так, винен Василько. Дуже винен. Ото йому і кара за легку поведінку. Попався в капкан до піраньї. Чи куди там попадаються. Світлана батькам наплела, що вагітна. Що тут зчинилося! Сестра ледве не посивіла за той місяць. Чутки про Світлану лихі ходили, бо навіть ворогові такої невістки не бажалося. А тут? Ну, стали ладувати весілля. Василь своє торочить: не його то дитина і Світлану він не любить. Один раз всього з нею, і то на п’яну голову. Було чи не було — то навіть не дуже пам’ятає. А батьки іншої співають — ти не пацанчик сімнадцятилітній і знаєш добре, що не бузьки дітей приносять. Зробив діло — то й відповідати маєш за це. «До того ж, Василечку, Світлана наче партія непогана, — торочив сину батько, — на все готове прийдеш. Батьки мають свій бізнес, будеш весь у марципанах. Вони і весілля самі справлять, і квартиру та машину молодятам подарують». Отут Василь і почав показувати характер. Сказав, що ні копійки на весілля від батьків Свєти не візьме. От зі мною в Гайсин і подався. Тим більше, що твій шеф таки незле платив. Я не знаю, чим ви там, крім кави, займалися, але те, що моцно ти його зачепила, дівко, — факт. Він і втік із Гайсина раніше, щоб не передумати женитися. Ех, ліпше б таки передумав. Чого ти його відпустила, га? Може б, тоді й біда пройшла боком. Добре, що тільки розписом те весілля обійшлося. Василь категорично відмовився вінчатися в церкві. Сказав, що Богові обітницю дати не може. Бо для цього треба принаймні поважати свою дружину. Уявляєш? Батьки заспокоювали наречену. Казали — от народиш первістка, і серце чоловіка зм’якне, хіба один так жениться? Та майже всі тепер по зальоту чи по розрахунку віддаються, і нічого… Але після весілля стало ще гірше, бо вся неправда почала лізти наверх. Світлана не була вагітною. Їй справді подобався Василь, і вередлива дитина небідних батьків захотіла собі гарну іграшку. Отримала. Василь оскаженів. Почалися сварки. Рано йшов з дому, пізно приходив. То тривало десь до кінця жовтня. Бо коли привезли у закритій труні зі Сходу однокласника та приятеля Василя, той наче здурів. Записався добровольцем і зник на довгих три місяці. Коли повернувся додому на пару днів, то застукав дружину в ліжку з якимось пройдисвітом. Мовчки зібрав речі і пішов жити до батьків. Квартира належала Свєтці, точніше, її батькам. До машини і ключів, подарованих на весілля, він ні разу так і не торкнувся. Зрештою, посієш вітер, вродить буря… Василь подав на розлучення. Знову повернувся на фронт. Дружина вперто на розлучення не погоджувалася. Щось белькотіла про любов до гроба і що коханий все невірно зрозумів, і до всього… Вона вагітна. Знову? Сестра за тих пару місяців з серцевим нападом двічі в лікарню потрапляла. Дорога родина сімейства крокодилів і син на війні. Цього разу Свєтка справді була вагітна, але точно не від Василя. Він присягався, що після весілля навіть не торкався до неї, потім пішов на війну — і все. І йому ми вірили. Але як це доведеш? Лишень через аналіз на батьківство. Стали чекати народження первістка. Та все вирішилося безболісно і досить швидко. Василь повернувся з війни назавжди, на початку квітня. Без ноги та руки. І кохана дружина сама пішла від нього. Без претензій. Кому каліка потрібен? Ну, добре. Най на протезі нога, бо то лишень стопу задіто, а рука? Каліка. В тридцять літ. Кому, скажи, дівчино, потрібен каліка?

— Мені, — відповіла тихо Оксана. — Тому я тут. Я ж тут…

Вуйко уважно подивився в очі Оксані і прошепотів:

— Ти ж розумієш, що це вже не той самий Василь з його розповідями про Мазоха чи про львівську дефіляду. Це мужчина, якого війна зробила тим, ким він став. Чесним, жорстоким, різким, справедливим…

Оксана схопила чоловіка за руку:

— Нехай. Він той, хто мені потрібен. Навіть такий.

Світ довкола мінявся. Навпроти, у скверику біля Андріївської церкви, квітли вишні. Їхні білі льолі трохи встидливо виглядали з-за ще майже голих гілок. Галасували діти, поважно прогулювалися пари.

— Алло, Василю, то вуйко. Героям слава! Тут волонтер тебе один на лавці біля Андріївської церкви дожидаєці. А я знаю? Каже, що вони якраз їдуть в район Красногорівки, де твої. Підійди, сконтактуйси. Я твій телефон дав. Що? Ну, ти ж поруч зара, я знаю. Дуй сюда… Та йой. Вони тебе самі впізнають. Серцем, Василю, серцем.

Оксана сиділа під вишнями. Після зливи Львів пахнув не кавою і не марципанами, він пахнув весною. Вишні губили на асфальті своє відцвіле пелюстя, зафарбовуючи доріжки в біле, голуби купалися в теплих калюжах, які залишила по собі львівська злива. Оксана озирнулася. Доріжкою від церкви Андрія назустріч Оксані йшов чоловік з чубом, у камуфляжі, накульгуючи на одну ногу та спираючись на палицю. То був її Василь. Її Василько. І вона ніколи, нізащо від нього не відмовиться. Тихі і спокійні вміють бути впертими.