— Куди це її понесло? — розмірковувала вголос пані Стефа. — Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…

— То ти до мене? — Пан Омелян висунув поголену голову до коридору.

— Ні-ні, Мілечку! То я так… Сама до себе… — Пані Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловіка. Вже скільки років вони одружені, а вона й досі дивиться на нього закоханими очима. — Відпочивай! — Закрила двері до кімнати і знову визирнула крізь вічко до під’їзду. У ранковій тиші було чутно, як глухо подає голос сетер з помешкання пані Галини на першому поверсі. Вибір породи її домашнього улюбленця потай ганили всі мешканці будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження ніхто не наважувався, знаючи крутий сусідчин норов. Та й, зрештою, ніхто б не дозволив собі нечемного втручання в чуже особисте життя.

Пані Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не відриваючись від прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, ніби заведений, одинока муха залетіла через прочинене між першим і другим поверхом віконечко і билася в зачинене між наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Пані Стефа відзначила, що, як на її шістдесят п’ять років, вона має бездоганний слух. Врешті жінка таки зважилася і тихесенько відчинила двері, так само тихенько вислизнула до під’їзду, ступнула до сусідських дверей і, ніби досвідчений злодій, вставила ключа у замкову щілину.

— Ма?.. Ну скільки я тебе просив дзвонити… Я ж тепер не сам живу! — Ярослав не міг приховати розчарування. Вирішив замаскувати його під роздратування. Зовсім не пані Стефу він сподівався побачити у дверях…

— Та я ж бачила, що Зоряна кудись побігла… — почала виправдовуватися пані Нечипоринська. Вона хотіла зазирнути до спальні, аби провести швидку «ревізію» невістчиному вмінню господарювати. Була свято переконана, що, окрім «влаштовувати рейвах», та ні на що не здатна, але син стояв у дверях, ніби вкопаний. — Вона хоч снідати тобі дала, перед тим як здиміти? — Пані Стефа хотіла промацати обстановку та вивідати у сина щось новеньке про його сімейне життя.

— Ні, ми не снідали… — Ярослав не розумів, як воно так виходить, що мама завжди опиняється поруч у складні моменти його біографії. Він не хотів заглиблюватися в подробиці сьогоднішнього ранку. Не мав жодного бажання ані засмучувати маму, ані жалітися на дружину, ані переповідати ще одну прикру сімейну сценку. Навіть не був певен, що те, що майже щодня відбувається між ним і Зорянкою, можна назвати сваркою. Може, це у них така притирка характерів? Може, його дружина має занадто вразливу натуру і реагує на дурнички так, ніби йдеться щоразу про вселенську катастрофу? У такому разі їй би не завадило трохи загартуватися, а його жарти — це таке собі щеплення на майбутнє… А може, матуся таки має рацію і йому не варто було одружуватися з Зоряною?..

Ярослав і сам не помітив, як він слово за слово оповів пані Стефі усю ранкову пригоду, аж до того моменту, який вона вже побачила на власні очі, коли Зоряна вибігла з квартири.

— І вона тобі навіть не сказала, куди йде? — Пані Стефа акуратно переклала щойно зготовану яєчню на велику тарелю, що її вже встигла прикрасити маленькими помідорчиками «чері» і шматочками тоненько нарізаної вудженини. Вочевидь, той харч придбала невістка, бо мала таку звичку: купляти генномодифіковані та інші шкідливі для здоров’я продукти. — Де у вас тепер кава? Чи це вона мені на зло все тут попереставляла? — укотре розсердилася Зоряниним нововведенням, реагуючи не так на перестановку круп і приправ, як на те, що тепер на кухні сина господарює інша жінка.

— Ні… не сказала… — трохи розгублено відповів Ярослав.

— То подзвони їй! Ти маєш знати, де вештається твоя дружина!

— Не дзвонитиму! — зізнався Нечипоринський під схвальне потакування пані Стефи. — Її мобілка залишилася у спальні, на столику… Я її вимкнув… — завершив удавано буденним голосом.

У завислій паузі знову почулося глухе, ніби застуджене бухикання сетера з першого поверху. Аби заповнити цю прикру порожнечу в їхній розмові, яка, здавалося, ще мить — і затягне їх у якусь безодню непорозуміння, пані Стефа почала швидко оповідати усі новини, які назбирала за суботній день по будинку. Проте Ярослав якось мляво реагував на всі її спроби розважити його балаканиною і навіть не пожвавився, коли вона докладно, ніби сама там була, оповіла про аварію, у яку потрапили Влачковські з третього поверху на своєму новому «опелі». Врешті пані Нечипоринська згадала, що пан Мільо сидить удома негодований і недоглянутий…

— Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче і відразу до хати повернеться! От побачиш! — наостанок підбадьорила сина пані Стефа, знову примірявши ситуацію на себе. — Я буду весь час удома! — зачиняючи двері, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невідривно вартуватиме біля дверного вічка.

Минула майже година. Сонце заховалося за ріг будинку і вже не заливало по-літньому щедрим світлом усі три вікна невеличкого помешкання на вулиці Франка, відчуженого, здавалося, від усього світу. Трамваї надворі дзеленчали все рідше, ніби червнева розморена спека впливала на їхній графік, змушуючи охолоджувати залізні тіла десь у затінку. Раптом у передпокої задзеленчав вхідний дзвоник. Його мажорна тональність ураз наповнила Ярослава надією і передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на споді, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася містом, а може, й справді зголодніла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обід, а тоді зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами і кохатимуться. Це завжди було найважливішим етапом їхнього примирення, і Ярослав навіть помічав, що коли вони із Зоряною жили мирно і не сварилися, його менше тягнуло до неї.

На порозі стояла теща Ольга Іванівна Красько і вовком дивилася на зятя…

— Поможи… Ледь дотягла… — замість привітання вона простягнула Ярославові величенький кошик стиглих морель, прикритих білим рушничком. — Стою на автостанції, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… — засопіла ще сердитіше, коли двері за нею зачинилися.

Ольга Іванівна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити від пороху все ще розкішні русі коси, зібрані на потилиці важким вузлом. Зять мовчав і стояв із кошиком, ніби двієчник, який укотре нічого не вивчив і сам не знає, для чого прийшов до школи. А Ользі Іванівні самій перед собою було соромно через те, що вона і досі не забила номер Ярослава до свого мобільного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище…

— Ви чого мене не зустріли?..

Нечипоринському здалося, що перед ним стоїть його Зоряна, тільки на тридцять років старша, і вичитує йому за черговий, на її думку, неґречний вчинок. «Незле виглядає…» — пронеслося десь на задвірках свідомості, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобріла на домашніх смаколиках. Він згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приїзд її матінки із Жовкви, яка мала привезти морелі з їхнього садка.

— Та, власне… — почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нічого вигадати.

— А де Зорянка? Піду руки помию… Такі порохи в тій маршрутці… — Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що ті забули зустріти її на автостанції. — Такий у вас псисько на першому поверсі… Як теля, їй богу! Я заходила до під’їзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бігом до під’їзду, а тота пані ще й гукає мені в спину: «Жіночко! Ви до кого?» Чи я маю їй сповідатися, де йду? У вас же домофон, іду, бо мене впустили, нє? — Ольга Іванівна не зачинила дверей до лазнички і продовжувала говорити, перекрикуючи шум води.

— То де Зорянка? — Пані Красько пішла відразу до кухні і відчинила дверцята холодильника. — Е ні! Сюди кошика з морелями не втиснути. Давай якусь миску. А краще — дві, — почала вона командувати зятем, який стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що б його таке краще вигадати, аби пояснити відсутність Зоряни.