— То де, ти кажеш, Зоряна? — знову звернулася теща до Ярослава, який за весь час ще жодного путнього слова не вимовив. — Невже знову викликали в ту школу танцювальну на підміну? — висловила уголос перше, що спало їй на думку.

— Так! Викликали… — Ярослав вчепився за тещин здогад, ніби за рятівне коло. — Власне, сама директорка захворіла… Грипує… Попросила підмінити її у цю неділю… — вичавлював із себе малими порціями брехню, ніби пасту з майже порожнього тюбика.

— Грипує? — звела красиві брови Ольга Іванівна.

— Так! Тобто ні! У неї ангіна… Кондиціонер, напевно… Знаєте, як буває влітку…

— Та що ти кажеш! Ви хоч своїм не зловживайте! Бо бачиш, як воно може обернутися, — співчутливо кивала головою теща.

Ольга Іванівна уникала називати Ярослава по імені, як, власне, і він її, проте ставилася до нього приязно. Іноді Нечипоринському здавалося, що теща цінує його через статки, і навіть закрадалася крамольна думка, у якій і самому собі страшно було зізнатися, що й молодша Красько погодилася стати його дружиною з тієї самої причини. У такі хвилини на душі ставало маркітно і хотілося образити Зоряну, утнути щось таке, аби її красиве личко знову почервоніло від образи.

Теща всілася на кухні біля вікна точнісінько на те місце, на якому любила сидіти Зоряна, і стала визирати на вулицю. Ярослав згадав, що на обід вони ще вчора придбали заморожені вареники. Зоряна хотіла приготувати до недільного обіду щось «домашнє», ігноруючи лекції пані Стефи про шкідливий вплив напівфабрикатів на синове здоров’я. Нечипоринський хутко дістав пароварку, вийняв із морозилки півкілограмову упаковку вареників і став розкладати їх на металеве сито. Ольга Іванівна байдуже спостерігала за його діями, що знову наштовхнуло Нечипоринського на думку, що перед ним його Зоряна, така, якою вона буде в п’ятдесят років.

Ярослав подумав, що добре було б ще зробити салат, і став викладати з холодильника огірки, помідори, перець, зелені оливки, дістав пучечок базиліка і пластикове відерце з бринзою. Теща й не думала йому допомагати, натомість завела вже не раз чуту Ярославом пісню про те, що Зорянка багато працює, марніє і губить свій талант за копійки. Нечипоринському вкотре здалося, що теща дивиться на нього з осудом, так, ніби це він сидить на шиї у дружини, мов якийсь трутень, і змушує її тяжко працювати.

— Нашої Зорянки стільки впливових чоловіків добивалося… Ти гляди її… Бо красива жінка — то така коштовна річ, що потребує відповідного оточення… Розумієш, про що я? — Теща сиділа на кухонному дзиґлику і дивилася на зятя знизу, проте Ярославові здалося, що це він сидить перед нею, немов на іспиті, і вона звисока поглядає на нього. Нечипоринський розтлумачив тещині слова по-своєму: не такого зятя вона сподівалася, проте дає йому шанс виправитися… Від цих думок Ярославова рука сама потягнулася до бару і дістала звідти невідкорковану пляшку «Martini Rose», яку вони з Зоряною придбали під час весільної подорожі до Кракова і планували відкрити на першу річницю весілля.

— За ваше здоров’я! — підніс Ярослав повний келих тещі.

— У таку спеку… — завагалася Ольга Іванівна. — Ну хіба один келишок, бо ще такого не куштувала, — смакувала напоєм поволі, принюхуючись до незнайомого трунка. Ярослав подумки відзначив, що таки догодив тещі. Недаремно старався. Він теж перехилив чарку, заїв вареником. Більше у горло не лізло, хоча перед тим мав твердий намір напитися. Їсти теж не хотілося.

Годинникова стрілка на Ярославовому зап’ястку нахабно вперлася у шосту вечора. День промайнув, залишивши по собі неприємну оскому зіпсутого вихідного, що його не винесеш на смітник, мов несвіжу страву, — він буде стриміти в пам’яті контуром нездійсненого, але можливого щастя, поки щось значніше чи емоційніше не заступить його і не перетворить у спогад минулого. Ольга Іванівна почала збиратися додому, не перестаючи нарікати на Зоряниних роботодавців. Ярослав теж зголосився її провести на автостанцію. Залишитися самому й чекати невідомо скільки й чого — це вже було понад силу.

Вечір крався за Ярославом, намагаючись ступати слід у слід, і щоразу прикидався тінню, коли той обертався. Нечипоринський шукав у натовпі недільних львів’ян біляву струнку дівчину у зеленій футболці і джинсових шортах, проте щоразу наштовхувався на літніх пань, що шпацирували з песиками, або матусь, які котили у возиках малечу. Всі поспішали у своїх справах, а якщо й спинялися, то лише для того, аби потеревенити про щось своє, далеке від проблеми глобального непорозуміння в родині Нечипоринських, яка вже, здавалося, у своїх розборках зайшла у глухий кут.

— Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо… — На літній терасі невеличкої кав’ярні хтось увімкнув музику на повну гучність, і слова цього хіта наздогнали Ярослава і вразили своєю відвертістю. — Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми… — Чоловічий голос (про такі зазвичай кажуть «на надриві») добивав інверсією попередньої фрази. Нечипоринський тікав від цих слів, що врізалися у свідомість, мов буравчики, жалили, ніби дикі оси, наздоганяли і падали свинцевим тягарем на плечі. «Бумбокс» співав про кохання, сильне, нетривіальне, таке, яке трапляється раз у житті. Дивно, але Нечипоринський відчував зараз те саме. Ярослав зловив себе на думці, що ніколи не говорив про своє почуття дружині, навіть коли освідчувався — буркнув невиразно: «Ну… той-во… я тебе люблю…» Він не міг вимовити навіть пошепки у власній спальні Зоряні те, що співав іншій чоловік своїй коханій на всю країну.

— Навіть коли я не я — ти все одно зі мною… бідам усім на зло, коли обоє рябоє… ти моя, що б не було, ось чому я з тобою… — Ярослав біг, мов марафонець, аби лише подалі від цих визнань. Нарешті знайоме перехрестя. Він звернув у свій двір, де знав кожен камінчик, кожне деревце, і який міг би спокійно пройти із зав’язаними очима. Підійшов до дитячої гойдалки, що її встановили нещодавно — до чергових виборів, і хитнув пластикове сидіння. Воно із противним скрипом незмащеного металевого механізму хитнулося і повернулося на своє місце. А люди так не можуть. Вони не повертаються, коли їх відштовхуєш від себе…

Темні вікна Ярославового помешкання зримо контрастували з усіма трьома освітленими батьківського поруч. Він бачив, як рухався повний силует матері за напівпрозорими фіранками кухні, бачив, як вийшов на балкон батько, ретельно підлив пишну червону сульфінію у подовгастих ящиках над огорожею балкону, постояв трохи над нею замріяно і повернувся до кімнати.

— Ярчику, ви кудись переїжджаєте? Чи просто їдете на відпочинок? — Пані Галина ледь стримувала свого сетера, який рвався з повідця, принюхуючись до звуків нічного Львова. Сусідка перестріла Ярослава перед дверима під’їзду й загородила йому прохід. Нечипоринський здивовано витріщив очі. Куди він мав переїздити? Який відпочинок?

— Зоряна щойно винесла велику спортивну сумку… То я собі подумала, що ви речі до машини носите. Десь маєте їхати? — Пані Галина не хотіла вступитися з дороги, не почувши докладно, куди й на скільки їдуть молодята. Проте Нечипоринський повівся геть нечемно. Він не лише не відповів на її запитання, а, ледь не перекинувши, забіг до під’їзду і помчався сходами нагору.

На кухні було прибрано, хоча, коли вони йшли з тещею три години тому, була гора немитого посуду. Ліжко теж було застелене — зранку Ярослав просто зачинив двері до спальні й не заходив туди більше. Усе було на своїх місцях, по-святковому прибрано, ніби хтось мав прийти в гості й господарям важило продемонструвати зразковий лад в оселі. Лише порожні вішаки у шафі й самотня зубна щітка у прозорій склянці в лазничці свідчили про те, що такий ідеальний порядок був результатом вилучення Зоряниних речей.

Ярослав знову зайшов на кухню, увімкнув світло і відкрив холодильник. Чи не весь нижній простір займали стиглі морелі, рівномірно пересипані до двох великих мисок. У спеціальній підставці Нечипоринський побачив майже порожню пляшку «Martini Rose», замислився на мить, витягнув її і вилив залишок просто у порцелянове горнятко. Тишу пізнього недільного вечора прорізав стукіт крапель. Львів ніби мстився за спекотний день, змиваючи залишки духоти зі своїх вулиць. Раптом огидний скреготливий звук незмащеного металевого механізму привернув увагу Нечипоринського. Ярослав підійшов до вікна і визирнув надвір. На дитячій гойдалці, зовсім не ховаючись від літньої зливи, сиділа Зоряна.