Товариші не підтримали його обурення, зморені й голодні, вони не мали сил навіть для гніву, та й рюмсати вже стомилися. Посідали просто на землю й чекали, коли диво зникне.

А Віланда без пригод дісталася замку, в якому мешкала останні роки. Промінь обривався якраз біля вхідної брами. Дівчина зіскочила на дерев'яний настил і притулила бурштин до кінчика прямої лінії, що тяглася до горизонту — промінчик беззвучно сховався в ньому.

Піднялися важкі ґрати воріт, Віланда зробила крок уперед, але позад неї залопотів крилами великий ворон. Вона озирнулась і закрила лице вивернутими догори долонями. Ворон розвернувся, грізно клацнув дзьобом і полетів назад, рідко змахуючи крилами.

— Це був не простий птах? — назустріч вийшов білявий хлопець.

— Тут ми недосяжні для нього, — заспокоїла Віланда. І лише потому впізнала Диводана.

Вода плескотіла. Сяяла полудневими жмурками, відлунювала сонячну сліпучість. Тиха затока маленької річечки сховалася між розложистими вербами та очеретом.

Огнеслава вийшла з води, стала на березі на мокрому піску. Закинула руки за голову, підняла розкішне волосся, важке, вологе. Примружила очі, млосно всміхнулася, злегка вигнулась. Вогкі піщинки терлися одна об одну, тихо порипували під пальцями ніг.

Зашелестів очерет. Цей звук нагадував набагато тихіший, але грізний шурхіт сітки, якою ловили нічних духів.

Якби він схотів побачити її… Зараз. Саме зараз. Негайно.

Потяглась, поволі ступила кілька кроків назад, підняла з трави білу полотняну сорочку. Довгу, вишиту візерунком із соснових гілочок, таку, як носила в юності. Підперезалася поясом із семи шнурів і аж тоді, розплющивши очі, надто пізно помітила, що з усіх боків оточена сріблястим туманом, який клубочився й нестримно та швидко наповзав на неї.

Огнеслава шпарко кинулась до коня: в сідельній сумці залишила чаклунські обереги, але наштовхнулась на щільну стіну туману й завмерла, закам'яніла в його крижаному холоді.

У шурхоті прибережних трав почулися легкі впевнені кроки, із сіро-білої імли вийшов неквапний Коріель, як завжди закутаний у довгу накидку. Наблизився, обережно розв'язав її пасок, кілька разів намотав на свою долоню, розпустив і діловито зв’язав ним руки закляклої Огнеслави. Марево просякло до самісіньких її кісток і не давало поворухнутись.

— Тепер ти вже не втечеш, — мовив чаклун майже привітно.

Туман миттєво порідшав і розчинився в гарячому сяючому повітрі. За кільканадцять кроків постали темнострої хлопці, неподалік від них пасся табунець коней. Один з прислужників тримав за повід і вороного Огнеслави. Кінь нервово сіпнув гордою шиєю, задзвенів збруєю, але не вирвався, не побіг.

Дівчина труснула головою — змогла нарешті — зашелестіло по раменах вологе мідяне волосся.

Порушила правила, вже вкотре… Цього разу мусить заплатити за все. Сама винна: невчасно опинилась занадто далеко від своїх чаклунських амулетів, обереги-намиста орачів їй носити не можна, а вишиті на сорочці — не захист від такого мага, як Коріель.

Тепер, стоячи поруч з юним чародієм, ясно відчувала: до нього й на кидок стріли наближатися небезпечно. Він перевершував силою всіх чаклунів, з якими їй доводилося стикатися. Вельф отруїв-таки його кров, використав останній спадок Авілара на безталанного сина чудової Морельди.

Коріель тим часом підійшов до гурту своїх лакуз, підхопив з-за спини край накидки, мов крило, і накрив спину коня Огнеслави. Там, у сумці, лежали її сукня й талісмани-прикраси.

— Перестрахувався про всяк випадок? — спитала насмішкувато.

Повернувся і зміряв її холодними чорними очима:

— Я думав, ти краще засвоїла уроки Морельди.

— Які? Заскочити когось зненацька?

— І не дозволити захопити себе.

— Довгенько ж вам з Вельфом не вдавалося когось заскочити. Нарешті ти йому догодиш, уколошкавши мене, — Огнеслава навмисне вдалася до брутальної степової говірки, яку терпіти не могли чаклуни, але на Коріеля це не справило ніякого враження.

— Вельф тут ні до чого. Твоя присутність в Авіларі заважає мені. А життя тобі вкоротять інші, не я.

— Хай тобі грець! — розлютилася Огнеслава. — Де ти бачив той Авілар?! Його вже сто років немає! Тисячу! Руїни вітер розвіяв і пісок розніс! Навіть сам світ утомився від вас і прокляв!

— Оце прокляття й бісить тебе найбільше. Скаженієш, бо ніколи не зможеш обняти авіларця й лишитися живою.

— І ти не можеш обняти степовичку або орачку — і не вмерти, — вона вже не кричала, а шипіла.

— Я, на відміну від тебе, цього й не прагну.

— А чого ви можете прагнути? Маги й чародії! Останні жалюгідні тіні колишньої величі.

Чаклун наблизився до неї, подивився в жовті від гніву очі — очі дикої рисі.

— Ти також тінь тієї величі. Не така вже й жалюгідна. Ти красиво помреш, Огнеславо. Горітимеш, як твоє розкішне волосся. Про таке довго згадуватимуть, обіцяю. Не менше ста років. А то й тисячу. Авілар матиме дуже довгі тіні. Дуже. А тепер ще трохи поверещи, бо перед степовиками доведеться мовчати, — і звернувся до прислужників: — Посадіть її на коня й укрийте голову так, щоб і порошинка не неї впала.

У залишки розбурханого Стратомирового стану Огнеславу доставили незапорошену й чисту, величну й мовчазну.

Коріель за дві хвилини підмовив кількох дужих чоловіків розправитися з рудою відьмою, яка подарувала розбишакам Гайнелія незаслужену перемогу, — задля власного порятунку.

Степовики хутко назбирали купу хмизу, по пояс людині, обклали ним високий кілок, призначений для будування намету. Поставили на сушняк зв’язану Огнеславу, прив’язали шорсткою волосяною мотузкою — і підпалили.

Кругом багаття зібралася чималенька юрба переляканих жінок, замурзаних дітей, зігнутих і немічних стариганів. Коріель спостерігав за всім, що відбувається, стоячи осторонь. Час від часу він зупиняв погляд на великих зелених очах, що дивилися вдалечінь і темнішали, темнішали…

Полум'я розгорялося усе дужче, язички жваво підбиралися до ніг Огнеслави, затлів-задимів вишиваний поділ її довгої сорочки.

Тієї ж миті щось змінилося — аж повітря навкруг здригнулось. Огнеслава вп'ялася поглядом кудись далеко, вище голови Коріеля і раптом так пополотніла, що він також повернувся, щоб глянути в той бік, куди дивилася дівчина.

Стрімголов до них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча, розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.

Вельф просто з коня кинувся на палаючий хмиз, умить розв’язав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув униз — вогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.

Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б'ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнища — полум'я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.

— Нарешті здогадався, — весело промовив, підводячись, Вельф. — Братимеш викуп за свою полонянку?

Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потому — й самого Вельфа:

— Твої рукавички, — легенько торкнув коліном коня за бік — жеребець повагом рушив уперед.

Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель, як темний птах, навис над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.

— Щось я не доберу, Вельфе, — дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, — я тепер твоя наречена чи бранка?

Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав'язаний Коріелем пасок.

— А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? — підкреслено поштиво спитав авіларською.