— Гадаю, трясовина вже позаду… — відповіла й вона мовою чаклунів.
— …а попереду — прірва, — закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.
— Байдуже, — Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.
— А прокляття? — чаклун ступив крок уперед, назустріч.
Вона виклично випросталась:
— Що мені до того, якщо я хочу бути з тобою — зараз. І завжди. Мені однаково — можливо це чи ні.
Лице Вельфа разюче змінилося — немов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею з’явилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.
— Там, де ти, неможливе стає неминучим, — мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між ними — і в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.
Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:
— То ти… вирішив померти?!
Вельф відповів ніби жартома:
— Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.
— І ти так ганебно здасишся?
— Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.
Коріель якось розгублено й сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:
— Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?
Чаклун поблажливо всміхнувся:
— Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це в них на все чітко визначені ціни, — перезирнувся з Огнеславою й додав: — Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.
— І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?
— Без даху над головою ти не залишишся, — співуче проказала усміхнена Огнеслава. — І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.
— Дістанься до неї якомога швидше, — додав Вельф. — До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанку — встигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.
Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, які говорили між собою мовою вже неіснуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужників — усіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.
— Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.
Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, — і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.
— У красивому помирати приємніше, — мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:
— Помру я в обіймах коханого…
Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.
Уже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.
Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.
Молодий чаклун провів поглядом пару вершників і велично звернувся до степовиків:
— Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за це — візьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами… Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнелія — не боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, — нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфа — одна з них була пропалена — жбурнув на недогорілу купу сушняку — звідти враз полетіли іскри.
Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.
21
Вельф усміхався. Мружився в рожевуватих променях призахідного сонця, і обличчя здавалося рожевим, а не блідим.
— Зізнайся, — лагідно мовила Огнеслава, — ти ж завжди кохав мене?
Він похитав головою й зітхнув:
— Ні. Часом навіть ненавидів.
— Шкода, що ти не вмієш брехати.
— Правда красивіша від будь-якої олжі. Коли побачив тебе в полі, ти була — мов свіжий вітер, сонячний промінчик… і весела — як райдуга… А потім — полізла в темряву… Уявляю, як воно відбувалося. Ти прибігла до Морельди, розповіла про нашу зустріч. Та зраділа: є кому виконувати пророцтва. Потому вирішила, що Вельф ніколи не схилить колін перед дикункою, тому треба навчити тебе магії. Поспіхом дечого і справді навчила. Аби вистачило для урочистої зустрічі. Я вгадав?
— Усе майже так і було. Але я спочатку хотіла єдиного — бути вартою твого кохання. Хто ж міг передбачити, що ти так розлютишся?
— Магічна сукня красива, але чорна, вночі не буває райдуги. Ти згасла, тільки вітер залишився… в шелестінні волосся. Щоправда, я шаленів і від згадки про нього.
Огнеслава опустила довгі шовкові вії, потім глянула на нього потемнілими очима:
— Ми з Морельдою припустилися страшної помилки: я не повинна була виходити до тебе згори!
— Чому?
— Я ж вища за тебе.
— Хіба це має якесь значення?
Вона мало не заплакала:
— Я думала — це важливо для тебе!
Чаклун поблажливо усміхнувся:
— Ударом було те, що ви з Морельдою об'єдналися проти мене. І Чару переманили.
— Морельда вважала, що по-іншому тебе переконати не можна. Вона так старалась пишно обставити моє з'явлення! І все марно!
— Я поводився жахливо. І винен у всьому. А найголовніше: не мав права показувати, що помітив тебе там, на пасовиську. Проїхав би собі мимо, ніби…
— І збрехав би й мені, й собі! — вона злякалася навіть за минуле.
— Огнасю, ти — диво, коли така безпосередня. Велич тобі не до лиця.
Тепер вона не ображалась на пестливу форму свого імені й почувалася тією простолюдинкою, якою була тоді, коли вони випадково зустрілися вперше. Випадково?
— Справді? — спитала наївно, але звабливо прищуливши очі.
Вельф і собі весело примружився:
— Сумніваєшся в моїх словах?
— Я не хотіла образити… Але чому ти зразу й поїхав? Не сказавши ані слова?
Він повернувся на скільки зміг у сідлі:
— Я мав тоді ж і вкоротити тобі віку? Зовсім юній? Скільки тобі було? П’ятнадцять?
— Ну то й що? Хлопці вже залицялися. А я завжди думала, що ти зневажаєш мене, бо орачка, дикунка…
— Не переймайся дрібничками. Ми всі помилялися. Чого вартий був отой наш із Чарою задум відновлення Авілара! Від початку нездійсненний.
— Але красивий. Визнаю це, хоча ми з Морельдою і протидіяли йому, як тільки могли.
— Через це вона й убила свого чоловіка?
— Хіба не ти його вбив?
— Що?! Рідного брата?! Я не чудовисько.
— Стій, — вона потягла повід і зупинила коня.
Вельф проїхав кілька кроків, потім також повернув назад. Став майже навпроти:
— Що трапилося?
— Якщо ні ти не вбивав, ні Морельда… Тоді хто… Тровік?!
Чаклун став дуже серйозним:
— Сподіваюся, йому немає діла до наших чвар.
— Невже Стратомир?
— У жодному разі! Чара був могутнім магом, з убивцями наших батьків, братами Морельди, він розправився сам, без моєї допомоги. Тобі не казали, що їх було п’ятеро?
— Ти мене лякаєш. Тут задіяний ще хтось, кого я не знаю?
— Знаєш.
— Кого?
— Нічних духів.
— То небезпека від них набагато серйозніша, ніж звикли вважати?
— Я достеменно знаю, що смерть Морельди — їхня робота.
— І зробили її твоїми руками!
— Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось наважиться оселитися в Тровіковій фортеці.
— То не ти винен у смерті Морельди? — від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою: