Юлій на мить перервав роботу:

— Справді?

— Говорили… Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді таке коїлося! Лаялися, мов собаки. І все через того Камінського… А ще я чула, — баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, — що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову…

Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:

— Таки вони щось з тобою зробили?

— Помітно?

— Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.

— Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, — Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара взялась заспокоювати:

— Не хвилюйся, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече… Будуть і з тебе люди.

У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.

Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Пам’ять і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства і спілкування. Така активна поведінка не була притаманна Шульзі — то млявому, то безглуздо-метушливому — і аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та завжди недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.

Вельф навів-таки лад у своєму значно збагаченому мозкові. Щоправда, емоції, несподівані думки та бажання остаточно приборкати все ще не вдавалося. Не так-то просто примусити людей стати частинами сильнішого, енергійнішого індивіда. А як заважають невитравні стереотипи, що вибухають у підсвідомості в ті моменти, коли найменше цього чекаєш! Проте він нарешті відважився й на тестування. Результати інтелектуальних тестів виявилися навіть кращі, ніж раніше в Камінського, а особистісні методики дали такі чудові показники, що Вуселко запідозрив його в нещирості, бо для професіонала, яким був Андрій Андрійович, обійти рифи коректурної шкали — заввиграшки. Одначе на екрані томографа все мерехтіло в межах «доброї норми».

Отже, «розтроєність» пам’яті аж ніяк не заважала успішній діяльності. Клопотався іншим — потрібно виробити нарешті стратегію єдиної особистості, яку доведеться «зліпити» з різних прагнень, різних світоглядів, різних культурних настанов. Вельф не бажав відмовлятися від жодної з індивідуальностей, вбачаючи в кожній щось потрібне для себе, хоча й жахався, як ці люди могли так існувати — не люблячи по-справжньому ні себе, ні навколишніх. Один шукав забуття в горілці, інший, не звертаючи ні на що уваги, гнався за успіхом у науці, яка стала idee fixe. Кодекс поведінки авіларців вимагав суворої стриманості у стосунках, особливо з чужинцями, і Вельф завжди страждав від самотності. А ці двоє самі відгороджувалися від людей через страх та невміння зрозуміти тих, хто поруч. Елементарна емоційна нерозвиненість.

Ну ось, він знову образив їх обох. Не хотів, справді. Він, схоже, найгірший у цій шизофренічній компанії.

Шульга зітхнув і показав бабі Клаві шкарпетку:

— Може, вже починати п'ятку?

Санітарка уважно оглянула його роботу й компетентно порадила:

— Не полінуйся пров’язати ще кілька рядочків. Хай краще довші будуть, аніж закороткі.

— А п'ятку плетуть і виворітними теж?

Але замість відповіді почув швидкі кроки, двері рвучко відчинилися.

Професор Вуселко, ледь увійшовши, просвердлив бабу Клаву колючим їдким поглядом, якого завжди лякалися його підлеглі. Прибиральниця звелася на ноги, хапливо намагаючись сховати плетення, але упустила клубок.

Юлій підхопив його однією рукою, другою він тримав недов'язану шкарпетку, розчепірену на п’яти спицях.

— Від таких різких рухів у мене можуть попадати петлі, — сказав з осудом і тут же додав зовсім м'яко: — Куди ж ви, Клавдіє Михайлівно? Без вас я п'яточку не вив'яжу.

Та невпевнено покосилася на Вуселка:

— Може, іншим разом, Юлечку?

— Авжеж, — роздратовано підтвердив професор, — залиште забавки на вільний час.

Баба Клава забрала свій клубок та плетиво і вмить зникла.

А Шульга став уважно прислухатись до радіо. Звучала стара знайомо-невпізнавана пісня:

співав чуттєвий жіночий голос, —

Останні слова заглушили позивні радіостанції.

Вуселко вимкнув радіо і сів, підсунувши стілець ближче до ліжка.

— Що це за пісня?

— Яка? — не зрозумів професор.

— Щойно звучала по радіо.

— Я не слухав.

— Вибачте, я на хвилинку, — Юлій виглянув у коридор, тримаючи плетиво в руках: — Катерино, ти слухаєш радіо?

Юна медсестра стрепенулась і почервоніла. З репродуктора над її столом доносились ледь чутні голоси.

— Я? Ні. Тобто, так… Юлію Івановичу, я тільки на хвилинку ввімкнула, щоб перевірити годинник, — вона швидко крутнула коліщатко — стало тихо.

— Хто щойно співав? Що за пісня?

Вона злякалась несподіваного питання, мов студентка на екзамені:

— Це… Перед новинами? Був концерт…

— Остання пісня. Її не встигли закінчити.

— Остання… Хто співав — не знаю. Це з кінофільму… Я потім пригадаю назву… На слова Рабіндраната Тагора.

— Щось таке чув. Якийсь поет?

— Поет. Індійський. Лауреат Нобелівської премії, — збентежено мовила Катя, широко відкриті очі небезпечно заблищали, але він не припинив цього незрозумілого допиту:

— Це не псевдонім?

— Здається, ні.

— Сучасний поет?

— Ні, жив ще на початку минулого століття.

— Звідки ти це все знаєш?

— У школі вивчали, і вчителька приносила грамзапис. Старий м’який диск, гнучкий. Блакитний такий…

— Дякую. Ти просто молодець.

Вона остаточно знітилась, а Шульга повернувся в палату і сів на ліжко. Перебираючи спицями, непомітно спостерігав, як нервово совався Вуселко. Ну, справжня тобі ящірка. Найбільшої схожості набув, коли спитав з ворожою підозрою:

— Чим вас так зацікавила та пісня?

— Нагадала одну жінку.

— Яку?

— Це особисте.

— Так… — чоловік-ящірка трохи повагався і знову вдався до прокурорського тону:

— Що це за нове хобі?

— Ви про плетіння? Робить пальці гнучкішими.

— Звичайних вправ уже не вистачає?

Юлій усміхнувся й відклав недоплетену шкарпетку зі спицями, що стирчали, як голки в їжака:

— Ви останнім часом дуже змарніли, Валерію Миколайовичу.

Вуселко зняв окуляри, протер, недобре зиркнув і знову почепив їх на носа.

— Ви чули про нові теорії вашого приятеля Дмитренка?

— Про особливий досвід та паранормальні здібності?

— Ой-йой-йой! — нервово сіпнувся Вуселко. — Тільки не згадуйте при мені екстрасенсів, зомбі та нечисту силу! Це одного поля ягоди.

— Чому ж, — наполегливо-спокійно відповів Шульга, — я десь читав: усі ті, що пережили стан клінічної смерті і хоч трохи пам'ятають себе «там», набувають… трансформованої свідомості.

Ящірка випростався, поклав руки на коліна і пробуравив Юлія поглядом. Останнім часом він досить дивно реагував на будь-яке зауваження свого піддослідного.

А почалося з того, що хтось запримітив, як Шульга зовсім перестав горбитись, а сутулість була однією з характерних рис і Камінського. Професор зажадав роз'яснень, згадав фразу справжнього Шульги, що трьом особистостям буде затісно в одному мозку. До того ж, одна з медсестер чула, як піддослідний марив невідомою мовою, щоправда, ніхто не поквапився записати те бурмотіння на магнітофон.