Вельф опинився у скруті. Він був вихідцем з народу, який брехню вважав найганебнішим злочином, а новонадбаний досвід переконував, що, сказавши правду, можеш до кінця життя не вибратися з халепи. Тому навідріз відмовився нести відповідальність за слова та вчинки «доекспериментального» Юлія. Коментувати їх також не збирався.

А тут іще темперамент ученого та кипучий характер Камінського підбурили його спробувати хоч якийсь з авіларських трюків. Зазирнув до чужих думок, переклав цю дію мовою термінів як безконтактне здобування інформації за допомогою еріксонівського гіпнозу. Похизувався перед Дмитренком, той був у захваті та, звісно, розповів колегам.

Тепер доводилося постійно долати напруженість у стосунках, тому, не звертаючи уваги на мовчазні демонстрації протесту з боку співрозмовника, він спокійно продовжував:

— Камінський пережив стан смерті. Клінічної чи справжньої — не в тому річ. Фактично через цей стан пройшли дві особистості…

Професор сплеснув руками:

— Життєві функції організму реципієнта не переривалися ні на мить. Усе зафіксовано. Про які дві — підкреслюю: дві — особистості йдеться, Андр… тобто, колего? — він ніяк не міг звикнути називати Камінського новим іменем.

— Я так відчуваю, ну, згадую, — піднесено, але дещо втомлено почав роз'яснювати Юлій. Так учитель повторює цікаву теорему тупуватим учням — смерть свідомості. Про тілесні почуття нічого не можу сказати — не пам’ятаю.

— То почнімо вже розбиратися разом… У хащах вашої свідомості.

— Ви пропонуєте мені повернутися до роботи? — Шульга дуже хотів, щоб саме професор заговорив про це першим. І дочекався.

— А що — не горите бажанням?

— Звичайно, на санаторному режимі в'язати шкарпетки спокійніше, але, пригадую, десь там у мене закінчена дисертація пилом припадає, пора б її захистити. До речі, чи переписали мою квартиру на нове ім’я? А то сусіди здивуються: що це за один з’явився в помешканні покійного…

Але Вуселко був не в гуморі і рвучко підвівся:

— Юридичними питаннями, як вам відомо, займається Хабарін. З ним усе й з'ясовуйте. До речі, Шульга досі не дав письмової згоди на експеримент…

— Якщо це проблема, вважайте її вирішеною, — Юлій пішов слідом за професором.

— І це буде справжній підпис Шульги? Без підробок? — по-старечому схилив голову набік ящірка.

— Гарантую. Я і є Шульга.

— А якщо знадобиться підпис Камінського?

Юлій зупинився й білозубо посміхнувся — мов голлівудський кіногерой:

— Зможемо. Без підробок. Невже ви забули, яким відповідальним працівником був незабутній Андрій Андрійович?

Вуселко почухав перенісся. Кивнув задоволено:

— У ролі підлеглого ви мені більше подобаєтесь, ніж як піддослідний.

За кілька тижнів Шульга досить гармонійно вписався у звичайне коло обов'язків «покійного» Камінського.

Взаємини з людьми налагоджувалися важче, він розумів, що довго ще залишатиметься для них об'єктом досліджень. З найближчим приятелем (друзів у нього не було ніколи) Ігорем Моцаком їх поєднували колись нескінченні спільні перекури. Але тепер Юлій не палив, отже, вирішив запросити товариша на каву. Спочатку розмова не клеїлась: теревенили про дрібнички. Нарешті Шульга відчув, що його співрозмовник зібрався-таки заговорити про те, що насправді його хвилювало.

Ігор працював інженером з обслуговування обладнання, був неабияким спеціалістом та напрочуд інтелігентною людиною. Хоча Моцак вважав себе українцем з діда-прадіда, в його обличчі виразно помічалися неєвропейські риси — широкі вилиці, випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.

— Ну, і хто ж переміг? — спитав він, одкинувшись на спинку крісла.

— Про що ти? — ніби не зрозумів Шульга.

— Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна… Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло…

— Я не читав Шеклі.

— Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що… Не знаю… На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера…

— Я б не сказав.

— А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? — Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні: — Випити не тягне?

Шульга недоброзичливо примружив очі:

— Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?

— Браво! — нарешті всміхнувся Моцак. — Ось тепер вірю, що це справді ти.

— Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.

— Як, наш Вуселко вдається до провокацій? Та ще й примітивних?

— Якщо не він, то його ординарці. Уяви, підсовують мені дві пачки сигарет — улюблені Камінського, сам знаєш які, й дешевенькі, що їх завжди палив Шульга. І спостерігають.

— Ну, ти і…

— Звичайно. Подякував, узяв улюблені й заявив, що Юлій завжди мріяв саме про такі.

— І не став палити?

— Точно. На їхніх очах і викинув.

— Отже, всіх заплутаю, а Нобелівку візьму собі.

Шульга елегантно звів брови:

— Хіба є чутки про розсекречення нашої роботи?

— Ні.

— То немає чого й мріяти про Нобеля, — сказав і замислився.

Ігоря запросив не просто так, а заради розв'язання ще однієї проблеми.

Вельф і не сподівався, що так швидко поглине особистість Юлія, але той пішов назустріч сам. Відчув це вперше в метро, коли несподівано по-тваринному злякався його велелюдності. Розпачливо подумав, що зустріти тут когось випадково — неможливо. Кінець ілюзіям. Цієї миті почув з глибини підсвідомості несміливий голос: «Мені здається… ну… що ти звик робити… неможливе». Хвилю вдячних емоцій навіть не намагався виразити словами — вони розуміли одне одного й так. Подумав лише, що полюбити Юлія — означає полюбити себе.

За допомогою Юлієвих спостережень в уяві вони вдвох сконструювали сучасно-ідеальний образ коханої: сонячноволоса красуня, аж ніяк не мальвіна, в яскраво-зеленій кофточці, з різнобарвними повітряними кульками над головою — погідного дня, усміхаючись, спускається по Сумській, мимо театру, до метро. Просто посередині вулиці.

І… веде за ручку маленьку чорнооку дівчинку з бантиком у кучерявих косах і в білих мережаних гольфах.

Іринку.

Дочку Камінського.

А поруч із нею завжди манячить силует Раїси — обмеженої, агресивної міщаночки, найтрагічнішої мальвіни його життя. Звичайно, як це завжди буває, такий образ колишньої дружини був зовсім неадекватним. Навіть після поверхового аналізу спогадів, вона виявилася турботливою матір’ю та нормальною жінкою, яка стомилася від нестерпного норову свого амбітного чоловіка.

Вельф не поспішав позбутися щему цього невдалого кохання, хоча Камінський і сам прагнув звільнитися від нього й уже відчував болісний мисливський азарт: що з того вийде? Ще один чаклунський прийомчик? Проте чародій удався до найпростішого засобу, що про нього добре знав і сам Андрій Андрійович: стирання образів. Спогади линяли в його уяві, втрачали яскравість і соковитість, ставали застиглими, нерухомими, збляклими, як старі фотознімки, вкривалися мілкою сіточкою тріщинок. За алгоритмом далі мало відбутися їхнє спалення в думках, але Вельф зупинився на цьому. У людських стосунках потрібно бути не чаклуном, а людиною.

— Раїса від’їжджає сьогодні увечері. Потягом. Десь після десятої вечора.

Моцак здивовано втупився в нього:

— Ти хочеш піти? Провести?

— Разом з тобою. Скажеш, що я був найщирішим другом її покійного чоловіка. Відрекомендуєш.

Ігор довго мовчав. Дістав сигарету, крутив її жовтуватими пальцями.

— Не хочеш сказати їй правду?

— Ні.

— Я розумію, ви були розлучені, коли це сталося. І вона покинула тебе хворого, на краю могили…

— Не драматизуй, вона не знала, наскільки хвороба була серйозною.

— Тоді… Я міг би все їй пояснити.

— Ні, — Юлій устав і підійшов до дверей, де на стіні висіло велике дзеркало. Подивився на себе. Замордований хворобою Камінський, якому нічого було втрачати, недарма перед експериментом так завзято відстоював кандидатуру Шульги. Підозрював: саме такий тип чоловіків їй подобається. Наскільки все це морально, ніхто й не думав.