Але пан Краух був дуже хитрим чоловіком. Він свердлив очима наскрізь, і кожен такий його погляд змушував мене тремтіти. Я боявся, що не втримаюся й бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу…» Ні-ні, я цього не скажу. Я буду мовчати.

Ночами сняться мені очі пана Крауха. Пекельні очі.

Пізно ввечері я почув стукіт у двері. Відчинив і побачив пана доктора з великою дерев’яною валізою. Він причинив за собою двері, тихим голосом промовив:

— Пане Попель! Я знаю вас, як порядну людину. Тому вирішив звернутися до вас. Чи не міг би я переховати у вас деякі речі?

— Та чому ж! Звісно, могли б.

— На випадок, якщо… знаєте… днями забрали пана Корецького, хоч він і мав документи в порядку… Якщо ми опинимося в гетто, я передам вам вістку, бо, може, ми з цих речей щось будемо потребувати. То ви передасте нам. Добре?

— Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

— Я так і думав.

Він поклав валізу на підлогу й потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був якийсь дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я підскочив до вікна, відгорнув фіранку й побачив авто, що стяло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. За кілька хвилин його разом з дружиною, дітьми й старенькими батьками запакували на вантажівку. Усі вони несли щось у руках — хто валізу, хто торбу чи клунок. Цікаво, чи й золото він прихопив із собою. У нього ж мусило бути золото. Який нині пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валізу, що він залишив. Мене залив холодний піт — ото халепа! Що, як у мене її знайдуть?

Я до ранку не міг заснути, прокинувся весь зіпрілий. Урешті таки провалився в якийсь тяжкий кам’яний сон, що Левко мене ледве добудився. І добре, що добудився, бо за хвилю ввалився пан Краух. У кнайпі відвідувачів ще не було, а Левко, побачивши комісара, відразу чкурнув до льоху.

Пан Краух сів до столика й попрохав гальбу пива. Я наточив і подав окрім гальби ще й горілку та оселедці. Він кивнув, аби я сів поруч, надпив пиво, облизав з вуст піну, неквапно запалив цигарку і запитав:

— Чи ви чули, пане Попель, що сталося з доктором Ерліхом?

І знову його очі пронизали мене, як виделка шпроту. Я відчув, як щось усередині в мене провалюється, опадає й розбивається на друзки. А він продовжив:

— З вашим сусідом по вулиці. З тим, що вдавав із себе Климковича.

— То ви хочете сказати, що він жид?

— Аякже! Дивно, що ви про це не знали.

— Але як ми могли знати, якщо він поселився тут недавно. Власне, у жовтні тридцять дев’ятого. Тобто уже за Совєтів. Тут усі його знали як Климковича.

Пан Краух узяв мене за комір, притягнув до себе й промовив крізь зуби:

— Не треба з тата робити вар’ята? Ясно? Вам прочитати лекцію, за якими ознаками можна відрізнити жида від будь-кого іншого? Вам розповісти про його носяру й клапаті гострі вуха? Мішки під очима? Товсті губи? Згорблену постать? А руду кучеряву пані докторову з горбатим носом бачили? Бачили, я вас питаю?

Він відпустив мого коміра й затягнувся димом, потім видихнув його мені просто в писок. Я закашлявся. Він засміявся. Я мовчав і тремтів усім тілом. Пан Краух налив чарку, перехилив, закусив, навіть не дивлячись на мене, але я відчував, як він мене приковує до себе, як тримає міцно своїми мацаками, що я з місця не годен буду зрушити.

— Пане Попель, — продовжив він уже м’якшим тоном, — лише моє гарне ставлення до вас не дозволяє мені повести розмову з вами не тут, а там. Розумієте? Ви приховали від нас жида, цього свинського пса. Ви знаєте, чим це пахне? Я можу завиграшки розстріляти усію вашу засрану вулицю. Разом з псами, котами і курми.

— Змилуйтеся? — заламав я руки. — Ви не можете в мені сумніватися. Я… я вірний слуга рейху. Все що завгодно. На все я здатен задля його процвітання. Але зрозумійте й ви нас. Доктор поселився тут уже під новим прізвищем, до нього ходила вся вулиця, і сусідні вулиці. І він лікував часто за дякую. То, знаєте, нікому й на думку не спадало якось уважніше придивитися до нього… до його вух, до носа… носяри…

Він підвів голову й глянув на мене з презирливою усмішкою. Він мені ані краплі не вірив.

— І ще одна цікава річ, — похитав він головою. — Дуже цікава. Можна навіть сказати, феноменальна річ. Ми в нього в хаті не знайшли нічого цінного. Жодного тобі кульчика, ланцюжка, перстеника, золотого зуба чи бодай срібної ложки. Ви бачили коли-небудь доктора, у якого не було б ані грама золота?

— Н-не знаю. Я з докторами якось не часто спілкувався.

— А я часто. І скажу вам, що це мені не вкладається в голову. І знаєте, що я думаю? Я думаю про те, що він мусив комусь те золото дати на переховування. Логічно?

Я кивнув і відчув, як ще дужче калатає моє серце, а чоло пітніє.

— Жарко, — сказав я, — наллю пива.

Коли я повернувся з двома гальбами, комісар промовив:

— Спробуйте довідатися, чи не переховує хтось на вашій вулиці його речей.

— Чого б він давав їх чужим людям? У нього, може, родина є.

— Нема. Тут нема. Він приїхав із Кракова.

І він знову подивися на мене, примруживши очі. Мене пойняв такий страх, що я не знайшов іншого виходу, як розповісти йому про пана Ружанського. Я скільки мав сил з цим боровся, я стримував себе й зціплював зуби, але їх розімкнув страх. Я мусив за всяку ціну повернути до себе довіру пана Крауха, він ще не раз мені стане в пригоді. А що мені Ружанський, якого я бачив лише раз на місяць? Нехай собі їде здоровий до Палестини.

Краух уважно слухав. З його вигляду неможливо було здогадатися, наскільки він задоволений цією новиною.

— А чому ж ви досі мені про це не повідомили? — запитав він.

Я почав брехати, як заведений, вигадавши незнайомця, який учора завітав до кнайпи й цікавився паном Рожанцем, з яким колись працював у Дрогобичі. І був дуже здивований, що той тепер став Ружанським. А більше, мовляв, я того чоловіка не бачив. А ото згадав, що завтра буде якраз субота і Ружанський знову приїде.

— Тільки ж його дружина полька, то ви її теє… — белькотів я.

Краух прискалив око:

— А чого то ти за його дружину переживаєш? Віддалася за жида, то й піде з жидами на… — тут він затнувся й поправився: — До Палестини.

— Пане Краух, я вам признаюся, — я вдав неабияк засоромленого. — Я й пані Ружанська… коли її чоловіка нема вдома…

— А-а, — розреготався він, — то от ти собі яку теплу шпарку знайшов! А тепер убиваєш двох зайців одним махом! Тепер то ви собі пожируєте, нє?

Я закивав, дивлячись на нього благальним поглядом, і залопотів.

— Мені ж, самі бачите, потрібна господиня. А ми завше будемо вам раді.

— Ну-у за таку послугу ти мені ще будеш ого-го скільки винен.

Коли він пішов, я знову відчув, як тремчу.

Увечері я витяг з-під ліжка валізу пана доктора, відімкнув і побачив те, чого й сподівався: срібні ложки, виделки, два великі срібні канделябри, кілька хутряних комірів. Ще була дерев’яна скринька, повна золота: монети, намиста, перстені, кульчики. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, й думав, як із ним розпорядитися, бо пан доктор уже ніколи не покине гетто, а вимагати від мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що… хіба що, ідучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді вже мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу Краухові, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так по-правді, то на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець.

Усе, що я відібрав для себе, я заховав на стриху за сволоком. Однієї темної ночі, прихопивши валізу й лопату, я проник на безлюдне обійстя пана доктора і в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валізу й присипав її. Кожну лопату землі я старанно притоптував, відтак замаскував дерном, накидав зверху гілляччя й повернувся домів. А наступного дня я вже був з візитою в пана Крауха й розповів, що його думка, висловлена з приводу відсутності золота в хаті пана доктора, весь час мене мучила, але я собі пригадав, що якось бачив доктора з лопатою в саду. Це було доволі дивно, бо вони завше наймали когось, хто їм плекав сад, і ніколи нікого з них я не бачив з лопатою чи садовими ножицями. І ось мені спало на думку, що певно доктор мусив свої скарби закопати. Комісар подивився на мене відверто захопленими очима.