— Я завжди у вас вірив, пане Попель. Але ми це вже проробили, ми обстежили увесь сад.

— Із залізними прутами?

— Ні. Ми просто шукали місце, де недавно було копано.

— Він міг замаскувати.

Комісар замислився, видно визнаючи мою рацію. А за кілька хвилин ми вже їхали на мою вуличку. Дорогою я вийшов з авта, щоб не засвітитися перед сусідами, а коли підходив до хати, то побачив, як поліція штрикає металевими прутами землю. Незабаром вони намацали щось тверде, відкопали — і на тобі: валіза! Але пан комісар не став її при свідках відчиняти, а заніс до моєї кнайпи, точніше до мого маленького покою. Те, що він виявив у валізі, неабияк його потішило. Я вдавав своє захоплення й тішився, що зробив таку послугу для рейху, скромно натякаючи, що здалося б мені за це теж якусь дурничку отримати на пам’ять про таку подію.

Пан Краух зиркнув на мене з підозрою й сказав:

— Що ви собі надумали? Це добро належить рейхові. Нізащо в житті я не зміг би смикнути звідси бодай якогось зачуханого срібного перстеника.

Але потім, оглянувши увесь той скарб, вийняв невеличке хутерко чи то куниці, чи то тхора, погладив його любовно так, гейби то було щось живе, і простягнув мені:

— Ось, це ваша законна здобич. Будете шити собі плаща, то дуже згодиться на комір.

Я подякував з усією щирістю і з таким захватом, ніби мені подарували половину валізи, аж пан Краух зблиснув здивованими очима, а я подумав собі, чи не переграю часом, і швидко збавив оберти. Відтак ми випили по чарці, закусили флячками, і пан комісар із валізою подався до авта. А я полегшено передихнув.

Це сталося. Нарешті це сталося — я здобуду пані Ружанську. Завтра. Завтра. Він приїде і його схоплять. Я попрохав Крауха ще про одну послугу. Зовсім дрібничкову. Я розповів, кудою завше їде Ружанський з двірця і о котрій годині. То, щоб не робити зайвого рейваху на нашій тихій богоспасенній вуличці, чи не можна було б його арештувати дорогою. Краух покивав мені вказівним пальцем, віддаючи належне моїй практичності. Вочевидь, ми знайшли одне одного.

Увесь день минув у гарячці. Я час від часу зиркав через паркан, що там робить пані Ружанська. А вона якраз вивішувала на шнури випрану білизну. І були там також калісони її чоловіка. Файні калісони, здається, шовкові. Я б від таких не відмовився.

Увечері я не втримався й видудлив півпляшки горілки без закуски. Мене всього теліпало. Заснув я, уявляючи собі гарячі обійми пані Ружанської. Але чого пані? Звати її Меланія? От і називатиму її Меласею. Ме-ла-ся! Ме-ля! Яке смачне, яке солодке слово, дається смакувати.

Наступного дня я не знаходив собі місця. Переймався. Ану ж як там передумають і таки припруться на нашу вулицю? Я не переживу цих криків. Уявив собі, як Мелася верещить, хапає поліцаїв за руки, вони її відштовхують, вона падає й уже ловить їх за ноги. І верещить, верещить, геть уся розпатлана. Ні, це не для моїх нервів.

Він приїжджав завше щоранку за квадрант[22] одинадцята. І на ту пору Мелася вже стояла у своєму шляфроку на брамі й дивилася в тамтой кінець вулиці, а коли з’являвся його ровер з-за вінкля[23], вона підносила долоню до очей дашком, робила кілька кроків назустріч і усміхалася, а вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по плечах. І я не міг відвести від неї очей. Цього разу все відбувалося, як і завше. Я визирнув з вікна й побачив її коло брами. Вона помахала мені рукою. Була радісна й сонячна. І день був сонячний.

— Пане Помазан, — гукнув я через дорогу, — щось мені здається, що в такий день конче перехилити шкалик доброї цьмаги, га?

— О, я ніколи не проти, — затер руки пан Помазан і поквапився до мене.

У такі гарні теплі дні я виставляю два-три столики на вулицю. Пан Краух дозволив мені забрати барвисту маркізу з кнайпи на Джерельній, де було гетто. Там їм уже було не до посиденьок по кнайпах. Отож ми собі сіли з сусідом і пригостилися настоянкою на хроні. Нам любенько все було видно, що робилося на вулиці. А робилося не дуже багато. Мелася й далі стояла біля брами й визирала коханого, а він все не їхав і не їхав. Тоді я запросив її до нашого столу, вона відмовлялася, та врешті погодилася, і я налив їй вишневої наливки, солодкої, як її пупчик. Я намагався пожвавити бесіду, пан Помазан її підтримував, але Мелася була неуважна й не відводила очей з вінкля. Так ото проминуло добрих півгодини. Аж ось з-за рогу з’явився якийсь поліцай на ровері. Ровер був пана Ружанського. Мелася відразу зірвалася з місця і, стиснувши кулачки, приклала їх до грудей. Поліцай наблизився, зіскочив з ровера й сказав:

— Ви пані Ружанская? Забєрітє ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але в нього це погано виходило.

— А де… де мій чоловік? — залопотіла вона.

— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опєкой влади. До відженя.

— Шляк трафит! — ударив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.

— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.

Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої стоп’ятдесят кіля, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, то я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й усім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? А потім ми зосталися з паном Помазаном, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече й сказав, проводжаючи очима Меласю:

— А на Гаваях… дівчина у віночку з орхідей… бере тебе отако за руку й веде до хати… а на ній нічого більше, окрім сорочки…

— Ви там були?

— Я був колись морцем… замолоду… бозна-які краї об’їхав… І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає… а там… там… таке… — він закочує очі, й очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.

— Це неймовірно цікаво.

— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони по-особливому. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.

У понеділок вона почухрала до комендатури, повернулася засмучена й прибита. Її чоловік уже в янівському концтаборі. Був би не ховався, то міг би собі вигідно жити в гетто, а з тими, що ховаються, розмова коротка. Мелася ще довідалася, що водять їх щодня на роботу на цегельню й ведуть вулицями, то можна його побачити. І дозволяють носити їм передачі. І вона бігала щодня визирала його та намагалася передати йому трохи їжі. Одне слово, всім на вулиці демонструвала свій розпач.

Але я знав, що то не буде тривати довго, бо то довго ніколи не триває, і рано чи пізно вона буде моєю. Раз у неділю, коли вона пішла до церкви, я тихенько переліз через паркан на її обійстя, вийняв ключика з-під вазонка, відчинив двері й трохи попорпався в її речах. Слова пана Крауха про те, як можна пізнати жида, запали мені глибоко в душу. Нє, жиби Мелася була клаповуха, або носата, або сутула, а до мішків під очима вона ще не доросла. Але щось у ній було таке екзотичне. Наприклад, волосся, що спадало на плечі дрібнюськими кучериками і яке вона фарбувала на каштанове, хоча воно було чорне. І очі великі, пулькаті.

Отже, я поліз у шафку з дзеркалом. Там усі порядні львів’яни тримають свої папери. І знайшов те, що шукав. Свідоцтво про одруження. І що ви собі гадаєте? З ким пан Ружанський оженився? А з Меланією Краґельською. Обоє, як було вказано, «wyznania rzymskokatolickiego». Чудово. От тільки прізвище Краґельська мені диркотіло у вусі. І не даремно. Попорпавшись ще, я вивудив і метрику. І о! Є! Емілія народилася в родині Краґелів, але вже «wyznania mojżeszowego archidiecezji lwowskiej»… Ого-го! Оце фокус. Мелася наша не така вже й Мелася.

Метрику я прихопив із собою. Ану ж якась підла душа закрадеться до її хати і в пошуках коштовностей виловить її? Буде біда. Але якраз я щиро бажав тільки щастя для Меласі. Наступного дня я пішов до пана Крауха, заніс йому добрий шмат солонини й запитав, як там поживає наш пан Ружанський.