Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, тому він рушив до штори, відгорнув її й вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а лежали тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся до мене, мене вже там не було, я був за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився в темряві, хоч і без вина, але з запасами їжі.

— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.

— Для природних потреб прошу користатися з діжки, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я на прощання.

Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:

— Кохана. Нам тепер нема потреби кудись тікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.

— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.

Мене звати Гафія. Мені 15. Чи краще «Je m’appelle Gaphie, j’ai 15 ans»? Я ніколи не знаю, як краще. Дідо казав, що як тільки я навчуся швидко вирішувати, отоді й почнеться життя. Дідо курив люльку, що неймовірно смерділа, а деколи пахла травами й далеким світом. Дідо знав про світ все, хоч і ніде не їхав.

А я не знала нічого. Навіть про Україну. Бо ніхто в наш час не міг точно сказати, де та Україна взагалі. Де вона починається, де закінчується. Хто за останні роки був емігрував, хто сам лишився, кого повернуто назад. Один мій двоюрідний брат був в «СС-Галичина», тож мусів тікати, чудом рятуватися, через Англію дістався до самої Америки. Іншого брата забрали в кінці війни на фронт, він втратив ногу, а кілька років по тому стало закрито все — він не міг спілкуватися з братом навіть листами. Між усіма нами зробилося по прірві. І в таких прірвах була вся Україна. Не знаю чого, але в ті прірви хочеться кричати. Тільки від крику вони робляться ще більшими, здається. То ліпше вже, може, співати. На Західній Україні, де до кінця 50-х — власне, геть донедавна — діяла УПА, вистачало тих повстанських пісень.

— Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові! — співали навіть малі діти, граючись під хатами, і мами на них сварилися:

— Точно, шо чорти! Мовчіть там! Придумали собі.

Так, наче не від них самих діти ті пісні повивчали. Криївки, потаємні передавання їжі до лісу, мовчання, витримка перед лицем емґебістів — таких самих, до речі, українців. Тета Василина, чий чоловік був у лісі і котра казала тим, хто по нього прийшов, що поняття не має, де він, що, може, уже й убито його десь. Один із тих, що був у формі, малий такий, розказували, кучерявий, з масними губами й добрими очима, вихопив був у Василини її немовля — хлопчика чотирьох місяців, узяв за ноги й почав бити головою об дерево. «Не знаєш, — примовляв, — суко, де твій чоловік, то, може, тепер згадаєш». Василина вмліла тоді, але не збожеволіла. Живе, кажуть, далі.

А мені навіть жити з таким знаттям важко. Я би його в прірву. Разом з усіма сльозами, стиснутим горлом, безконечним горем. У прірву. Я би так хотіла бути з якихось інших країв. Із тих, де ніколи не було війни, приниження, люті. Я би жила в красивому палаці й годувала птахів. Але такої країни не буває. І те, що я зараз так далеко, у Франції, це вже для мене ласка Божа. Хоч і годую я не птахів, а людей. Нічого. Деякі з них таки подібні до птахів.

Я вже давно печу тут тістечка. У нас у селі, звідки я родом, усі вміли добре пекти. Ну, майже всі. Але то справді треба добре пекти, аби в тебе хотіли купляти ті тістечка й у Париж на балюнки, а не лиш на весілля в Яремчу. Ну та я й печу. Навіщо добрим генам пропадати, нє? Печу. І придумую собі такого всякого. Додаю не так квасне до солодкого, як усілякі дивні форми — як стріху, як пляшку, як колесо. Один пан був сказав, навіть не спробувавши, що бере відразу всі мої профітролі з секретом. Той пан із Сен-Жермену, номер тридцять шість. Той, що інженер. І що з такими тістечками мені тре податися або в конструктори суконь, або будинків. «Можеш, — сказав, — стати архітектором. Бо як то може бути, шо на такій тонкій ніжці в тебе то всьо трималося — уся та важезна квітка з мигдалю й крему?» Пан інженер ще не бачив, що то в мене просто бізе, як вони його тут називають. Але думка мені запопалася… Шити — то таке… плаття, капелюшки. То ніби кожна мала б мріяти. А от конструювати цілі будинки! Такого мені в голову ще не приходило.

У когось вдома заграло, певно, радіо. Якийсь романс. Я ще не зовсім добре знаюся на французькій музиці, але дуже люблю Біллі Голідей. Один мій вуйко теж був утік до Америки, до Чикаго, ще до війни. Він був дуже музикальним, грав на багатьох музичних інструментах. На бандурі особливо. Пощастило йому тоді в кінці тридцятих зійтися з капелою бандуристів із Детройта. Я любила уявляти, що та капела бандуристів грає разом з Біллі Голідей. Але нікому про це не казала. З мене й так часто сміються. Хоча чим зла бандура до джазу?

Десь там у Читинській області, так далеко в Сибіру, що я не можу уявити собі, народилася моя двоюрідна сестра Юстина. Чи побачу я її колись? Не знаю. Далекі листи, що із запізненням, обривками, усно доходять нам деколи — це наче ниточки роду. Мені вони дуже важливі. Бо в мене нема ні брата, ні сестри. Узагалі нікого, вважай, нема. Лише цьоця Оля й сусіди. І друг Остапко, ще з дитинства. Хоч ми весь час з ним і билися. «Хто чубиться, той любиться!» — сміялися з нас. Але то неправда. Ми не любилися, нітрішечки. А надто коли підросли.

Остапко був від мене на чотири роки старший. Високий, міцний, кароокий і кучерявий — він любив дівчат, а дівчата любили його. Ще він, певно що, любив свою роботу: був шевцем, як і його батько, і дідо. Правда, тут він головно не шив нове взуття, а лагодив старе, зношене. Штрикав шилом, щось намугикував, жував тютюн, спльовував на землю, витирався сірим важким фартухом. В Остапа був дивний талант — не відводячи очей від капця, бачити все, що відбувається довкола в щонайменших деталях. Мені ніколи ще не вдалося спокійно попри нього прослизнути.

— Йой, шось то ти пішла не в тойво бік…

— У який такий не в тойво бік? — я аж зупинилася.

Кров трохи прилила мені до лиця. Бо звідки він міг взнати, куди я зібралася? Остапко не спішив відповідати. Але загигикав так противно, що натяк я зрозуміла. Останнім часом цей хлопець почав мене дратувати.

— Ну не в той… Не в атрактивний. Хоч ти й родом з Микуличина. «Курва микуличє-е-еньська»! — зі смаком розтягнув Остапко і повагом додав: — Та бо за Франца-Йосипа найпопулярніші курви в борделях Відня були з Микуличина.

Я терпіла-терпіла, стискала зуби, рахувала до двадцяти по-французьки, збирала докупи всю свою старанно збирану елегантську інтелігентність, а тоді таки не витримала:

— Ну то фівкни собі в хуя!

— Шо? Ти чого? — Остап аж припинив зашивати черевика, від якого під час свого патякання й розважання «за життя» до того й не думав відриватися.

— Як я тебе, Остапе, фист нервую, то йди дивитися на псів. Або на риб. Або на панянок на Сен-Жермені, якшо знаєш, як туди дійти й де то взагалі таке.

Я встала собі пішла, лишивши Остапа чесати голову на порозі його майстерні. Не така я йому, бач. А мені не до сраки, яка я йому? І тут же мені стало трохи соромно за всі мої думки й слова — випрямила спину і з приємністю помацала монетки в кишені: я самостійна панянка, іду витратити свої зароблені гроші на себе. Я нічим не гірша за інших. А свої судження про атрактивний бік такі, як Остапко, можуть лишити для своїх дівок. Теж, між іншим, не першої проби.

«Та то така страшна баба була, шо її би й пес в ногу не грав!» — любив казати мій дідо Василь. Він би так тут про багатьох казав — бо худі, бо в штанах, бо «не фист цицькаті». Правда, деколи «страшна баба» ставала «дурною бабою», що, зрештою, не міняло суті питання.