— Тяжко йому, — зітхнув пан Краух, — не хоче працювати. Не розуміє, що праця — це шлях на свободу. — Потім він погортав щось у своїх паперах і сказав: — Не переживайте. Він уже доходить, переведуть його до мусульманів.

— Яких мусульманів?

— А там так називають нездалих до роботи. З нього вже пожитку мало.

— То його до Палестини не відправлять?

— Що-що? — засміявся він. — До Палестини? — тут він уже залився реготом, а коли нареготався добряче, сказав: — Ні, до Палестини він не поїде. Там ніхто дармоїдів не потребує. Там теж треба працювати. — І раптом, підморгнувши мені: — А як там пані Ружанська? Як відбулася гра в штири колінка під ковдрою?

Я засоромився й пояснив, що Мелася поки що так перейнята долею свого чоловіка, що їй було не до мене.

— Певно, совість замучила, що? — помахав мені пальцем пан Краух.

Десь так за тиждень Мелася, яка щодня бігала до табору, несучи для чоловіка передачі, отримала звістку, що він помер. Запалення легенів.

Кілька днів я чемно терпів її хлипання з-за стіни, а потім нарешті відважився на візит. Вона була здивована, побачивши мене в дверях, і подивилася так стривожено, мовби то був не я, а поліцай. Але я не дав їй оговтатися й одразу почав говорити про те, як її палко кохаю, що це вже триває віддавна, що я просто млію за нею й дуже хотів би бачити її своєю дружиною. Вона витріщилася на мене й тільки кліпала своїми довгими віями, негодна була від щастя й слова вимовити, але вроджена жіноча кокетливість взяла гору й вона пролопотіла, що дуже мені вдячна, але не потребує нікого, і взагалі вона в траурі, а навіть якби й не була в траурі, то все одно нікого не потребує, і почала мене так легенько підштовхувати до дверей. Але я не дав себе збити на манівці, зміряв її, як гуцул смереку, і запитав:

— А чому це, пані Ружанська, у вас у хаті нема ані іконки, ані розп’яття? Ви ж бо ніби до костелу ходите. Чи це лише так — про людське око?

Вона відразу напірилася:

— А не ваше діло. Ідіть собі вже.

— Е ні, пані Краґельська з дому Краґель, так у нас діло не піде.

Вона враз зблідла й відступила. А я навпаки наблизився до неї й обняв її за стан. Вона не пручалася, лише тремтіла, мов кізочка. Я пригорнув її, відчувши, як її повні пружні перса вперлися в мої груди, і відчув її твердий живіт. З очей її викотилися сльозинки й потекли по щоках. Я лизнув їх. Нічого особливого. Смак такий самий, як і в мене. Я усміхнувся до неї й сказав:

— Вам нема чого мене боятися, навпаки — я гарантія вашої безпеки. Доти, доки в мене буде ваша метрика.

Вона скрикнула і зм’якла, я ледь її не впустив на підлогу. Не така вже вона була легка, як видавалося. Я підвів її до канапи й розхилив шляфрок на персах. То не були перса — то були райські плоди, то було райське манґо. Моя рука пестила цю неймовірно шовкову шкіру, перебирала пиптиками, і я відчував, як вони бубнявіють. Щоб я скис, коли вона мене не прагне. Далі я вже не комизився, а повалив її на канапу й жадібно, весь тремтячи й захлинаючись повітрям, узяв її, випивши ці повні трояндові вуста до дна, як склянку молока.

Ні, вона не видавала тих звуків, які я чув, коли її порав чоловік, вона лежала піді мною, розвівши ноги, як лялька, із заплющеними очима, і, коли я сповз із неї, вона продовжувала лежати. Я хотів поправити на ній шляфрок, але побачив, що всю її затраскав, тоді акуратно витер своєю сорочкою, а тоді вже загорнув. Потім підійшов до стіни, яка розділяла наші помешкання, постукав по ній і сказав:

— Кохана, завтра ми проб’ємо тут двері, у цій кімнаті завиграшки розміститься ще шість столиків. А ми з тобою поселимося в колишній вашій спальні. Якщо ти будеш мати бажання, то зможеш приєднатися до обслуги клієнтів. А як ні, то й ні. Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого неможливе. Тому ми будемо просто жити для самих себе, для свого задоволення. І тобі навіть не конче казати мені, що ти мене кохаєш. Мені досить буде тільки час від часу порозкошувати твоїм тілом. На початках це буде часто, бо я голодний, як сто чортів. То ти вже потерпи. Як бачиш, я не вимагаю чогось більшого, з того, що вимагають інші чоловіки. А чому? Бо це я, я закоханий у тебе. Без пам’яті. На амінь.

І що я вам скажу? Врешті-решт, вона скорилася, як скорюються дикі лошиці в степу доброму вершникові, і хоч не палала до мене коханням, але безтурботне життя я їй забезпечив, до того ж їй уже не доводилося чекати цілий місяць, поки хтось приїде й насолодиться її тілом, я був напохваті щодня.

А коли фронт наблизився до Львова, я побачив, як місто вилюднює, як тікає поліція, тікають військові, уся адміністрація на автах, заладованих різним добром, усе, мов звіяне вихором, пакується й зникає, зникає, закурене порохами й димами. А мені ж треба жити далі. Та щойно одного недільного ранку, коли Мелася подалася до церкви, я замислився над тим, як буду далі виживати, коли до кнайпи ввалився Краух. Відвідувачів я не чекав, навіть почепив табличку «Зачинено», відвідувачі не повинні були мені перешкоджати думати про те, що робити: тікати чи залишатися? Краух мав знову той пронизливий погляд, який мені ніколи не подобався.

— А що, — запитав, — ви теж збираєтеся тікати на Захід?

— Думаю. А ви?

— Їду сьогодні. Хочете приєднатися?

— Я б не проти, якщо ваша ласка. Ми ж бо з вами нерозлийвода.

Комісар розсміявся.

— Авжеж. Є в мене для вас місце. Але не для вашої кралі. То нічого?

— Ні-ні, нічого. Такого добра по війні тепер повно, нє?

— А таки так. Але послуга за послугу. Що ви мені заплатите за те, що я вас заберу з собою?

— Ов! Та я бідний чоловік. Що я можу заплатити?

— Бідний? А з докторської валізи нічого собі не смикнули?

Я отерп. Оце він аж досі тримав то в собі й тільки зараз вибовтав? Я спочатку віднікувався, урешті признався, що дещо взяв, якихось кілька нещасних монет і кульчики. Кульчики я можу залишити собі, сказав Краух, а монети треба віддати.

— Як ви здогадалися? — запитав я.

— Того дня, коли ми знайшли валізу, я вирішив допитати доктора. Але халепа — його з усією родиною вивезли за межі генерал-губернаторства. Минуло трохи часу, й мені в голові щось свінуло. Якась дрібничка. Вона мене муляла й муляла. Аж поки оце днями не обстежив валізу якомога уважніше. І знаєте, що помітив? Фарбу. Червону фарбу на спідній стінці валізи. Це фарба з підлоги. У доктора паркет, а у вас дошки тоді ще були свіжо помальовані. Валізу ви тримали під ліжком, де фарба ще не встигла добре засохнути й де-не-де вона відбилася. Зовсім трішки, якихось кілька крихітних мазків. Але цього досить, аби я прикрасив вами шибеницю.

Мені закрутилося в голові, я намацав рукою крісло й упав у нього, а Краух виразно тріумфував, він просто пишався собою. В голові моїй гупали молоточки, я не знав, що маю думати. Урешті вибелькотав:

— Я все віддам.

— Авжеж, віддасте. І то нині.

— Одну хвилинку, — сказав я і, визирнувши на вулицю, замкнув двері. Його студебекера на нашій вулиці я не побачив, мабуть, залишив за рогом. Десь удалині вже чулися вибухи бомб, гуркотіли гармати, звідкілясь валили дими й чувся сморід.

— Ходімо в пивницю, — сказав я. — Ви ніколи не бачили моєї колекції вин?

— Що? — Він отетерів. — Вин? І ви ніколи мені про них нічого не казали? Та ви шельма над шельмами!

Очі в нього загорілися.

— Але тепер кажу. Ми можемо їх забрати з собою. Там доволі коштовні вина. Там я тримаю також і свої скарби.

Ми спустилися в пивницю, на нас дихнуло вогкістю і холодом. Пивниця була доволі простора й мала два приміщення, відділені одне від одного дверима. У першому приміщенні стояли бочки з пивом і зберігалася ярина, яку ми купували на селах. А в другому — консерви, мило, сірники, свічки та самогонний апарат, за який я міг теж опинитися на гілляці, але комісара вже такі дурниці не цікавили. Він шукав очима колекцію вин.

— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.