— Бачите, як повернулося? Для загального спокою просив би вас, пане Гастлере, пояснити при всіх, тут і тепер, причину арешту старшини.

— Затримання, — вкотре нагадав той.

— Гаразд. Усе одно — поясніть. Доведеться.

– І Арсенич поїде з нами? Ви гарантуєте?

— Я не вирішую за нього. Я тут узагалі ні за кого нічого не вирішую, бо наскрізь цивільний. Та щось підказує: сталося непорозуміння. Або гірше — помилка.

Поручник знову обсмикнув шинель.

— Добре, ваша взяла. Та перед всіма доповідати не збираюся. Відійдемо, поговоримо. А пан Арсенич нехай розжене своїх захисників.

— Слово невірне, пане Гастлере. Ніхто нікого розганяти не буде.

— Усім розійтися, — гучно мовив Арсенич. — Готуйтеся до шикування й виходу.

Січовики не надто охоче, проте — розійшлися, не маючи звички оскаржувати наказів. Жандарми товклися біля машини. Поручник кивком закликав Клима та Арсенича, вони наблизилися й перемістилися трохи далі. Шацький, не знаючи, куди йому йти, лишився на місці, піднявши комір пальта й ставши до вітру спиною.

— Кажіть, — мовив Клим.

Поручник зітхнув:

— Панове, ви не лишаєте мені вибору. Але дуже прошу домовитися й тримати в секреті те, що тут сьогодні мало місце. Своїм підлеглим я накажу, мовчатимуть. Ваших більше, пане старшино. Й вони зараз святкують маленьку перемогу, якою вони вже пишаються й неодмінно поділяться з іншими. Піде розголос, мене зганьблять… Не хотілося б.

— Моє слово, — мовив старшина. — Питання, чи готові ви мені повірити.

— Ризикну.

— Потисніть руки, панове, — сказав Кошовий.

Ледь провагавшись, чоловіки коротко стисли правиці, дивлячись один одному в очі.

— Чудово, — кивнув Клим. — Слухаємо вас, пане поручнику.

Той знову зітхнув:

— Принесли лист без підпису, рано-ранці. Якийсь хлопчисько тицьнув конверт вартовому біля комендатури й відразу втік, той оговтатися не встиг. Коли послання передали черговому офіцеру, той прочитав і негайно зв’язався з військовою поліцією. Там повідомили контррозвідку. Словом, машина запрацювала швидко як ніколи.

— Що було в листі? Ви читали його?

— Читав. І бачив.

— Хіба не одне й те саме?

— Не в цьому випадку. То був не лист, написаний від руки. Швидше листівка, зроблена друкарським способом. Напевне в єдиному примірнику.

Кошовий і Арсенич перезирнулися.

У покійного Ладного в кімнаті бачили агітаційну літературу, серед іншого — друковані листівки…

Навряд чи старшина про це знає. Хоча… Чорт, коїться щось справді дивне.

— Підпис був?

— Ні.

— Ви приїхали сюди по Арсенича. Отже, в листі — анонімному листі! — йшлося про старшину. Вгадав?

— Великого розуму не треба, — гмикнув поручник. — Там говорилося про причетність Павла Арсенича до вбивства стрільця Ладного.

Прозвучало це дуже просто й буденно. Від того шок у Клима був сильніший, ніж передбачалося. Та й сам Павло не зміг стриматися — мотнув головою, войовничо виставляючи вперед гостре підборіддя, скреготнув зубами, процідив:

— Отак… Ви повірили…

— Тепер розумієте, чому від вас вимагали пояснень, — Гастлер розвів руками зовсім не по-військовому. — Його ж застрелили майже в межах Львова. Така пригода є надзвичайною навіть у мирний час, швидше б він повернувся. Під час війни, самі знаєте, подібним випадкам приділяється особлива, першочергова увага.

— Я вбив січового стрільця, — глухо мовив старшина. — Я застрелив свого побратима. Ви справді в це повірили?

— Начуваний про стрілецьке військове братерство, — зауважив поручник. — Але саме воно й стало аргументом для того, хто взяв на себе труд видрукувати послання.

— Тобто?

— Стрільцям, усьому вашому добровольчому легіону, не потрібен суд над Ладним. Героя війни засудять за вбивство, скоєне через жінку. Ревнощі. Крім того, у вас, як відомо, після останніх прикрих подій на фронті починається серйозне тертя як із командуванням, так і з австрійською владою. З огляду на це стрілець Ладний мав би загинути героєм, до суду, навіть до офіційного висування звинувачень. Справи нема, історія забувається. Стрільці виведені з-під удару, — поручник прокашлявся. — Ще одне, пане Арсенич. Зазначено — ви влучний стрілець. Можна сказати, снайпер. Постріл у Ладного зробила саме така особа. Автор листа нічого не стверджує. Перераховує факти й закликає звернути на вас увагу.

Баламут. Його почерк, його манера.

Віко знову сіпнулося. Тепер Кошовий торкнуся його пучкою, заспокоївши, теж кахикнув у кулак.

— Вам слід було з цього почати. Обійшлося б без брязкання зброєю. Старшина Арсенич сам поїхав би з вами. Причому — чим швидше, тим краще.

— Що ви городите? — вигукнув Павло. — Нікуди б я не поїхав! Це ж наклеп, типова провокація!

— На яку ви піддалися, — парирував Клим. — Тобто, замалим не піддалися. Наслідки сутички, яку, визнайте, я… ми зупинили були б точно такими, як описав у своєму анонімному посланні недоброзичливець. Існування легіону УСС, старшино, після такого припинили б дуже швидко. Ще до кінця року, можете повірити. Та ви й самі знаєте! — він відмахнувся. — А вам слід було лише озброїтися логікою та здоровим глуздом.

— Мені? — Арсенич тицьнув себе пальцем у груди. — Може, їм? — кивок у бік Гастлера.

— Саме вам. Хіба ви були у Львові в день, коли Захар утік і його вбили? Вам легко це довести, і до вечора, у крайньому разі — завтра зранку були б вільною людиною. Хіба військова поліція визнає тотальну недовіру до січових стрільців, які хором підтвердять, де і з ким ви перебували в той момент. Як кажуть юристи, у вас залізне алібі, пане старшино.

Кошовий розвернувся до поручника всім корпусом:

— Згодні?

— Варто перевірити.

— Так. Але — ви згодні, що шансів довести правоту того, хто прислав листівку, майже нема?

Гастлер засопів, та не заперечив.

Клим повернувся до Арсенича:

— Дозвольте панові поручнику виконати наказ і доставити вас до Львова. Можу поїхати з вами, та я певен — впораєтесь самі. Це ж дуже просто, перевірити алібі військового, який має перебувати у вишкільному таборі в тилу. Нам усе одно доведеться потім зустрічатися.

— Для чого?

— Мене цікавить усе, що стосується історії з Ладним. Та й вам, підозрюю, на якийсь час доведеться затриматися в місті. Хай це наклеп, але ваші свідчення потрібні слідству — наскільки я знаю закон і порядок.

— Зброю не здам, — мовив старшина, трохи помовчавши.

— Не вимагатиму, — запевнив Гастлер. — То все залагоджено? Ексцесів не буде?

— Моє слово, — кинув Арсенич, ковзнув поглядом по Климу й рушив через полігон до гурту своїх.

Поручник, теж пронизавши Кошового поглядом, подався до автівки. Довго Клим сам не лишався — скориставшись нагодою, підбіг Шацький, почмокав губами, слова полилися нестримним потічком:

— Пане Кошовий, я пишаюся вами! Ми всі, розумієте — всі могли полягти, а війна ж далеко. Що, що робитиме моя фейгале? І що б їй пояснили про всі обставини? Та вона б не зрозуміла мене!

— Я теж, — жестом зупинив його Клим.

— Чого не розумієте?

— Кого. Вас, Шацький. Не можу пояснити, який чорт мене смикнув у все це влізти. Розстріляли б з обох боків, не стрималися. Але ж вам для чого? Не могли встояти? Чи дурний приклад підбурив? Знаєте, як кажуть, — інстинкт череди.

Йозеф ковтком проштовхнув усередину невидиму грудку, розправив плечі, випнув груди.

— Мені закортіло стати вам корисним. Справді, стати поруч, допомогти. Минулого разу, знаєте, я повів себе негідно. Там, «Під вошею», дозволив собі зайве. Потім у вас удома… Шацький ще щось може, — він знову ковтнув. — Ось.

Не знайшовши вірної відповіді, Клим дружньо хлопнув дантиста по плечу. Зрозумів — малувато, вартувало б підтримати друга добрим словом. Та враз почув позад себе:

— Кошовий!

Гукав Арсенич, зупинившись недалеко від автомобіля й жестом закликаючи поручника зачекати. Клим залишив Шацького, швидко підійшов.

— То з вами таки їхати?