— Не конче. Ви праві, сам розберуся. І правду кажете — побалакати потім треба. Зустрінемося біля притулку, ввечері. Чи там, де Пресова квартира.

— Краще на нейтральній території.

— Кажіть.

— У мене, на Шевській, там контора. Здибаємося біля ратуші, проведу.

— Годиться, знайду, — старшина знову відмахнувся від Гастлера. — Слухайте, навряд би поговорив із вами про таке раніше. Та де, ще як побачив вас, не збирався нічого казати.

— Передумали?

— Саме так. Знаєте, чому? Виглядає, ані поліції, ані комусь іншому не говоритиму про Захарового вбивцю. Оцими, — показав сильні руки, — хочу злапати й покарати. А ви мені допоможете, я так собі думаю.

— Чекайте, — Кошовий труснув головою. — Ви знаєте, хто він?

— Звісно, — це прозвучало спокійно й упевнено.

— Хто? — вирвалося в Клима.

— Москаль. Російський вояк. Снайпер. Решта — потім.

Бовкнув — і поквапився, лишивши Клима збентеженим.

А старший сторожі повернув йому револьвер, віддавши при цьому честь.

Розділ чотирнадцятий

Російська школа влучної стрільби

Назад до міста дістатися вдалося глибоко по обіді.

Кошовий розпрощався з Шацьким, і той, на диво, не заперечував. Хоч зазвичай цікавий дантист протестував, воліючи бути поруч скільки можна, нині роль зброєносця Йозефа помітно втомила. Дався взнаки пережитий шок — увесь час, поки верталися, Шацький раз по раз товк, що ніколи раніше в нього не цілилося стільки гвинтівок із усіх боків. Принагідно згадав випадок з довоєнного, тепер — зовсім іншого життя, коли вбивця тицяв у нього револьверним дулом, змушуючи сісти в дорожку. Тоді вони разом дізнавалися таємницю привида з будинку на Валовій, і та пригода потім здалася обом найнебезпечнішою.

— Клянуся, пане Кошовий: моя фейгале про ваше сьогоднішнє геройство нічого не дізнається, — запевнив Шацький перед тим, як податися до себе на Кракідали.

— Глупство то, — відмахнувся Клим. — Усе через те, що люди не хочуть слухати вухами і думати головами. Аби довіряли одне одному… Та де! — він знову махнув рукою, а тоді ще й сплюнув.

На Шевській ніхто ще не чекав, і Кошовий замислено втупився в зачинені двері. Вдома його так само навряд чи чекають із нетерпінням. Вивчивши Магду за багато років, особливо — за той час, що жили разом, Клим чудово розумів наслідки, до яких напевне призведуть її блискавки.

У кращому випадку вони не розмовлятимуть, і йому доведеться першому робити крок до примирення, хоч не розумів до пуття своєї провини. Але щось підказувало: відтепер між ними є тріщина, яка буде тільки розширюватися. Адже стосунки між українською та польською спільнотами загострюються стрімко, Кошовий не може відгородитися від своєї групи, а Магда мусить пристати до протилежного табору. Хоч дотепер обоє не відчували на собі впливу політики.

Гірший варіант — вона збере речі й піде. Цього Климові хотілося найменше, до того ж він не міг прикинути, де вона зараз знайде дах над головою. Готель «Жорж» уже давно не той, займати там апартаменти безкоштовно вона не зможе. Винаймати окреме помешкання не дозволить гонор, який Магда зберегла, навіть переживаючи непрості воєнні роки, коли часи та звичаї докорінно мінялися. Проте саме гонор здатен підштовхнути її піти з Личаківської бодай ненадовго. Хоча б задля того, аби змусити його кинути все, бігати за нею й шукати способів замиритися.

Міркуючи так, Клим не знайшов іншого виходу, як зайти в порожню, давно вже не затишну й прокурену контору. Прочинив вікно, аби хоч трохи провітрити, вмостився за стіл, просто в пальті й капелюсі, відкинувся на спинку стільця, а ноги, трохи подумавши, безцеремонно примостив на краєчок столу. Забруднені на полігоні черевики вже оббилися об міський брук, але раніше Кошовий не дозволяв собі класти на стіл ноги, навіть взуті у домашні капці.

Міняються звички.

Спершу сидів мовчки, курив і підбивав підсумки після останніх подій, впевнено додавши анонімну листівку до п’ятої шухлядки. Після тривалих роздумів переконався: зрадницькі агітаційні друки, знайдені в Ладного, мають із нею одну природу.

Лишилося зрозуміти, чи розчарований герой війни справді піддався явно ворожому впливу й, відповідно, вільно чи невільно став діяти на шкоду своїй справі.

Відповідь на це питання поки була для Клима ключовою, бо вказувала правильний напрям пошуків.

Якщо стрільця використали втемну й списали влучним пострілом — то одна справа.

Якщо ж він сам вірив у те, що втовкмачував йому тоді в Бригідках під револьверним дулом, доведеться визнати правоту підхорунжого Снігура.

Й кинути всі сили на відмежування від Ладного, котрий своїми словами та вчинками дійсно виставляв національний політичний і військовий рух у невигідному світлі.

Прямо скажемо — зрадницькому.

З цими думками Кошовому вдалося задрімати, а стрепенувся й прокинувся він від стуку в двері. Ноги самі звалилися зі столу, він скочив, розправляючи затерпле в незручній позі тіло, й зустрів Арсенича — той зайшов, не дочекавшись відповіді.

— Отут, значить, у вас штаб, — мовив, швидко оглянувши скромне приміщення.

— Та де. Звичайна казенна контора.

Павло вирішив посміхнутися, та потворний шрам навіть усмішку перетворив на вискал.

— Не дуріть мені голову, Кошовий. Уже встиг декого про вас розпитати. З вами непросто, не зовсім наш, занадто ліберальний, то шкодить справі. Але лою в голові маєте, домовлятися з вами можна.

— Про що хочете домовитись? — і тут же, не дочекавшись відповіді: — Російським снайпером зачепили, заінтригували. Чому так впевнені, що він стріляв? Звідки тут, у Львові, взагалі російські військові?

Не питаючи дозволу, Арсенич присів на стілець, витягнув кисет, невеличку люльку-файку,^[44] розклав перед собою.

— Перехвалили вас, — видобувши дрібку тютюну, старшина заходився набивати, при цьому вів далі: — Казали — мудрий чоловік, а поки не виглядаєте на такого. Думаєте, москальський вояк вільно ходитиме містом у своєму строї, ще й під їхнім прапором та співаючи про Боже, царя храни? Їх же засилають сюди для диверсій, і не лише сюди. Хіба не знаєте, не розумієте?

— Якщо відомо про диверсанта — маєте доповісти куди слід, — відчеканив Клим, якого слова старшини зачепили.

— Не знав про нього донедавна, — Арсенич взяв зі столу сірники, підпалив, затягнувся. — Остаточно переконався нині, коли той жандарм сказав про листівку проти мене. Їхня робота, москальська, більше нема кому. Ось я відразу й склав усе докупи.

Клим намагався стримувати емоції. Йому не хотілося показувати старшині власну необізнаність після недавнього тріумфу прозорливості. Та всередині вирувало, й він мимоволі порівняв себе з киплячою каструлею, в якої пара ось-ось зірве кришку.

— Я так само міг би скласти. Аби знав, що і з яких клаптів.

— Та де, ви такого точно не знаєте! — пирхнув Арсенич, і це прозвучало образливо. — Цивільний, звідки вам.

— То розкажіть, — тримати себе в руках ставало дедалі важче. — Поміркуємо разом.

— Для того й прийшов, — мовив старшина. — Ви, Кошовий, усе ж справляєте враження кмітливого й меткого.

— Дякую, — відповідь була уїдливою.

Січовик вмостився зручніше, смачно пахнув люлькою.

— Аби ви знали, я десь навіть ваш колега.

— Тобто? Що значить — «десь навіть»?

— Вчився на правника в університеті, в Чернівцях.^[45] Хоч сам тутешній, з-під Стрия, так у Чернівцях вдалося краще, ніж тут, у Львові. Та навчання перервав, бо сталася війна й до міста ввійшли росіяни. Вибрався, перейшов фронт, пробрався додому. Вже у вересні записався в Легіон, та потім ледь не вилетів. Австрійці, чули ви чи ні, різко обмежили нашу чисельність. Казали, має бути не більше, як дві з половиною тисячі вояків, а добровольців зібралося в десять разів більше. Тим, кого відсіяли, сказали вертатися назад, по домівках. А як, коли серед наших більше половини — біженці від окупації! Отам мені вперше пощастило, бо вмів влучно стріляти.