— А це що таке? — Адель вже не запитувала — вимагала пояснити появу кейса, набитого доларами.
— Звичайні бакси, чого ти? Я знаю, де сейф, знаю код. Знаю, що там менше двадцяти штук готівкою ніколи не лежить, це в мого шефа запасець для поточних витрат, так би мовити… У квартирі — жодного мого відбитка, більше того — я весь цей час на очах шефа крутився, сам витріщався на ніжки й цицьки всяких там модельок. Ключики як лежали в кишені його плаща, так і лежать. Твій Сахно виконав мої інструкції, ось і припливло до нас бабло, хіба погано?
Адель стенула плечима. Їй справді зараз було все одно, хто, де і для чого вкрав кейс, повний доларів. Сахно кахикнув.
— Щось неясно, братило?
— Навіщо скло було вибивати?
— Ключі від входу і від кабінета на одному ланцюжку. Якщо вільно двоє дверей відчинити, відразу підозра виникне. А так заплутаємо слідок. Ще щось цікавить?
— Де ти такий взявся?
— У капусті піонери знайшли. Все?
— Що робимо далі?
Сахно сам здивувався, наскільки діловитим вийшло запитання.
— А це ми зараз у «покійниці» запитаємо. Вирок готовий, Аделько, чи як?
Сахно спіймав себе на думці, що ніколи не називав дружину так, як цей самовпевнений придурок. Придурок? Дуже добре, злися на нього, Сахно, злися, тоді ти зможеш пустити в хід свою таємну зброю, вони ж не знають, як проситься до діла викрадений пістолет…
— Я не знаю… — Адель намагалася якось зібрати думки докупи і висловитися більш-менш чітко. — Думала — розірву і по вітру розвію, сили на це були… Тепер нічого не хочу… Тільки б не бачити його пику. Ніколи більше…
— Так не вийде, сонечко, — Віктор діловито потер руки. — Хочеш помилувати його — запросто. Але програма-мінімум залишається, хіба ні?
— Роби, що хочеш, — Адель махнула рукою і вийшла нарешті зі світла фар.
— Значить, так, дядьку, — Віктор закурив. — Завтра ти забереш заяву з міліції. Мовляв, жінка повернулася. Покажеш їм жінку. Вона заявить, що справді пішла з дому — до людини, без якої жити не може. А з тобою розлучиться. Машину свою ти продаси, процесом займешся сам, Адель поживе в мене. Далі, — Віктор явно захопився. — Через кілька тижнів після розлучення зробимо так, що я куплю твою хатинку. Грошей, зрозуміло, ти ніяких не дістанеш. Поки що все, далі ми ще не придумали.
— І я житиму під мостом Патона?
— Мене це не обходить. Ще одне: Марина написала заяву, що ти хотів убити свою дружину. Все, про що тобі тут говорилося, вона описала. Якщо будеш виступати — заява знайде адресата. Ти теж можеш щось подібне намазюкати…
Сахно зігнув руку у брутальному жесті.
— Ага, щось подібне я й чекав. Марининої писанини досить. Якщо будеш слухняним хлопчиком — пожалію тебе і десь дашок над головою знайду…
Лють готова була вихлюпнутися через край. Сахно вже не слухав нахабу, той явно насолоджувався владою і втратив обережність, бо не бачив потреби у подальшому контролі над ситуацією. Тому Сахно порахував подумки до двадцяти, дозволивши йому ще трошки поплескати язиком, а потім вихопив пістолета.
Картинно, по-кіношному це зробити не вдалося. Ствол заплутався в одязі, і збоку це все виглядало досить комічно. Саме тому Віктор не встиг відреагувати миттєво, адже він отримував гроші від шефа ще й за охорону, а кому попало за це не платять, і Віктор теж добре знав своє діло. Він просто не чекав від отого лантуха такого вибрику. Тому коли прогримів перший постріл, куля дряпнула його за плече. Стрілець з Сахна був нікудишній, але з такої відстані влучить навіть мавпа, не обов’язково цілитися. Постріл і вереск Аделі привели Віктора до тями, і наступна куля пролетіла мимо — він збив жінку з ніг, сам навалився згори. Зброї при собі в нього зараз не було, він картав себе, що недооцінив клієнта і лишив ствола в бардачку машини. Краєм ока він помітив, що Сахно, виставивши вперед руку з пістолетом, наближається до них, і вже після третього, теж хибного, пострілу остаточно оговтався. Подолати відстань одним рвучким стрибком професіоналові було неважко. Четвертий постріл гримнув у темінь неба: від удару по ногах Сахно втратив рівновагу і як стій гепнувся на спину, боляче забившись. Міцний удар по правиці змусив його заскавчати від болю і розтиснути руку. Ногою Віктор відштовхнув зброю подалі, а потім Сахно отримав такий удар у скроню, що у голові запаморочилося, перед очима замигтіли зірочки, потім — грузька темрява…
Свідомість повернулася швидко. Тепер Сахно лежав на животі, в спину впиратися міцні коліна супротивника, правицю сильно викручено назад.
— Слухай сюди, козел, — почув він над головою. — На цій іграшці — твої гидотні пальці. Якщо вона десь у когось ще пальне, знайти стрільця ментам буде досить легко, особливо якщо їм добрі люди допоможуть. Шкода, морду тобі набити не можна, ти нам цілий потрібен. Але якщо вже взявся стріляти — так лупи без промаху, а то самого грохнуть. І робитимеш даті так, як скажуть. Усе ясно? — він різко смикнув Сахна за волосся, потім тицьнув його писком у вогку землю, знову підняв за чуприну. — Я кого питаю, ти, падло?
Фізично відчуваючи на собі погляд Аделі, Сахно сплюнув брудне опале листя, що набилося до рота.
— Яс-сно… Пусти…
— Скажи «будь ласка», дядьку! Попросися добренько, попросися, сволото, скажи…
— Досить… Вітю… Досить… — Голос Аделі звучав байдуже і втомлено. А ще в ньому бриніла огида, і Сахнові було не зрозуміло, чи то за нього їй соромно, чи за браваду переможця-Віктора, чи за себе, жінку, яка спостерігає за приниженням свого колишнього чоловіка і не знає, хто з них зараз більше винен.
Віктор відпустив Сахна. Той підвівся, механічно обтрусився і, опустивши плечі, подріботів до машини. Віктор акуратно, хусточкою підняв пістолета. Адель більше нічого не говорила, але Сахно знав точно, що довго ще оте її «досить» звучатиме у нього в мізках, завдаючи з часом усе більшого болю.
Трохи згодом йому раптом подумалося: «А я ж хотів убити тебе, сонну».
— Ти можеш помилятися. Врешті-решт…
— Навряд. Я перевіряла кілька разів… Скоро вони спробують.
— Чому «вони»? Після всіх тих історій у тебе точно манєчка… Увесь світ проти тебе, змова століття.
— Не кривляйся, справа дійсно серйозна… Діяти вони будуть удвох, одна людина мій труп не підніме.
— Знову ти про свій труп! Замучила вже!
— Я нюхом чую, Марино, мов та звірина. Мов худоба, яку хазяїн заб’є за пару годин на м’ясо.
Адель ковтнула горілки. Останній місяць вона пила часто й забагато для жінки. Марина мовчала, розуміючи стан подруги. Подруги по нещастю.
— У Віті є дівка. Молода й гарна, одна з перспективних модельок, за яких платить гроші його шеф. Я знаю, що вони сплять разом, і все розумію. Але, Марино, я стала їм на заваді. У дівчиська накльовується контракт із французами, з неї мало не пил здувають тепер. Він готовий гайнути з нею до Парижа, а я, підтоптана, зв’язую йому руки. Адже ми рік як офіційно одружені…
— Аделько, ти просто ревнуєш.
Від такого звертання Адель здригнулася. Так називав її Віктор, коли виправдовував свої пізні повернення та загули. Потім він заспокоював її в ліжку. Останнім часом у нього це погано виходило.
— Сахно ще живий. І пістолет з його відбитками не стріляв. А тепер прикинь, де, коли і в кого він може стрельнути? Ревнивий чоловік, що може бути банальніше? — Адель допила горілку, подумала і вирішила, що до вечора досить. — Допоможеш, Марино?
— Ти про що?
— Є одна ідея. Розумієш, я знаю, де Віктор ховає цей пістолет. І можна провернути цікаву штуку…
м. Київ