Черненко дуже швидко освоївся, буквально вгвинтився в натовп фанатів і час від часу з поважним виглядом поправляв на голові свою зелену з рожевою ляпкою фанівську кепку. Невдовзі вони дізналися, що тут зараз буде відбуватися. Спочатку їх погодують справжніми гуцульськими стравами, а тоді учасники почнуть репетиції. Звісно, всі нині не встигнуть, — пояснила Оксана. Але фестиваль організований так, що всіх дружно вивозять у Шешори і так само організовано завозять у Коломию. Так буде сьогодні і завтра. Ну, а концерти почнуться післязавтра.

— Розбита програма на три дні, — сказала вона. — Наш виступ — на другий день, так у програмі зазначено. Третій день — концерт за участю переможців, а потому — додому.

— Навіть на екскурсію часу не буде, — розчаровано протягнув Максим.

— А ти, хлопче, не туристом сюди приїхав! — озвався Денис. — Хочеш по музеях та виставкових залах пройтися — будь ласка, з татом і мамою за ручку!

Білан хотів щось сказати, але в останній момент вирішив промовчати. Це нічого не дасть, — вирішив він. Тому прийняв запропоновані правила гри і, знайшовши собі місцинку на галявині, почав дивитися, як музиканти розгортаються для репетицій і починають грати.

Зовсім непомітно пройшов день.

Вечір опустився несподівано, сутеніти почало якось відразу. Максим відчув, що стало холодно. Все правильно: якщо вдень так пекло, то, під вечір має прорватися дощем. Він похвалив маму за те, що завбачливо поклала йому светра з каптуром, а себе — за те, що захопив його з собою.

Светр і мобільник — усе, що він узяв, залишивши наплічник у кімнаті. Светра вдягнув, мобільний телефон запхав глибше в кишеню, пакет згорнув кілька разів і поклав до іншої кишені. Тепер руки вільні.

— Всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів! — почувся підсилений мегафоном голос. — Повторюю: всім учасникам фестивалю зібратися біля своїх автобусів. Виїзд до Коломиї за двадцять хвилин!

— По маши-ина-ах! — підхопив цей заклик чийсь дзвінкий хлопчачий голос, і натовп ураз перетворився на бурхливе море. Засунувши руки в кишені джинсів, Максим неквапом рушив до їхнього автобуса. Особливо поспішати не було куди — без них не поїдуть. Та сам він досить організований, аби не запізнитися на автобус, до якого треба зробити лише кроків двадцять-тридцять.

На підступах Білана перестрів Черненко. З вигуком: «О!», — він рвучко зірвав з Максимової голови фанатівську кепку і крутнувся на п’ятах, збираючись кудись бігти. Максим спритно схопив його за лікоть.

— Е, чи ти здурів?

Тепер він помітив — на Денисовій голові так само не було кепки.

— Ану, пусти, салабон! — гримнув Черненко і, сіпнувши рукою, вивільнився від Білана. — Тихо будь, як тут кажуть!

— Давай сюди кепку! — підніс голос Максим.

Він навіть не чекав, що окрик подіє. Замість того, аби в своїй звичній манері почати гарикатися з приятелем, Денис крадькома роззирнувся, для чогось втягнув голову в плечі і стишив голос:

— Ну, чого ти, чого розкричався? Допоміг би краще нашим друзям.

— Яким ще нашим друзям? — підозріло запитав Білан. — І до чого тут моя кепка?

— План такий, — Денис присунувся до товариша ближче. — Я тут із двома місцевими познайомився. Ну, не зовсім місцевими… Словом, живуть люди в наметах, на фестиваль приїхали. Чули, як наші на репетиції розминалися. Сподобалося їм, хочуть ближче познайомитися. Повишиваємо трошки вночі, нормально, як у літніх таборах. Тільки сам же розумієш — сторонніх до нас не пускають, порядок такий.

— Правильний порядок, — зауважив дисциплінований Максим.

— Ось я і кажу: їх там двоє, нормальні хлопці, з Донецька, свої. Зараз уже сутінки, до того ж ніхто ще до пуття нікого не знає. Учасники по фірмових значках розділяються. Дамо хлопцям наші кепки. Нехай сідають в автобус, у фанатівських кепках їх пустять, он які козирки великі… Без нас же не поїдуть, крикнемо комусь зі своїх — підберуть. З Тіною я домовлюся. Поки туди-сюди, розбиратися не будуть, їхати треба швидко.

Поки вони говорили, музиканти і їхні офіційні фанати потроху влаштовувалися в автобусах. Часу на роздуми Денис Максимові практично не залишав. Подумати треба було. В іншій ситуації Білан, не роздумуючи, пристав би на подібну пропозицію, але ж тут, далеко він дому, та ще й коли існує певний розпорядок…

Помітивши, що товариш вагається, Черненко вирішив діяти сам. Стиснувши в кожній руці по кепці, він шмигнув у натовп і зник. Білан розгублено закрутив головою, а потім позадкував, пропускаючи останніх пасажирів. Підводити невідомих йому «своїх» хлопців із Донецька не хотілося. Але вибачати Денисові його замашки — теж. Бажання відновити справедливість на якийсь короткий час переважило здоровий глузд. І він кинувся на пошуки приятеля.

Довго шукати не довелося. На Черненка Білан налетів майже відразу. Фанатівських кепок у його руках уже не було, він махав комусь, і навіть у сутінках, що дедалі густішали, Максим побачив, як світилося його обличчя.

— Усе нормально, хлопці сіли, — сказав він Біланові так, наче нічого не сталося. — Почекаємо трошки — і за ними.

Але тут просто в них на очах почало відбуватися щось неймовірне.

Відігнавши від автобусних дверей останніх юних любителів сучасної музики, керівники фестивалю дружно зайшли в салони. Двері зачинилися. Автобуси повільно рушили, швидко розчинившись в уже густих сутінках.

Не змовляючись, Денис і Максим кинулися навздогін. На ходу вони кричали: «Стійте!», але навіть якби їх хтось і почув, автобуси все одно б не зупинилися: той, у якому сюди прибули вони разом із «Гуртом Тіни», рухався у голові невеличкої колони. Ті, хто окупував останній автобус, не знали Білана і Черненка в обличчя.

— Гей, ви! — почувся раптом розгніваний дівчачий голос.

Хлопці зупинилися. До них підбігла засапана Оксана-Тіна. Коси розтріпані, фірмової кепки на голові в неї теж не було.

— А ти чого тут? — запитав Максим.

— Вас шукала, ненормальні! — розлючено крикнула вона. — Сашко сказав, що ви не сіли в автобус. Тут підійшов якийсь незнайомий хлопчина з кепкою, каже — ви кудись у бік Шешорів подалися. Ну, я за вами…

— А твоя кепочка де? — поцікавився Денис.

— Дівчинка одна попросила… З Вижниці… Я вирішила так її в автобус провести…

Черненко не стримався — пирхнув. Білан теж посміхнувся. Надто вже схожими виявилися ситуації.

— Ясно, — підсумував він. — План спрацював. У темряві й гармидері кількість людей порахували просто по кепках. Наші промовчали, бо нас підвести не хотіли. Вирішили — ми і так прорвемося. Тим більше, завжди приємно обдурити всіх і протягнути з собою нелегальних фанатів…

— Ти мораль зібрався читати? — насупився Денис.

— Пізно вже мораль читати. В усіх сенсах пізно. Бачите — ніч настає. Мені тільки цікаво, Черненку, чому ті твої хороші донецькі хлопці Оксані збрехали? Ми ж не ходили в бік села. Жарти в них такі, чи що?

— Я з ними розберуся, — буркнув Денис. — Хай тільки знайду. Тепер, розумнику, думай, що нам далі робити.

Попереджала мама — ночі в горах холодні.

Але Білан навіть уявити не міг, наскільки. Тим більше не уявляв, що особисто в цьому переконається.

Стало зовсім темно. Максим був у светрі з каптуром, і то він ловив дрижаки. Не кажучи вже про Оксану: хоч і прихопила вона з собою курточку з плащової тканини, він холоду така одежина не рятувала. Цокотіння Оксаниних зубів, здавалося, скоро почне віддавати в горах луною. Черненкові якщо і було холодно, він, як справжній супермен, цього не показував.

— Повертаємося до Шешор, — запропонувала Оксана. — Там до когось напросимося переночувати, пояснимо ситуацію. Аби ще подзвонити…

— Запросто! — вигукнув Максим, витяг із кишені телефон, натиснув на кнопочку, засвітлюючи віконечко монітора і малесенький ліхтарик.

Та відразу ж розчаровано промовив: