— От чорт! Покриття немає!

Справді — стільниковий зв’язок зник. Зробивши кілька кроків уперед, Білан переконався: вони опинилися в якомусь зачарованому колі.

Він знову чортихнувся.

— Ти того… Обережно з чортом, — попередила з темряви Оксана. — Я чула, тут це не прийнято. Можна справді біду накликати. Давайте просто повернемося ближче до людей. Може, у самих Шешорах телефон таки запрацює. Ні — до завтра доживемо, а там якось…

Її пропозиція мала сенс. Якби не Черненко, вони б так і зробили. Та в Дениса щодо цього була своя думка, і на чужу хлопцеві було абсолютно начхати, принаймні зараз.

— Кажеш, з чортом обережніше? — просичав він. — Біду накличемо? Я точно знаю, хто біду вже собі накликав. Наші донецькі друзі, чорт би їх забрав!

— Знову! — дорікнула Оксана. — Обережніше з язиком, хлопці, дуже вас прошу!

— Не знаю, що вони собі там придумали, — Денис таки не слухав її. — Зате я вже все придумав. Тут тридцять кілометрів, слабаки! До ранку не чекатиму — просто зараз наших нових друзів знайду і хай вони мені пояснять, для чого було так усіх підставляти!

З цими словами Черненко швидкими кроками пішов уперед.

— Стій! — крикнула Оксана. — Не клей дурня!

— Дарма, — зітхнув Максим. — Тепер його вже не завернеш. Це ж танк без гальмів. Стрельне щось у башту — все, гаси світло…

— Тут і так світла нема, — промовила Оксана. — Не кинемо ж ми його в темряві серед лісу та гір, — трошки подумавши, додала: — Може, Денис у чомусь правий. По дорозі машину попутну зупинити реально. Лише початок десятої вечора.

Зовсім нічого не розуміючи, Максим покірно потупцяв за Оксаною. Тепер уже він не збирався кидати дівчину серед глупої ночі на дорозі. Єдине, що втішало в усій несподіваній і справді дурнуватій пригоді — місцевість тут не глуха, давно обжита, і якщо триматися дороги, заблукати трьом київським школярам буде важко. До того ж, рано чи пізно вони повинні зайти туди, де стільниковий зв’язок запрацює.

Тим часом Оксана наздогнала в темряві Дениса. Білан, у свою чергу, наздогнав Оксану. Якийсь час трійця мовчки крокувала, намагаючись триматися середини дороги. Потім Максим подумки вилаяв себе останніми словами, стягнув на ходу светра і простягнув дівчині. Та не особливо опиралася, простягнувши хлопцеві свою курточку. Вона виявилася Біланові замалою, до того ж абсолютно не гріла. Тому він просто накинув її на плечі.

Ніхто з них не стежив за часом. Тому, коли раптово почався дощ, який дуже скоро перейшов у справжню зливу, ніхто з трійці не зміг визначити, скільки вони вже в дорозі. Дощ попередив про себе зволоженим повітрям, за мить бризнув холодними краплями, потім задріботів рясно, і аж тоді вперіщив суцільним потоком.

Не змовляючись, усі твоє кинулись з дороги під дерева. Але, притулившись до смерекових стовбурів, усе одно не сховалися від зливи. Оксана негайно натягнула на голову каптур, Максим закутав свою голову в її курточку, а Денис залишився навіть без такого убогого захисту. Стояв під дощем у стареньких джинсах, сандалях та сорочці з коротким рукавом, і з тихою злістю поминав чорта.

— Назад бігти треба, — запропонував Білан.

— Куди — назад? — буркнув Черненко. — Тут у який бік не кинься, все одно вже мокрий.

— А ти пропонуєш у лісі ночувати? — поцікавився Максим.

— Ти ще скажи, що ми тут через мене стирчимо, — озвався Денис.

— Знаєш, ти перший про це заговорив. Тільки нам і тобі самому від цього не легше. Вибиратися треба.

— Значить, — підніс голос Черненко, — ти все ж таки хочеш сказати, що ми тут сидимо не через двох хитрунів, яким я збираюся натовкти пики, а саме через мене? Скажи, скажи, щоб усі почули! Нумо, розумнику, знайди винного!

На додачу до всього гримнув грім.

— Хлопчики, прошу вас дуже — не сваріться! — у розпачі вигукнула Оксана. — Зараз битися почнете, мені вас розбороняти у темряві під дощем доведеться!

— Не бійся! — пообіцяв Денис. — Бій буде коротким! Я до нашого мудрагеля давно хочу добратися…

— Ти до всіх хочеш добратися! — огризнувся Максим. — Тобі, Черненку, весь світ щось винен!

Він розумів — приятелеві на комусь треба зігнати лють. Кудись випустити пару. Спочатку він зібрався йти пішки, схарапудивши всіх за собою. Тепер, коли дощ остаточно освіжив Дениса, він мусив, по можливості, зберегти обличчя в очевидно непростій ситуації. Але позиції свої він тепер остаточно втратив. Через те Максим вирішив запропонувати всім рушити назад і будь-яким способом дістатися до якогось даху над головою. Він був певен: Денис для порядку почне комизитися, та врешті навіть такий упертюх зрозуміє — іншого виходу нема.

Та враз до шуму дощу додався ще один звук. Усі відразу розпізнали його і дуже зраділи. Бо це був порятунок.

До них наближався автомобіль.

Нічну темряву та пелену дощу пронизали два промені — це світили фари.

Першим на світло фар кинувся Денис, махаючи руками і щось голосно вигукуючи. Він біг навперейми машині так хутко, що мало не вскочив під колеса. Водій встиг вчасно загальмувати, однак хлопець з усього маху налетів на капот. Не втримавшись на ногах, він упав на мокру землю. Коли підбігли Максим із Оксаною, Денис уже стояв на ногах.

Тим часом із машини, котра зблизька виявилася потужним джипом-позашляховиком, вибрався молодий чоловік в окулярах та клітчастій сорочці. Її він негайно скинув і простягнув Денисові. Той промимрив щось вдячне і, не питаючи дозволу, посунув у салон джипу. За ним поквапилася решта. Водій так само повернувся за кермо і ввімкнув у салоні світло.

Тепер усі троє могли розгледіти свого рятівника ближче. Максим, чий батько іноді одягав окуляри, коли працював за комп’ютером або збирався довго дивитися телевізор, відзначив: у окулярах незнайомця є щось закордонне. І форма, і оправа — все нагадувало іноземне кіно. Та й клітчаста сорочка, у яку тепер кутався Черненко, робила водія джипа схожим на якогось інтелігентного ковбоя. А коли він заговорив, не лише Білан — всі інші почули дуже легенький, проте все ж таки помітний акцент.

— Гелло, джентльмени та леді! Куди це ви в таку ніч?

Молодий незнайомець вимовляв м’які звуки твердо. Тому в нього вийшло «джентлмени», «леди» та «нич».

— А ви хто? — вирвалося в Максима, який сам не чекав від себе такої неввічливості.

— Я є Зорян Бачинський, — ім’я він промовив як «Зоран». — Мої прапрадіди були вроджені в Коломиї. Я є вроджений у Канаді, тепер маю тут спадок і хочу його здобути.

Трійця перезирнулася. Іноземців кияни бачили, звичайно, не вперше. Але щоб ось так, проти ночі, під дощем зустріти канадського українця на джипі — навмисне так не підгадаєш. Максим назвався, за ним назвали себе Оксана і Денис. Тоді Білан заговорив, без дозволу взявши на себе клопіт виступати від імені товаришів:

— Розумієте, пане Зоряне, ми відстали від нашого автобуса. Вирішили йти до Коломиї пішки — потрапили під дощ. Ось тут ви вчасно нагодилися.

— То ви, як я собі міркую, є справжні пластуни! — зрадів Зорян Бачинський. — Ми, знаєте, теж в юнацтві ходили на пласт. Я є знаменитий скаут, аби ви знали! Цікаво зустріти просто в горах своїх колег!

— Які ще пластуни? — не стримався Денис. — Ні перед ким я не пластун…

— То він жартує, — натягнуто посміхнувся Максим, непомітно шарпнувши приятеля за лікоть. — Утомився, перенервував. З нами ж дівчина, самі розумієте. Може, ви були б такі добрі й завезли нас до Коломиї?

— Знаєте, — Зорян Бачинський поправив окуляри на переніссі. — Я не маю тепер аж так багато часу. Давайте, молоді колеги, зробимо трошки не так. У мене тут недалеко є де ночувати. Поїдемо туди разом, а на ранок я довезу вас, куди треба, — перехопивши здивований погляд Максима, він поспішив пояснити: — Ноу проблем завезти вас до Коломиї тепер. Але саме зараз це в мене розходиться з ціллю. Я конче маю бути в тому місці до півночі. Інакше доведеться мені пробувати ще один раз.