— Що — собака? Покусав собака? Куди вкусив?

— Ні… Пропав… Забіг кудись і все…

— Давно? — діловито поцікавився Денис.

— Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила повідок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, — вона кивнула на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було повно дітей. — Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…

— Що за Марта?

— Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пікінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки перепаде, — по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.

— Від якої ще тітки?

— Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…

Не знаючи, як зарадити, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.

І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!

Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.

— Гей! — крикнув Черненко, привертаючи до себе увагу і махаючи приятелеві рукою.

Той махнув у відповідь, щось коротко сказав татові і підійшов до Дениса й дівчинки. З першого погляду збагнув — щось тут не те, щось погане коїться.

Черненко не чекав, поки Білан почне запитувати. Сам коротко все розповів, а тоді навіть не сказав чи запропонував — заявив вимогливо:

— Людині допомогти треба!

— Та звісно, — погодився Максим. — Тільки як ти це собі уявляєш? Зараз поділимо район на квадрати, зберемо народ і почнемо під кожен кущик заглядати?

Почувши таку безнадійну пропозицію, дівчинка тепер заплакала голосніше. На двох підлітків, які оточили малу, почали косо позирати бабусі з сусідніх лавок.

— Умієш ти втішити, — невдоволено буркнув Денис. — Сам бачиш — нема виходу.

— Усе через те, хлопче, що ти думати поки що не зовсім навчився, — повчальним тоном сказав Максим.

— Ну-ну, поговори!

— Так, давай ще зараз гризтися, — Черненко починав дратувати Білана. — Подумай сам: песик не міг кудись забігти. Мала, ти бігала додому? Не крутиться там ваша Марта біля під’їзду чи на сходах?

— Сто разів бігала, — схлипнула дівчинка. — Як на зло, тітки Клави теж удома нема, пішла кудись до приятельки, прийде пізно. Її песика у дворі всі знають. Якби Марта додому прибігла, мені б уже сказали.

— Так, — кивнув Максим. — Отже, пес пікінес не дурний, дорогу додому знає. Але не прийшов. Значить, справді загубився. Може навіть таке бути: вискочить собака на дорогу перед машиною. Водій загальмує, рятуючи собаку. Бачить — пес породистий, не бродячий. Бере собі в машину, а тоді дає оголошення: мовляв, знайшовся песик, прикмети такі-то.

Ці припущення помітно заспокоїли дівчинку. Черненко втішився, помітивши, як у неї почали висихати сльози, а в очах натомість з’явилася надія.

— Він правду каже? — запитала дівчинка у Дениса, в якому вже бачила, як мінімум, старшого брата-захисника.

— Не знаю, чи правду, — чемпіон скоса глянув на свого приятеля — «ботаніка». — Але те, що правильно говорить — сто процентів. Він у нас уміє правильно мислити.

— Тебе як звати, мала? — поцікавився тим часом Максим, і Денис роздратовано прикусив губу. От дурень! Ім’я людини, в якої трапилося горе, треба завжди дізнаватися в першу чергу.

— Таня-а, — вичавила з себе дівчинка.

— А тітку, значить, звуть Клава? — вів далі Максим.

— До чого тут тітка? — рятівник усіх маленьких дівчаток Денис Черненко відчув, що Білан потроху перебирає на себе контроль над ситуацією.

— Клавдія Зіновіївна, — схлипнула дівчинка і витерла рештки сліз. — Вона хороша, добра, тільки собачку свою дуже любить…

— Більше, ніж людей, — зробив категоричний висновок Денис.

— Отже, Тетянко, робимо так, — діловито сказав Максим. — їсти хочеш?

— Не дуже…

— Хочеш, — зробив висновок хлопець. — Зараз ми тебе погодуємо. Тим часом я попрошу свого тата, він зателефонує Клавдії Зіновіївні і пояснить ситуацію. Потім навіть проведе тебе додому. Ну, а ми ось із ним, — Максим кивнув на приятеля, — спробуємо пошукати твого песика пікінесика. Годиться?

Упевнений тон Максима і мужній вигляд Дениса остаточно заспокоїли дівчинку. Вона навіть посміхнулася. Не відсуваючи справу на безрік, Максим поспішив до тата, який терпляче чекав сина на лавці, і вже за п’ять хвилин Білан-старший вів Таню за руку до себе додому.

Максим жестом покликав до себе Дениса, і той неохоче підійшов. Знаючи, що поважний батько його приятеля успішно впорається зі злою тіткою Клавою, Черненко чомусь був лютий сам на себе: у його родині нема дорослих поважних чоловіків, які можуть взяти на себе такі самі клопоти. Розуміючи, що ані Максим, ані його тато тут ні до чого, Денис усе ж таки не зміг приховати роздратування.

— Цікаво, як ти шукатимеш собаку… Сам слід візьмеш, носом, мов той вірний Мухтар?

— Усе наче навмисне складається на нашу користь, — таємниче відповів Білан. — Гайда чайок пити. Заодно душ приймеш, мокрий он весь.

Денис не сумнівався — вони йдуть до Бабусиної Хати.

Невеличка однокімнатна квартира, яку Максим прозвав Бабусиною Хатою, була предметом його гордості і таємної білої заздрості Дениса. Усе ж таки білої — чорною заздрістю Черненко нікому ніколи не заздрив. Його мама попереджала — гріх, від цього невдачі трапляються. А зараз, коли йде фінальна боротьба за чемпіонський титул, Денис волів не гнівити долю.

Цю квартиру заповіла Максимові його бабуся. Після закінчення школи майбутній студент може володіти нею цілком і повністю. Поки що тут Білан обладнав щось на кшталт власного робочого куточка. Батько поставив йому комп’ютер, підключив до Інтернету, сюди ж Максим переніс плеєр і диски з улюбленою музикою. Віднедавна Бабусина Хата час від часу ставала штаб-квартирою Білана і Черненка.

Дорогою Максим витягнув із поштової скриньки жмуток безкоштовних газет і з поважним виглядом потрусив ними у повітрі. Денис лиш знизав плечима — теж мені, фокусник, макулатуру збирає…

Спокуса швидше прийняти холодний душ переважила всі упередження, і Черненко, зайшовши до помешкання, відразу пішов до ванни. Швиденько сполоснувшись і накинувши на голі мокрі плечі запропонованого Максимом рушника, Денис умостився в кріслі.

— Ну, кажи, що ти там ще надумав.

— Цього разу — нічого особливого, — усміхнувся Білан. — Просто все дуже класно співпало, наче на замовлення. Годину тому тато з цього сміявся, а тепер це може нам допомогти вирішити проблему нашої Тані, яка голосно плаче.

Розгорнувши газету на потрібній сторінці, Максим поклав її на Денисові коліна.

— Читай ось тут, — тицьнув пальцем.

— Знайду собаку, — прочитав Денис, запитально глянув на приятеля, тоді — знову на оголошення. — Нічого собі… Знайду собаку… Де ж це він її знайде?

— Це ми зараз дізнаємося, — Максим діловито взяв трубку радіотелефону, набрав зазначений у газеті номер мобільного телефону.

Після четвертого гудка одізвалися:

— Вас слухають.

Говорив чоловік, навіть молодий хлопець. Максим кахикнув.

— Доброго вечора.

— І вам.

— Я телефоную за оголошенням. Хочу знайти собаку.

— Без проблем, — спокійно відповів незнайомець. — Давно вона пропала?

— Години чотири тому.

— Де ви живете?

— Чоколівка, вулиця…

— Району досить. Собаки ж губляться не на конкретних вулицях, а взагалі — в місті. Пес молодий, старий?

Цього Максим не знав. Але тітка Клава вже встигла полюбити свого песика. Значить, собака мусить жити в неї не менш ніж…

— Три роки, — бовкнув хлопець навмання.