— Порода?

— Пікінес.

— Кобель чи…

— Дівчинка! — випалив Максим, аби не вживати вголос слів, які, за виразом мами, мають сумнівне звучання при невинному лексичному значенні.

— Кличка?

— Марта.

— Нічим не хворіє?

Тут Максим знову розгубився, але — лише на коротку мить. Раз тітка Клава випустила свою Марту на вулицю, значить, зі здоров’ям у песика все гаразд.

— Богу дякувати, — впевнено промовив хлопець і додав: — Здорова, наче бик.

— Ну, прекрасно. Ваші батьки, юначе, знають, що собака загубилася?

— Звичайно! — тут Максим не брехав. — Тому я і дзвоню вам. Кажуть — сам загубив, сам і шукай.

— А вони знають, що наша послуга — платна?

Ось тут Білан справді розгубився. Йому й на гадку чомусь не спадало, що в безкоштовній газеті можуть давати оголошення про надання комерційних послуг. Розгубленість не приховалася від очей Черненка, він подався вперед, у очах читалося німе: «Що там?», але Максим жестом заспокоїв його.

— Звичайно, — відповів, ніби щодня веде подібні справи. — А про яку суму йдеться?

— Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

— Послухайте, — обережно заговорив Максим. — Собаки, взагалі-то — друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

— Юначе, — реготнули на тому кінці, — ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси — це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак не збільшилася на одну, вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

— Я зрозумів, — не зовсім увічливо перебив співбесідника Білан. — Я запитаю батьків, а завтра по обіді з вами зустрінемося.

— Хай так, — легко погодився незнайомець. — Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?

— Звичайно. Як я вас упізнаю?

— Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, — бадьоро відповів незнайомець, і в слухавці почулися короткі гудки.

Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.

— А чого ти хотів, чуваку? Всяка робота робиться за гроші. Інша річ, де їх взяти? Тьотя Клава не дасть.

— Ти що, знаєш ту тьотю Клаву?

— Я бачив, як наша нещасна Таня плаче. Тітка її до печінок дістала своїм пікінесом. І живе мала з тіткою не з доброго дива. Так треба — і все. Ох, Максе, бачив я таких тіток. Чує моє серце — нічого тут не вигорить з грішми.

— Ну, нехай батьки малої з-за кордону присилають…

— Думаєш, так просто? Звісно, вони погодяться, тільки час усе це: туди, сюди, п’яте, десяте… Без грошей ці твої пошуковці кроку зайвого не зроблять. Час на їхньому боці, січеш?

— Січу, — погодився Білан. — Не просити ж мені грошей у тата на чужу собаку? І потім, я ж не знаю, скільки такий пес коштує.

— Запитай у тітки Клави, — гмикнув Денис. — Вона скаже — мільйон. Третя частина від мільйону — скільки буде, порахуй, відміннику… Ні, тут інакше треба вирішувати. Не треба сюди нікого втягувати. Твій тато, до речі, вже втягнутий.

Максимові не сподобалося, як Денис раптом почав дивитися на нього.

— Ти чого витріщився?

— Так, нічого… У тебе свої якісь гроші є? Тільки не бреши, чуваку, є?

— Є, — не думаючи, кивнув Максим. — Я на ролики збираю, з вересня на жуйках, шоколадках і чіпсах економлю.

— Багато назбирав?

— Є трошки… Але, думаю, за знайдену собаку замало.

— А ти не думай, — упевнено мовив Черненко. — Хто б на зустріч із тобою не прийшов і яку б локшу на вуха тобі не чіпляв, подібну публіку я спинним мозком відчуваю, — для переконливості Денис задер руку і поляскав себе ззаду трошки нижче плечей. — Покажеш їм живі гроші, кілька купюр — уже розмова піде. Скажеш — аванс. Ну, все, що маєш. Решту, мовляв, після успішного завершення операції.

— А ролики? — Максим не хотів цього говорити — в нього вирвалося, і про це він тут же пошкодував. Та слово все одно було сказане.

Денис примружив очі.

— Головне зараз — аби мала Таня не плакала, зрозумів? Коли все закінчиться і вона радісно притисне знайдену Марту до грудей, нехай каже своїм батькам: треба стільки-то грошей, бо я наловила ґав. І все тобі повернеться. Згоден?

Максим Білан не був згоден, і за це йому раптом стало дуже соромно. Тому нічого не сказав, просто кивнув. Для певності — кивнув ще раз.

— Ну, молоток! — ляснув його по плечу Денис. — Завтрашня розмова вже відбудеться. І я пропоную приставити до того, хто говоритиме з тобою, ноги.

— Тобто? — не зрозумів Максим.

— Ну, ти підеш на переговори, а я піду за тобою. Тільки мене той мужик, чи хто він там, бачити не буде. А коли ви розійдетеся, я піду за ним і спробую простежити. Цікаво мені, як ця їхня фірма збирається знайти песика. Ось це і називається «приставити ноги». Так у серіалах про міліцію говорять.

— Для чого, цікаво, за ним стежити?

— Розумний ти, Білане, — зітхнув Черненко, — але все ж таки дурненький. Ось скажи, ти з батьками за кордон, скажімо, відпочивати їздив?

— Було кілька разів. Туреччина, Болгарія, навіть у Єгипті мумії бачив минулого літа.

— Твій батько туристичну путівку в спеціальній фірмі купує чи так само на Центральному автовокзалі біля «Макдональдса»?

Тепер Максим зрозумів Денисову логіку. Навіть ляснув себе по чолі — чому сам не додумався? Застряг на грошовому питанні, далі вмісту власної скарбнички просто не думав. А в Черненка голова не засмічена такими речами, між тим — простий здоровий глузд.

— Молодець! — похвалив він товариша. — Якби ми зараз мали справу з нормальною фірмою, вона б зазначила в оголошенні стаціонарний міський телефон. І зустріч призначили б мені в офісі. Нехай невеличкому, зате — з конкретною адресою. Як ти там кажеш? Спинним мозком усе відчуваєш? У мене, здається, теж спинний мозок запрацював. І підказує він — щось тут не зовсім чисто.

— Якщо не зовсім нечисто, — буркнув Денис. Задзвонив телефон. Білан-старший напівжартома доповів синові: з тіткою Клавою він особисто переговорив, вона погодилася поміняти гнів на милість і не дуже сварити племінницю Таню. Бо, як розуміє тато, Максим і цей його дивний друг Денис вирішили самі шукати зниклу Марту… У цьому він і запевнив невдоволену тітку — дуже скоро її улюблений пікінес знайдеться, до цього докладаються зусилля справжніх професіоналів. А зараз одного з фахівців батьки наполегливо просять повернутися додому, бо завтра — підйом до школи. Нехай навчального року трошки лишилося — розслаблятися все одно не треба.

Діяти Денис із Максимом домовилися ось як. Після школи закидають речі в Бабусину Хату. Потім їдуть на місце зустрічі. Причому до зупинки йдуть разом, а потім Білан сідає у перший-ліпший потрібний їм транспорт, а Черненко — у наступний тролейбус чи маршрутку, яка буде в той бік. Коли Максим буде біля «Макдональдса», він повинен стояти спокійно і не шукати очима Дениса.

— Будь спок, — запевнив його товариш. — Я з тебе очей не спущу. Головне — аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.

— Теж мені — шпигунів знайшов, — скривився Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як і всяка мудра людина, Білан завжди готовий визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хотілось бути найрозумнішим.

— Шпигунів, не шпигунів — все одно треба стерегтися, — повчально мовив Денис. Йому, натомість, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.