І ось він, той випадок…

Побачивши свого сина-відмінника в компанії Дениса і невідомо звідки видряпаного породистого собаки, Білан-старший ледве утримався від допиту.

Хоч його дуже цікавило, чому Максим опинився після школи не вдома і навіть не в Бабусиній Хаті, а на околиці Києва. Та ще й у такому вигляді. Проте він обмежився коротким: «Сідайте!», всю дорогу мовчав і завіз усіх до Бабусиної Хати. Максимові дуже кортіло змити з себе бруд та порох першим, але він пустив до ванної Дениса, розуміючи — татові треба з ним поговорити віч-на-віч. При сторонніх Білан-старший ніколи не починав з’ясовувати стосунків.

Вислухавши сина, Білан-старший замислено потер підборіддя, глянув на годинник.

— Початок восьмої, н-да… Довгенько ви там проваландалися.

— Між іншим, тату, я так і не зрозумів, куди це нас занесло, — сказав Максим.

— Що? — батько, здавалося, думав зараз про інше, — A-а, те місце… Там одночасно і верф для власників човнів та катерів, і відстійник. Щось на зразок корабельного кладовища. Читав про такі речі?

— Звичайно. Тільки не думав, що в Києві є подібні місця.

— Чого ж тут думати? Дніпром ходять катери, яхти, рибальські човни. Треба ж їх десь ставити на ремонт, тримати взимку тощо. Місце справді віддалене, роби там, що хочеш. Про це, сину, я зараз і думаю… Є в мене один знайомий майор міліції. Довести ми нічого не зможемо, хіба точно будемо знати, що там тримають крадених собак. Але возитися з тим ніхто, повір мені, не буде. Одначе шугонути цю вашу парочку варто. До речі, — він попестив лобату голову ньюфаундленда, — цього бранця теж, напевне, в когось поцупили. Доведеться оголошення давати, не тримати ж у себе чужого пса. Бач, умієте ви, хлопці, на рівному місці проблеми створити.

Максим вирішив — краще помовчати. Знаючи свого тата, він розумів: той не сердиться, просто бурчить, бо з його сином та синовим товаришем нічого серйозного не сталося. Тому, коли Черненко вийшов із ванної, швиденько пішов туди. Із задоволенням змив бруд та неприємний запах, а коли вийшов, побачив діловитого тата, веселого пса і розгубленого чемпіона. Той сидів у кутку дивана в самих трусах. Ага, все зрозуміло — неохота натягувати брудний одяг на чисте тіло.

Вихід знайшовся. Черненко був вищим та кремезнішим за Білана, та його стара футболка і досить широкі гавайські шорти, знайдені в шафі, чемпіону підійшли. Поки перевдягалися, подзвонив батьків приятель-майор: уже під’їхав, унизу стоїть. Ньюфаундленда довелося брати з собою — зачиняти його самого в квартирі Максим не наважився.

За всіма цими клопотами поволі насунулися травневі сутінки. Приятель Білана-старшого виявився симпатичним чоловіком його віку, із зовсім не міліцейським рисами обличчя, і для того, аби справити належне враження, вдягнутий, незважаючи на добрячу, як для цієї пори року, спеку, в уніформу.

Цей хід виявився вдалим. Охоронець «човнярського кладовища» вийшов до непроханих гостей зі своєї будки з наміром не пустити і прогнати, але, вгледівши офіцера міліції, відставний військовий за звичкою узяв під козирок, ні про що не питаючи. Щойно Білан-старший зарулив на територію, як його машину оточило більше десятка собак, здебільшого — вівчарок та якихось безпородних покручів, очевидних нащадків бродячих псів. Чотириногі господарі території люто загавкали, кидаючись на машину з усіх боків. Найбільш нахабні стрибали передніми лапами на вікна, і Максим хвалив себе за те, що здогадався завбачливо підняти скло. Тато натиснув на сигнал, але різке неприємне гудіння не розігнало зграю. У салоні авто бушував ньюфаундленд, відгавкуючись одразу від усіх. У хлопців від усієї цієї какофонії мало не позакладало вуха.

Нарешті собачий кортеж лишився позаду, і машина зупинилася біля знайомого вже хлопцям вагончика. На підступах гостей зустрів недружнім гавкотом Буян, та на допомогу вже поспішав чоловік у плямистих штанях. Аж тепер Максим зумів роздивитися його як слід. Нічого особливого: широке лице, вкрите ластовинням, волосся коротко стрижене, на голові — армійський польовий кашкет.

— Заберіть собаку! — крикнув майор, прочинивши дверцята.

Плямистий кивнув, зловив Буяна за нашийник, відвів до металевого штиря, встромленого в землю збоку, поруч із вагончиком, і припнув пса до ланцюга.

— Спокійно, Буяне, свої, — цикнув він, і чоловіки, нарешті, змогли вийти з машини. Майор зміряв Плямистого прискіпливим поглядом, показав службове посвідчення.

— Ваші документи.

— У нас усе в ажурі, пане майоре, — чітко відрапортував Плямистий. — Звати мене Огородников Сергій Петрович, я тут живу і працюю скоро вже сім років. Про мене газети часто пишуть. Мовляв, відлюдник, дивак, проміняв міську квартиру з ванною на справжню річку та чисте повітря. Не читали?

— Почитаємо ще, — пообіцяв майор. — Ми хочемо дещо перевірити. За нашими даними, ви в себе на території ховаєте крадених породистих собак.

— Майте совість, пане майоре! — не стримав щирої посмішки Огородников, і вкупі з його справді приємним голосом це справляло виключно гарне враження. Аби Максим не чув, як кілька годин тому цей чоловік вичитував свого молодшого спільника Артурчика, про цього сильного, приємного дядька він сам не подумав би нічого поганого. — Невже я схожий на людину, яка краде, та й ще й собак! Хто вам таке наклепав?

Майор стримався, не повернувся до хлопців. Та Плямистий і без того вже свердлив обох пасажирів, котрі визирали із заднього сидіння, зовсім недобрим поглядом. Особливо красномовною була собача морда. Тим часом майор перейшов в атаку.

— Знаєте, все це слова. Давайте оглянемо хоча б отой ваш сарайчик.

Огородников озирнувся.

— У вас, може, ордер на обшук із собою?

— Так це ж не обшук! — поблажливо відповів міліціонер. — Просто покажіть, як ви живете. Якщо, звичайно, вам нема чого приховувати.

— Що мені приховувати, пане майоре? І для чого якихось собак ховати? Он, ви ж самі бачили — цих тварюк тут повно, бігають вільно, чужих не пускають. Але, якщо вам уже так цікаво — здаюся! Не будемо ж ми тут із вами бюрократами, які від папірців залежать, мов риба — від води.

Плямистий картинно підняв руки, тоді першим рушив до сараю. Міліціонер рушив за ним. Не стримавшись, подався за чоловіками і Максим. Денис теж було висунувся, та Білан-старший затримав чемпіона:

— Тримай краще пса. Бачив, які тут вовкулаки — враз загризуть.

Сам він теж лишився стояти біля машини.

Підвівши гостей до сараю, Огородников відсунув засув, театрально розчахнув двері, навіть прикрикнув: «Але-гоп!» Майор обережно зазирнув усередину, Максим — теж. Там не відчувалося жодного руху. Міліціонер навіть ліхтариком підсвітив, обмацавши променем усі стіни.

Нічого. Навіть маленького цуценяти. Навіть обдертої дворняги.

На плече Максима ззаду лягла важка рука Плямистого.

— Бачите, пане майор, то все злі люди на мене наговорюють. Придумають же таке — я собак краду. Цікаво, кому це в голову стукнуло? Не знаєш, хлопче?

Коротке стискання плеча — і Огородников забрав руку. Максим повернув голову. У сутінках їхні погляди зустрілися. Нічого хорошого хлопець у очах Плямистого не прочитав.

Назад поверталися, мов обпльовані.

На зворотному шляху собача зграя знову обгавкала машину, а охоронець, ніби знущаючись, знову віддав честь. Хлопці не знали, що треба говорити. Замовк навіть звільнений пес. Замість них заговорив міліціонер. Причому — не до Максима, а до Білана-старшого, і це ще більше засмутило, навіть принизило хлопця.

— Твоєму синкові не могло все це привидітися?

— Давай разом поміркуємо, — спокійно відповів тато. — Обидва ці гаврики кудись зникають після школи і під вечір дають про себе знати. Обоє брудні, трошки перелякані…

— Не перелякані! — не стримався Максим.

— Мовчи, — не озираючись, кинув через плече Білан-старший і повів далі: — Значить, брудні, перелякані і з чужою собакою на руках. Схожа ця пара жартунів на нас у їхньому віці, коли ми гралися в козаків-розбійників?